Яку книжку попросив дати Михайлик юхрима?

Одного разу він нею так захопився, що скрикнув, і тим самим побудив усіх. З того часу мати ховала від сина каганець. Багато книг було у Юхрима Бабенка. Він погодився дати Михайлику почитати «Пригоди Тома Сойєра» за умови, що той принесе йому чотири склянки гарбузового насіння. Кеш

Яку книгу не міг зрозуміти Михайлик?

Дівчина приводить хлопця до попа, який дає для читання книгу «Космографія». Михайлик намагається осмислити її, але йому це складно, оскільки книга має багато незрозумілих термінів, понять. Поп навмисно дав хлопцю таку книгу. Ніхто на селі Михайлику не міг розтлумачити її зміст. Кеш

Що приніс Михайлик матері замість викраденого насіння?

Щоб отримати книгу «Пригоди Тома Сойєра», хлопець змушений принести Юхриму Бабенку чотири склянки гарбузового насіння. Михайлик без дозволу мами бере насіння, половину з якого віддає хлопчику-жебраку. Михайлик отримує для читання казки, а замість сварки матері має подяку від жінки-жебрачки.

«Гуси-лебеді летять» Михайло Стельмах

— А може, вона тебе родила? — хихикаючи, допікає оцупкуватий Іван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються і зникають дві ямки.

— Тримаю і тремчу! — сміливо підставляє кулак зі своєю крашанкою.

Я злегка б'ю по Івановій крашанці, але ні його, ні моя не піддаються. Тоді я б'ю сильніше, — і павучки тріщин розповзаються і по моїй, і по Івановій вощанці. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а далі починаємо сміятися — Іван веселішає, а я сумнішаю, бо відразу пропала надія на книжки, що лежать собі поміж залізяччям, синькою і манійкою, не знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навіть справжня Гивина кумерція не допомогла. Як не везе, то не везе!

Тому й довелося мені сьогодні звернутися до колишнього підписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очі звали пройдошним, шалапутним, слизькооким і розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримові думати про себе, що він розумніший за всіх у селі, і чекати свого часу. Він усе хотів вирватись у будь-яке, аби тільки начальство і, де міг, спідтишка кусав і оббріхував отих керівників у свитах і шинелях, що, ледве вміючи розписатися, у революцію розписувалися за нову владу своєю кров'ю. Єдине, що мав гарного Бабенко, — то це почерк. Дивно було, як артистично красиві літери вміщували різну погань, що вимізковувала Юхримова голова.

Зараз Юхрим, хизуючись підписарською вченістю, пишається серед парубків, лускає насіння і підсміюється над дівчатами, що, співаючи, "садять василя" — зілля юності. Це тільки в пісні таке може бути, що першим часом дівчина садить квітку кохання, другим часом поливає, а третім — уже бере цвіт у свій вінок молодості і з ним іде до судженого.

— Дядьку Юхриме, — з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирізом галіфе, в кишенях якого вмістилося б по доброму поросяті. Тоді саме у нас пішла — мода на галіфе — чим більше, тим краще.

— Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. — Юхрим застережливо піднімає палець правої руки, а лівою поправляє своє зобиджене галіфе. — Чого тобі, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?

— Ні, — розгублено дивлюся на округлені щоки й підбірчасті уста парубка.

— Так чого ж притирився? Яке соображеніє розуму мав? — сам з задоволенням прислухається до своєї мови.

--Прочотні чи з розмишленіями?

— Ні, може, є без розмишленій.

— Усе в мене є, але що тобі до того, иуцьверінку? Сватами ж ми, розкидаю мізками, не можемо бути.

— А чого? — сміливішаю я. — Може, на чомусь і зійдемось?

— Хіба що на ремінцеві, — веселішає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?

— Не дуже. І які у вас є книжки?

— Возможні і навіть невозможні, — щось згадує Юхрим і гигикає. — Але я знаю, що тобі найбільше підійдуть "Пригоди Тома Сойєра". І вони є в дядька Юхрима.

У мене аж у грудях тенькнуло, бо скільки я чув про ті незвичайні пригоди, аж ось і напав на їхній слід. У моїх очах починає жалісніти прохання, і я підробляю свої слова під Юхримові:

— Дядьку, а ви мені, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"? Возможна чи невозможна така возможність?

Але цим старанням я тільки пошкодив собі: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипів, мов хвіртка:

— Насмішечки, заводіяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобі!

— Які насмішечки? Що ви, дядьку! Хіба можна насміхатися над старшими, та ще у великодні свята?

Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,

— Є ж такі недоколихані, що не мають ані поняття, ані елеганції, а тільки й соображають насмішечки собі, — на когось гніваються очі й уста, окантовані грубими пружками.

— Еге ж, — погоджуюсь я. — То дасте мені "Пригоди Тома Сойєра"?

— Читати? — знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвітне сказав, і вибирає з жмені .соняшникового насіння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, і він нахиляється до мене : — Добре, дам тобі, пуцьверінку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насіння. Міряй точно, бо я перемірятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.

