Хто така Маруся Чурай За переказами народу?

Мару́ся Чура́й (1625–1653) — напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвистали козаченьки» тощо.

Чому Маруся й Гриць не могли одружитися?

Дівчину звинувачували в отруєнні козака Гриця Бобренка, її коханого. Мати вбитого Бобренчиха, голосила більше всіх і звинувачувала дівчину у тому, що вона отруїла її сина, з яким довго зустрічалася через ревнощі. Грицько вирішив одружитися з іншою дівчиною заможною Галею Вишняківною, і цього Маруся пробачити не могла.

Як загинув Грицько Бобренко?

Маруся Чурай на лаві підсудних, і «пів Полтави свідків під дверима». Один за одним вони беруть слово. Баба Параска розказує, що бачила Марусю удвох з Грицем, а коли той вертався додому, був «наче напідпитку», а потім в хаті Бобренків зчинився «великий ґвалт» – Гриць умер. Кеш

«Маруся Чурай» Ліна Костенко (дуже стисло)

Ідея – змалювання незнищенності українського народу і особистості з багатим духовним світом і силою духа.

Тема – історія нещасливого кохання Марусі Чурай та Грицька Бобренка на тлі історичних подій і картин життя народу України другої половини ХVII ст.

Головні та другорядні персонажі твору:

• Маруся Чурай – головна героїня твору, вродлива, незвичайна дівчина з Полтави, яка в піснях, що сама складала, могла « виспівати все».
• Гриць Бобренко – вродливий i сміливий на війні козак, коханий Марусі, але слабовольний в особистому житті, зрадив її та свою любов.
• Іван Іскра – полковий обозний, патріот, шляхетно й вірно любить Марусю.
• Батьки Марусі – славний козак « Орлик Чурай » і мати – Чураївна.
• Галя Вишняківна – «глуха до пісні» дівчина із заможної родини, до якої посватався Гриць.
• Батьки Галі Вишняківни – на всьому «гріють руки».
• Бобренчиха – мати Грицька Бобренка, для якої головне в житті – достаток.
• Лесько Черкес – козак, товариш Івана Іскри.
• Семен Горбань – війт Полтави.
• Мартин Пушкар – полтавський полковник.
• Мандрівний дяк – попутник Марусі по дорозі на прощу, проста і мудра людина, яка вболіває за рідний край.
• Богдан Хмельницький – гетьман козацького війська.

Дуже стислий переказ

«Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту». Всі книги магістрату, де були записи поточних судових справ, згоріли. Але якби знайшлася хоч одна,–неопалима – наче купина книга, тоді ми мали б достеменні свідчення про Марусю Чурай, яку засудили до страти за те, що вона нібито отруїла козака Гриця Бобренка з ревнощів.

Маруся Чурай на лаві підсудних, і « пів Полтави свідків під дверима ». Один за одним вони беруть слово, але свідчення їхні непевні. Хтось бачив Марусю удвох з Грицем, а потім в хаті Бобренків зчинився « великий ґвалт» – Гриць умер. Хтось розповів, що він не бачив, як Маруся отруїла Грицька, зате бачив, як вона хотіла втопитися, коли Гриць посватався до Галі Вишняківни, та її врятував Іван Іскра. Бобренчиха доводила, що Маруся – «відьма, уміє перекинутись в сороку, а то виходить з комина, як дим». А Галя говорила, що, вона помстилася Грицю за зраду. Ще й бідкалась: « тато наш на весілля втратились, а Гриць умер…». Війт Горбань припустив, що Маруся – розпутниця, й дала Грицю приворотне зілля, від якого той помер. Обурена Чураївна звернулась до людей: «у мою дитину не кидайте словами, як багном!». Ось тоді Яким Шибалист розповів громаді, як росли укупочці Маруся та Гриць, бо саме Чураївна доглядала їх обох, а мати хлопця «воювала – за курку, за телицю, за межу», як вірно Маруся чекала коханого з походів. Сказав, що Грицько «в житті шукав дорогу не пряму», в його душі « щось двоїлося » : «Любив достаток і любив пісні»…

Аж тут прибув запорожець – посланець із Січі. Він привіз наказ кошового збиратися в похід на захист рідної землі від ворогів. Розпитавши, з якої причини зібрався суд, здивувався:

Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!

