Що входить до землеробства?

Землеробство об'єднує рільництво, овочівництво, плодівництво, виноградарство, хліборобство, луківництво та ін. Основою землеробства є рослини, головним засобом і предметом праці — земля. Серед цих галузей землеробства головне значення посідало рільництво.

Яка сучасна система землеробства?

Примітивні системи землеробства заліжне землеробство — освоюється цілина, у міру виснаження переходять на нові ділянки, а старі закидаються; перелогове землеробство — старі ділянки залишаються на 8 — 15 років, а потім знову використовуються; іригаційне землеробство засноване на штучному зрошенні.

Яка система землеробства характерна для лісостепу України?

У лісостеповій зоні була поширена перелогова система землеробства. Ділянку землі засівали протягом декількох років, а після її виснаження переходили на іншу. Використовувалися дво- і трипілля.

Системи землеробства — Вікіпедія Виділяють 4 групи системи землеробства: примітивні,екстенсивні,перехідні від екстенсивних до інтенсивних,інтенсивні. Примітивні системи землеробства підсічна система землеробства — ліс випалюють та сіють культури прямо в попелі, через кілька років переходять на нову … See more

3. Системи землеробства і сівозміни на зрошуваних землях

Системи землеробства ‑ це форми, що виражають спосіб сільськогосподарського використання землі, відновлення родючості ґрунту, підвищення врожайності сільськогосподарських культур і поліпшення їх якості. Система землеробства в широкому розумінні поширюється на всі угіддя – ріллю, пасовища, сади, виноградники, розсадники (Ванькович Г. М., 1990).

Основу системи землеробства становить комплекс взаємопов'язаних організаційно-господарських агротехнічних і меліоративних заходів, що відображають ґрунтово-кліматичні умови регіону і спрямовані на ефективне використання поливних земель, води, тепла, матеріально-технічних ресурсів, збереження і підвищення родючості ґрунту, одержання високих і стійких урожаїв сільськогосподарських культур.

Особливістю системи землеробства на зрошуваних землях є те, що вона діє в умовах недостатнього природного зволоження, де поливами усувається обмежувальна дія дефіциту вологи на врожайність сільськогосподарських культур. Ріст урожайності досягається завдяки підвищенню на оптимальному фоні зволоження ефективності використання рослинами світла, тепла, поживних речовин ґрунту, добрив, а також дії агротехнічних заходів.

У науково обґрунтованій системі землеробства використовують усі найновіші досягнення науки і практики в області землеробства, рослинництва, агрохімії, меліорації та інших наук, які мають відношення до сільськогосподарського виробництва.

Академік О.М. Каштанов (1985) виділяє три головні вимоги до науково обґрунтованих систем землеробства: 1 – вони повинні мати ґрунтозахисний, ґрунтоохоронний характер, забезпечувати охорону ґрунтів від ерозії, забруднення та інших несприятливих факторів; 2 – ґрунтуватися на інтенсивних технологіях, які сприяють високій продуктивності праці; 3 – бути комплексними й забезпечувати всебічний позитивний вплив на багатогранний процес сільськогосподарського виробництва.

У системі землеробства повинні оптимально вирішуватися завдання енерго- і ресурсозбереження. Так, нормування зрошувальної води і добрив не повинне перевищувати біологічні потреби рослин для формування запланованої урожайності, а норми засобів захисту рослин – порушувати екологічну рівновагу середовища.

Енергозбереження досягається також при поєднанні операцій – обробітку ґрунту, сівби і припосівного внесення добрив; при внесенні з поливною водою добрив, меліорантів або гербіцидів тощо.

Основні зусилля для підвищення продуктивності виробництва спрямовуються на повніше використання природних – біологічних, екологічних і космічних – факторів. У зв'язку з цим система землеробства повинна по можливості в значній мірі відповідати вимогам екологізації, біологізації – не завдавати шкоди навколишньому середовищу і давати для споживання чисті продукти харчування.

У зв'язку з цим обмежують використання синтетичних добрив, пестицидів, регуляторів росту, кормових добавок і все ширше застосовують біологічні методи регулювання умов формування врожаїв. До них належить – строге дотримання сівозмін, введення до їх складу бобових культур, збереження і використання для поліпшення ґрунту рослинних решток, застосування гною, компосту і сидератів, захист рослин біологічними методами.

Система землеробства повинна забезпечити найбільший вихід сільськогосподарських продуктів з кожного гектара поливної площі при найменших затратах праці й коштів. Для цього необхідно підбирати культури і сорти, що відзначаються найвищою продуктивністю при зрошенні і мають найбільше народногосподарське значення. Використовується можливість, яка відкривається зрошенням, введення у сівозміни проміжних культур, одержання на окремих полях по 2‑3 врожаї за рік, встановлюються оптимальні умови водоспоживання рослин, оптимізуються фони обробітку ґрунту, добрив, догляду за рослинами, опрацьовуються і впроваджуються заходи по підвищенню родючості ґрунту і комплекс природоохоронних заходів.