Надія моя розповзається по цвинтарі, але я хапаюсь за її клапті:

— Дядьку Юхриме, то я вам це насіння, може, восени принесу, бо де його тепер дістанеш?

— До осені й книжка полежить, не бійся, миші її не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насіння. — Він одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз і починає скалити зуби до дівчат.

А ти стій на цвинтарі і ламай собі голову, де дістати насіння Юхриму, бодай він одні гарбузи мав од дівчат. Ні, таки невезучим народився я, та й годі. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде маятися. І на якусь часину померх мій великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвіницю. Отут ми вже порозкошували біля дзвонів, і вуха залишились цілі: на великдень навіть дзвонар шанує наші вуха й чуби.

Одразу ж після свят я помітив, що мати, перед тим як надіти блузку, підперізується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.

— Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жіночий пояс?

— Дурненький, — посміхнулася мати, одвернулась і швидко зав'язала свій химерний пояс.

— Що ж тобі казати? Це отак я вигріваю на собі гарбузове насіння.

— Гарбузове? — про всякий випадок недовірливо поглянув на матір, — чи не дізналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер і підсміюється наді мною? Бо в нас і дома, і в селі ніколи не переводилась насмішка і перець на язиці.

— Воно захворіло чи як, що треба вигрівати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому раніше прокидалося життя і щоб гарбузи були більшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як підсвинки, лежать?

— Тож-бо й воно: вигрівання дуже пособляє.

Але мене не так зацікавило вигрівання, як саме насіння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. І закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля біля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить "он звідти", але вже не міг нічого зробити з собою.

І, може, довго б я мудрував біля того пояса, аби раптом не пофортунило мені: сьогодні мати почала діставати з комори, з скрині, з сипанки, з-під сволока і навіть з-за божниці свої вузлики. В них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується й перев'ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, кручені паничі, нагідки, чорнобривці, гвоздика і ще всяка всячина.

Мати радісно перебирала своє добро, хвалилася його силою і вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роса, а очі й руки — різне зілля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе співучі маківки, та це не заважало мені найбільше придивлятися до вузликів із гарбузовим насінням. Вони були чималі, і дещицю можна було з них надібрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матері, але вона, поскупившись, дала мені лише одну пучку:

— Більше не можна, Михайлику, бо це насіння!

В її устах і душі "насіння" було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.

Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем.

Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.

— Ой гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? — докоряє вона добірним горошинам. — Гляди в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть.

З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхаєтся:

— Почалось бабське чаклування.

— Тату, хіба можна таке казати? — аж ніби страхається мати. Їй і досі вдивовижу, що дідусь не так тримається землі, як свого ремесла.

(Продовження на наступній сторінці)

Цитатна характеристика Юхрима Бабенка з повісті «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха, він негативний персонаж повісті

«Довелося мені сьогодні звернутися до колишнього підписаря Юхрима Бабенка, … Єдине, що мав гарного Бабенко, — то це почерк. Дивно було, як артистично красиві літери вміщували різну погань, що вимізковувала Юхримова голова».

«Юхрим, хизуючись підписарською вченістю, пишається серед парубків»

«Торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирізом галіфе, в кишенях якого вмістилося б по доброму поросяті. Тоді саме у нас пішла — мода на галіфе — чим більше, тим краще».

«Округлені щоки й підбірчасті уста парубка»

«Зараз він уже не в галіфе, а в буденних потертих штанях сидить на лаві і вказівним пальцем правої руки вибиває не то стогін, не то гарчання із балалайки».

«Фасоновито переступає поріг довгий і гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якій не було де розгулятись добрим думкам. А очі в Юхрима такі, що в них і сміх не може засклити потаємної злоби».

«В слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск»

«З задоволенням прислухається до своєї мови»

«Є ж такі недоколихані, що не мають ані поняття, ані елеганції, а тільки й соображають насмішечки собі, — на когось гніваються очі й уста, окантовані грубими пружками».

«Скидає картуза і здмухує з нього невидиму пилинку».

«Спокійнісінько любується картузом»

Насміхається з менших та слабших

«Усе в мене є, але що тобі до того, пуцьверінку?».

«Хіба що на ремінцеві, — веселішає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?»

Не має поваги від односельчан

«Якого люди поза очі звали пройдошним, шалапутним, слизькооким і розпронесучим сином».

«Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною».

«Обернувся до Юхрима, докірливо похитав головою: мовляв, хоч і високий ти до неба, та дурний, як не треба».

«Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селі народився, хрестився і виріс, та, натурально, розуму не виніс. Основні прикмети даного індивідуума: ледачий, як паразит, брехливий, наче пес, кусючий, мов гад, а смердючий, ніби тхір: що видить, те бридить. Основа життя і діяльності його — на чужому горі попасти в рай і зачинити за собою двері, щоб туди більше ніхто не потрапив. Люди кажуть, що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок, але документально підтвердити цього не можу, а підтверджую, що він соціальне небезпечний на всіх державних посадах, без них теж буде каламутити воду, але з меншими коментаріями…»

«Хитрюзі й пустомолоту Юхриму Бабенку…»

«А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмішці коржасті щоки, розводив довгими руками і, поолививши голос, удавано дивувався»

«У всякого свій нрав і характер, і розум іміється, — не дуже й зобиджався Юхрим. — Ви ще почуєте про мене і в селі, і поза селом!».

«Та це не заважало Юхримові думати про себе, що він розумніший за всіх у селі, і чекати свого часу»

«До роботи Юхрим був рідким, наче юшка».

«Юхрим Бабенко, який любив не так працювати, як просторікувати і добре попоїсти»

«Круто міг замісити якусь сутягу чи паскудство і на ньому показати спритність своєї невеликої голови, мізки якої найбільше були націлені на свіжу копійку»

«Значно пізніше, розпізнавши дрібненьку, злукавлену і підступну душу Юхрима Бабенка».

Прагне вислужитися до посади, пише доноси

«Юхриму Бабенку потрібна була пильність і недремність викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повіті».

«Він усе хотів вирватись у будь-яке, аби тільки начальство і, де міг, спідтишка кусав і оббріхував отих керівників у свитах і шинелях, що, ледве вміючи розписатися, у революцію розписувалися за нову владу своєю кров'ю».

«Він принишк на якийсь день, а далі почав розпускати чутки про потаємних ворогів революції, які виживають його з села, і, висолопивши язика, розшукував собі достойну посаду в місті»

«Юхрим і зараз «строчить» якийсь матеріал, а щоб краще строчилося, він ще й музикою бавиться».

«Ввечері Юхрим, уже в буденному одязі, горбився перед чорним каламарем і строчив матеріали: допис у газету, а заяви в повіт, губернію і столицю»

Діє з вигодою, дріб’язковий, скупий, прагне до наживи

«Добре, дам тобі, пуцьверінку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насіння. Міряй точно, бо я перемірятиму»

«То я, де вже моє не пропадало, дам тобі за нього почитати казки»

Безжалісний, байдужий, недоброзичливий

«Восени я сам понятія знайду, де брати насіння, — безжалісно відрізає старий парубок, не дивлячись на мене»

«Проколов собі пальця, відкрутився від фронту ще й інвалідність відхопив та й дуриш своїми мартоплясівськими соображеніями голови молодицям»

Юхрим Бабенко – негативний персонаж повісті.

1. Юхрим Бабенко – негативний персонаж.

2. Соціальне становище парубка.

3. Портретна характеристика.

5. Ставлення інших до персонажа.

6. Автор не симпатизує Юхримові.

Одним з негативних персонажів повісті «Гуси-лебеді летять» виступає Юхрим Бабенко. Уже з першої згадки автор називає його хитрюгою та пустомолом. Що більше дізнаємося про персонажа, то здається ніби він увібрав у себе чи не всі найгірші людські риси характеру.

Колись Юхримові довелось попрацювати писарем за його гарний почерк. З того часу при кожній нагоді хизувався перед іншими своєю вченістю. Його говірка пістрявила перекрученими слівцями, мало зрозумілими не тільки простим людям, але й самому. Проте він «з задоволенням прислухається до своєї мови», бо вважає себе розумнішим від інших. «До роботи Юхрим був рідким, наче юшка». Маючи ліниву вдачу, не хоче важко працювати, як односельці, а «усе хотів вирватись у будь-яке, аби тільки начальство». Йде до своєї мети усякими неправдами, «де міг, спідтишка кусав і оббріхував». Юхрим «горбився перед чорним каламарем і строчив матеріали: допис у газету, а заяви в повіт, губернію і столицю». Такі бабенки принесли багато горя не одній родині.

На вигляд парубок «довгий і гнучкий, наче навсторч поставлений вуж», на вулиці «маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якій не було де розгулятись добрим думкам». Видно, що «в Юхрима … і сміх не може засклити потаємної злоби» в очах, які завжди вважалися дзеркалом душі.

Хитрий боягуз умисно «проколов собі пальця, відкрутився від фронту ще й інвалідність відхопив», щоб відсидітись у тилу. «Округлені щоки й підбірчасті уста парубка» свідчили про небідне життя парубка, адже він у всьому шукав вигоди. За прочитання книжки спонукає Михайлика без дозволу матері взяти гарбузове насіння. Жадібність, підступність, хитрість, лицемірність, зарозумілість – це далеко не всі негативні риси персонажа.

Така людина не може викликати поваги в інших, тому одні «поза очі звали пройдошним, шалапутним, слизькооким і розпронесучим сином», інші, як дядько Себастіян, не боялися сказати правду в лице.

Автор твору теж не симпатизує своєму персонажеві. Словами діда Дем'яна про Бабенка «сто друзів — це мало, один ворог — це багато» підкреслює, що такі люди приносять зло іншим.