Суддя звернувся до Марусі – що вона сама скаже в своє виправдання? Але дівчина мовчала. Товариш Івана Іскри – Левко, почувши пропозицію віддати Марусю кату, щоб той її «розговорив », вийняв шаблю… Не дав згоди на катування дівчини і полковник Пушкар. Іван Іскра просив людей схаменутися:

«Ця дівчина не просто так Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа…»

На це Горбань зневажливо одказав: «При чому тут пісні? І суд ухвалив вирок – стратити дівчину на шибениці.

Сумно, без пісень виходить на зорі Полтавський полк в похід, а Іскра мчить до гетьмана Хмельницького. Маруся у в'язниці – через три дні її стратять. Вона горює, що Гриць вперше не з полком, загинув не доблесною смертю. Згадує своє дитинство, батька Гордія Чурая, славного лицаря, що « пішов у смерть – і повернувся в думі». «Орлику Чураю» – то ж про нього співають кобзарі по всій Україні – « і вже тепер ніхто його не вб’є…». Думає про свою матір, яка змалечку її вчила:

«не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози – не виходь на люди.
Болить душа – не виявляй на вид».

Любов батьків, « що мали незглибиму душу », стала для Марусі взірцем, тому й вона вірила, що її кохання і кохання Гриця теж будуть такими. Але її «… любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі».

Бобренко « був хоробрим козаком» у битві, а от щоденних нарікань матері на нестатки не витримав, посватався до заможної Галі Вишняківни. А напередодні весілля утік від неї, прийшов до Марусі, просив пробачення за зраду, говорив, що не може « жить на дві душі», що кохає тільки її, Марусю, порівнював свої та її страждання…

Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво,–
неначе він про подвиг говорив.

Маруся відмовила Грицю, але не труїла його – « те прокляте зілля», яке вона приготувала для себе, « він випив сам»…

Іван Іскра примчав у стан Богдана Хмельницького і повідомив, що полк з Полтави вже у дорозі. А ще розповів про Марусю Чурай і вирок суду. Козацький гетьман добре знав батька дівчини, знав також і її пісні. Він написав наказ про помилування дівчини.

Маруся приготувалася до страти. Натовп людей прийшов подивитися на те видовище. « Стояли люди злякані, притихлі…» а «вона ішла туди, як до вершин». «І раптом вершник врізався в юрбу – то був Іван Іскра з універсалом від гетьмана. Бургомістр вголос зачитав:

«…Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина…
Її пісні – як перло многоцінне.
Таку співачку покарать на горло, –
та це ж не що, а пісню задушить. »

Люди зраділи, а Маруся ніби скам’яніла: не відчувала « … ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали».

Поховавши матір, Маруся пішки вирушила на прощу до Києва. Дорогою зустріла мандрівного дяка, з яким продовжувала путь. Дяк здогадався, що дівчина пережила якусь душевну трагедію. Втішав: « Страданіє, як кажуть, возвиша», а ще говорив:

«Воно як маєш серце не з льодини,
розп'яття – доля кожної людини.
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі».

Дорогою дяк розповідав історію краю, про Наливайка, Байду Вишневецького, руйнатора України Ярему, всевладного Єремію. Подорожні бачили спустошені війною села, вмираючих від голоду людей з Волині, пограбований литовським гетьманом Янушем Радзивіллом Київ… Помолилися Богу в Лаврі, побували в печерах… Дяк пішов своєю дорогою, а Маруся повернулася в Полтаву.

Іван Іскра навіщає на хуторі «Дідова балка» старого Галерника, який двадцять літ пробув у неволі. Той запитав про Марусю Чурай: «Вона співає чи уже мовчить?». Іскра сумно відповів:

Усе одна. Нічого їй не треба.
Все їй чуже. Здоров’я теж нема…

Маруся була вдячна Іскрі за його турботу, шляхетну любов до неї, але не захотіла стати його дружиною, сказала:

«Моє життя – руйновище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте».

Після тяжкої зими й зняття облоги Полтави польським військом, прийшла весна. « Цвіте земля, задивлена в свободу», радіють люди, і навіть хвора на сухоти Маруся… Аж ось знову « Богдан підняв козацтво за свободу », знову Полтавський полк вирушає в похід. Іван Іскра попереду, під корогвами. Козаки співають безсмертні пісні, які склала Маруся Чурай, а дівчата заспівали « Ой не ходи, Грицю».

Цитати з твору:

• «Хай стане совість на сторожі права».

• «Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий»

• «… вірувати в Бога і продавати душу сатані».

• «… як маєш серце не з льодини, розп'яття – доля кожної людини».

• «Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше – жить на дві душі!».

• «Життя – така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?».

• «Любов любов'ю, а життя життям».

• «Жива, то якось треба житии».

• «В життя приходиш чистий і красивий. З життя ідеш заморений і сивий».

• «В житті найперше – це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть».

• «З життям то так, то гра навпереваги. Сюди-туди, не стямишся, – вже й там».

• «А зілля річ, ви знаєте, капризна - тут воно чари, тут воно й трутизна».

• «А хто із нас, як кажуть, без гріха».

• «Любов – це, люди, діло неосудне».

• «То треба знать, чого іще не знаєм. То знаєм те, чого не треба знать».

• «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там».

• «Багатому і діти чорт колише, а бідному і янгол не рідня».

• «Як будеш так розношувати душу, вона, гляди, із совісті спаде».

• «Нестерпний біль пекучого прозріння!».

• «Нерівня душ – це гірше, ніж майна!».

• «Стару людину ганити негоже».

• «Співає кожен, хто як може. І так співає, як йому дано».

• «Який жених, такі його й бояри».

• «. бо зрада - діло темне і брудне!».

• «… смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті».

• «Вмерти завжди встигну. А часу все одно не дожену».

• «Та є печальна втіха, далебі: комусь на світі гірше, як тобі».

• «Людину скрізь біда підстерігає».

• «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».

• «Чим ближче до столиці, то тим міцніше люди замикаються».

• «Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?».

• «І кожна мить то може буть кінцем, то може буть початком перемоги».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

Ліна Костенко — Маруся Чурай (переказ)

Події, описані у творі, відбуваються в Полтаві в 1658 році. Ледь не вся Полтава зібралася біля дверей міського суду. На підсудній лаві була донька справжнього козака горда і непохитна Маруся Чурай, яку звинувачували в отруєнні Гриця Бобренка, її коханого.

Бобренчиха, мати Гриця, голосила більше за всіх, але Маруся всі наклепи і прокльони приймала мовчки. Тоді заворушилася громада, говорячи, що Чураївна сама розповідала про те, як копала і готувала зілля (отруту). Тоді Параска Демиха розповіла, як Гриць похитуючись йшов додому, як вона разом із Бобренчихою намагалися його врятувати. Параска наголосила на тому, що Гриць був козаком, але помер "наглою" смертю від рук дівчини. Суд продовжувався, тоді Фесько розповів про Марусину спробу втопитися. Інші свідки, котрих привела Бобренчиха, сказали, що Маруся – відьма.

Далі розповідається про бойові і не лише досягнення Гриця. Стає відомо, що Григорій Бобренко посватав заможну Галю Вишняківну. За версією громади саме через це Маруся й отруїла Гриця, через ревнощі. Вишняківна стверджує, що Маруся причарувала Гриця, а потім отруїла. Проти Чураївни свідчить Горбань, котрого теж колись судили за крадіжки. З′являється Пушкар – перший, хто стає на захист Марусі, говорячи, що Гриць збив дівчину з правильного шляху. Мати Гриця вплутується у сварку. Але Маруся мовчить. Марусина мати промовляє до громади про те, що звинувачення мають місце, але не відверта ж брехня, "у мою дитину не кидайте словами, як багном!". Чураїха додає:

"Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна".

За Марусю вступається Яким Шибилист, що висвітлює провідну рису характеру Гриця – дволикість, "любив достаток і любив пісні". До суду прибуває посланець з листом від Хмельницького з проханням про допомогу у битві під Білою Церквою. Посланець дізнається про смерть Гриця та її причини, щиро виказує невдоволення та осуд, адже козаки в боях гинуть один за одним, а тут якісь "любовні трикутники". "Безславно вмер, а кажете: убито". У суді починаються чвари. Лесько Черкес розповідає сумну історію про невзаємне кохання Івана Іскри – бравого козака, до Марусі Чурай.

• Маруся Чурай (повний текст) ▲ читається майже за 3 години
• Маруся Чурай (дуже стисло) ▲ читається за 9 хвилин
• Маруся Чурай (скорочено) ▲ читається за 31 хвилину
• Маруся Чурай (стисло) ▲ читається за 8 хвилин

• Маруся Чурай (аналіз)
• "Маруся Чурай" (шкільні твори)
• "Маруся Чурай" (реферати)
• Хто така Маруся Чурай, про яку розповідає у своєму романі Л. Костенко?(та інші запитання)
• Біографія Ліни Костенко

Розпочався другий день засідань. Першою свідчила Ящиха: "Любов — це, люди, діло неосудне. По всі віки. Во вік віків. Амінь". Захистити Марусю намагався Мартен Пушкар та Іскра. Останній вразив промовою про те, що Марусині пісні – голос цілої України! Ті пісні здатні повести за собою людей, оживити мертвих, підняти дух, наставити козацтво на перемогу. Та суд був невблаганним. Вироком була страта. Страта на шибениці. Ні сльозинки не впало з Марусиного ока.

Розділ 2, полтавський полк виходить на зорі

Після винесення вироку Полтава наче замовкла. Чи своїм рішенням була приголомшена, чи не вистачало Марусиних пісень… Готується полк до походу, дорога належить неблизька й нелегка. Полтавою несеться посланець з листом до самого Богдана Хмельницького. Посланцем є той, хто більше за всіх опікувався долею Марусі Чурай – до безтями закоханий Іван Іскра.

До Марусиної страти лишається три дні, котрі вона проводить в думках про минуле, теперішнє та майбутнє. Чураївна зазирає у найтемніші куточки власної душі, признається собі в тому, про що й думати раніше боялася. Думки дівчині вкрай песимістичні, адже Маруся виявилася покинутою усім світом та звинуваченою в злочині, якого не коїла. Чураївна сподівається, що три дні пролетять, як одна мить, щоб не мучитись, щоб не страждати. Та несподівано для самої себе Маруся поринає в океан спогадів про щасливе, безтурботне дитинство, де вони з Грицем разом – закохані і несміливі. Чураївна згадує ті часи, коли їм з коханим було по вісімнадцять років. До цих спогадів юна дівчина ставиться особливо ніжно.

Наче куля, поцілює в Марусю спогад про загибель батька. Чурай був сміливим, чесним і гордим козаком, тому, певно, й звався Гордієм. Загинув він, як личить і воїну, від рук ворогів страшною смертю – на палі. Гордієві Чураю було краще краще загинути так, ніж здатися. Ця жахлива подія вилилася в першу пісню, враженої смертю рідного батька, Марусі.

Маруся Чурай була плодом палкого кохання її батьків. Дівчина з малечку знала, яку силу має любов, тому найбільшою її мрією було покохати так, як кохали одне одного батьки. І от Марусі здалося, що вона зустріла кохання всього життя – Гриця. Тоді вона ще не знала, скільки їй коштуватиме ця фатальна помилка, хоча й здогадувалась: "Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі". Навіть застереження матері не врятували Марусю. Чураїха добре розуміла, що Гриць Марусі не рівня, що не цінує він душу так, як гроші. Доказом цього стало його сватання до Вишняківни, але вже було пізно. Чураївна була приголомшена звісткою про стосунки Гриця й Вишняківни настільки, що тяжко захворіла, втратила бажання жити. Незважаючи на це, Маруся жодного разу не заплакала, не виявила своїх емоцій на публіці. Такою гордою вона була.

Але ж не все так погано. І в Марусиному скаліченому житті були яскраві, сповнені радості моменти. Кохання, що лише згодом виявилося нещасним, – найщасливіша сторінка життя. Маруся та Гриць любили одне одного, мов діти: щиро й відверто. Завдяки цим світлим почуттям душа Марусі бриніла піснями, котрі згодом стали скарбом для України. Закохані мріяли про спільне майбутнє, але Гриць боявся буденщини, йому краще було б в бою загинути. До того ж, Бобренчиха зробила все, аби завадити єднанню Грицевого серця з Марусиним.

Мати обрала для свого сина кращу долю – Галю Вишняківну. Та Гриць і цього не зміг. Врешті-решт він повернувся до Марусі з клятвами та обіцянками. Але вже раз зраджена дівчина не повірила, тому зламана, зневірена Маруся вирішила покінчити з життям. Вона зварила для себе зілля, яке згодом й випив Гриць.

Останній ранок. Маруся виправдовує для себе Гриця і власну смерть сприймає як шлях до коханого свого. Мати приносить одяг: білу сорочку, намисто, бо смерть буває лише раз на все життя.

Розділ 4, гінець до гетьмана

Час спливає, та Іскра не втрачає надії і мчить до Хмельницького в Білу Церкву, де тим часом точиться кривавий бій.

Іван Іскра дістається гетьмана, до якого величезна черга людей зі справами державної важливості, а в Іскри про чиєсь одне життя. Подолавши неблизький шлях, Іван наважується звернутися до Хмельницького у справах Марусі. Богдан розуміє як людина горе Іскри, Марусі та й усієї України. Гетьман не забув про славного козака Гордія Чурая, не забув пісень Марусиних, що змушували рухатися вперед, боротися за долю України-неньки. Отже, отримавши гетьманське добро, Іван Іскра вирушає до Полтави. Але головним запитанням залишається: чи встигне він, адже до страти лічені години.

На світанку Маруся вже була морально готова до страти, її душа заспокоїлась. Тільки одне хвилювало дівчину – її честь. Маруся Чурай переймалася тим, чи покладуть їй пучечок червоної калини, який символізував дівочу честь, на груди.

Шибениця вже готова, натовп чекає цинічно видовищ. Один тільки Лесько Черкес ніяк не знайде собі місця. Парубок метушиться у пошуку порятунку, спасіння для Марусі. Безжальний натовп висовує наперед Бобренчиху як мати вбитого. Натовпом пройшло: "Ведуть!".

Маруся йшла так, наче не на страту, жодних емоцій, жодної сльозинки, горда й непохитна, якою її звикла бачити Полтава. Може, тому її не жаліли? Усі та кожен розуміли, що стриманість Марусі давалася їй дуже тяжко. Усі та кожен розуміли, що не змогли б так. Та Чураївна зліплена з того ж тіста, що й батько, Іскра, Черкес, Шибилист, Хмельницький… Незламна й нескорена…

Аж ось, Іван Іскра встигає вчасно і скасовує рішення суду наказом гетьмана. У неспокійні часи, у часи, коли війна забирає життя одне за одним, не можна так розважливо ставитись до найвищої цінності людства – життя. До того ж, Маруся – не просто одне життя, а голос народу, голос України.

Серце Марусиної матері не витримує цих шалених подій, і за півтора тижня вона помирає. Провівши маму на той світ, дівчина залишається одна-однісінька, усіма забута й покинута, тому Маруся вирушає на прощу до Києва.

Змарніла, худа, чорна від горя, Маруся йде далекими дорогами і нічого не помічає, мов чужа дивиться світ. Але українські краєвиди не здатні полишити когось байдужим до їхньої краси. Дивовижність українських земель працювала як ліки для зневіреної дівчини.

Згодом, зцілена красою України, Маруся зустрічає мандрівного дяка. На той момент дівчина вже була готова до діалогу і прагнула спілкування, їй знову хотілося вірити, говорити, слухати. Мандрівники розповіли одне одному історії власних життів і двинулись до Києва, не оминаючи місць козацької бойової слави. Десь воювали на чолі з Остряницею, десь – із Кончаком, десь – із Наливайком. Северина Наливайка, котрий "і жив, і вмер як личить козаку", вороги спалили у мідному бику.

Рухаючись далі, Маруся з дяком потрапляють у Лубни – столицю Яреми Вишневецького, котрого автор називає "руйнатором" України. Дяк розповідає про страшні події за часів Вишневецького. Маруся настільки проймається болем народу, що забуває про власні страждання і… складає пісню! Мандрівний дяк був вражений талантом дівчини. Він радів тому, що в Україні ще існують люди, здатні говорити зворушуючи і часами мотивуючу правду у піснях.

Дорога з Лубен до Києва видається мандрівникам стражденною, адже вони згадують жахи, що Україна була вимушена пережити, і розуміють, що історію славного українського народу писати нікому. Порожні хати, покинуті села – все це наслідки страшної війни. Маруся і дяк вирішують, що навіть на цвинтарі менше болю та сліз, тому й залишаються там ночувати. На кладовищі вже немає підлощів та злості, тут ніхто не вчинить кривди. Тут є примирення. Примирення з тим, що вже все сталося. На цвинтарі Маруся побачила могилу поляка. Мабуть, там вся його родина, весь його біль, і цей надгробок – його Батьківщина.

Дяк із Марусею дістаються Києва. Столиця виглядає зовсім інакше, ніж у мирні часи. Місто схоже на руїни, незагоєну рану. Таким Київ став через боротьбу українців проти загарбників.