Підвищення родючості ґрунту досягається окультурюючою дією на ґрунт рослин, особливо багаторічних трав, які залишають у ґрунті добре розвинену кореневу систему і післяжнивні рештки, а також вплив органічних і мінеральних добрив, що діють в умовах оптимального зволоження ґрунту.

Нерегульоване зрошення може призвести до засолення, заболочування і ерозії ґрунту, забруднення скидними водами озер, рік і морів та ін. Тому однією з важливіших сторін науково обґрунтованої системи зрошуваного землеробства є розробка комплексу заходів по захисту навколишнього середовища. Серед них особливе місце повинно займати і полезахисне лісорозведення.

Особливе значення в системі землеробства мають сівозміни, які визначають не тільки співвідношення площ під культурами і порядок їх чергування, але приводить також у визначну систему в багаторічному плані прийоми обробітку ґрунту, застосування добрив, прийоми і режими зрошення тощо. Всі вони знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємодії.

Таким чином, в один комплекс поєднують основні заходи, що характеризують систему землеробства. Тому віддавна системи землеробства діставали назву за типом сівозмін – паропросапна, травопільна, плодозмінна та ін. Проте сівозміна – це лише одна із складових системи землеробства.

Нині опрацьовують і впроваджують різні системи землеробства, оскільки залежно від природних і економічних умов змінюються співвідношення угідь, склад вирощуваних культур, їх сорти і агротехніка, умови зрошення, заходи по охороні й підвищенню родючості ґрунту та ін.

У більшій частині Причорноморського Степу на поливних землях вирощують озиму пшеницю, кукурудзу, цукрові буряки, зернобобові, люцерну, кормові сумішки бобових і злакових культур, картоплю, овочеві та інші культури. Практикують посіви сої. Тут введені плодозмінні сівозміни і створюється інтенсивна система землеробства, що відображає особливості природних і економічних умов регіону.

На узбережжі Чорного моря, в Присивашші та інших районах, розміщених невисоко над рівнем моря, розвивається рисосіяння і створюються особливі умови для землеробства.

Розширене відтворення родючості ґрунту в системі зрошуваного землеробства. Родючість ґрунту, тобто здатність вирощувати урожай рослин характеризується великою кількістю показників. Важливіші з них – вміст у ґрунті гумусу, наявність рухомих поживних речовин, діяльність різних груп мікроорганізмів, активність ферментів, біологічна активність ґрунту, його водно-фізичні й фізико-хімічні властивості та ін. Всі показники взаємопов'язані і знаходяться в динаміці.

У процесі мінералізації гумус руйнується, вивільняючи в доступній для рослин формі азот та інші поживні речовини. Одночасно відбувається протилежний процес гуміфікації післяжнивних і кореневих решток. Динаміка гумінових речовин та їх новоутворення здійснюються під впливом і за участю мікроорганізмів При цьому чим активніші біологічні процеси, що відбуваються в ґрунті, тим більше він виділяє вуглекислого газу, необхідного для повітряного живлення рослин і фотосинтезу. Це один з важливіших показників біологічної активності ґрунту.

Зрошувальна вода прискорює ґрунтові процеси, але одні з них, наприклад, мінералізація гумусу, можуть випереджати інші, такі як нагромадження і гуміфікація післяжнивних і кореневих решток. Результат залежить від того, як поставлена виробнича діяльність господарств. Недоліки її призводять до зниження ґрунтової родючості, що нерідко спостерігається на практиці.

Потужна коренева система рослин, що формується в умовах оптимального режиму зрошення і живлення, розпушує ґрунт, розчленовує його на дрібні агрегати, які потім цементуються в процесі утворення гумусу.

Гумус – інтегральний показник ґрунтової родючості. Він найбільш повно характеризує потенційні можливості ґрунту. У зв'язку з цим, коли ставиться завдання розширеного відтворення родючості ґрунту, мається на увазі насамперед утворення сприятливих умов ґрунтоутворювального процесу і на цьому фоні досягнення позитивного балансу гумусу. Це одне з головних завдань системи землеробства.

Для розрахунку зменшення (мінералізації) гумусу по азоту (винесення кг/га) застосовують коефіцієнти: 0,2 при вираженні його в ц/га і 0,02 – в т/га. При цьому роблять поправку на агротехніку (інтенсивність обробітку ґрунту), вид культури, властивості ґрунту та ін. З винесення азоту бобовими виключається його кількість, що надійшла в ґрунт завдяки роботі бульбочкових бактерій. Вплив інтенсивності обробітку ґрунту на ступінь мінералізації гумусу виражається поправочним коефіцієнтом, що змінюється від 0,1 (ґрунт не оброблюється) до 1,6 (ґрунт інтенсивно обробляється на посівах просапних культур).

Дослідження показують, що в каштанових ґрунтах рівень річної мінералізації гумусу становить близько 2%. Тут коефіцієнт мінералізації (Км) становить 0,02. Практично це означає, що щорічне зменшення гумусу становить 1‑2 т/га.

Коефіцієнт гуміфікації післяжнивних і кореневих решток становить у середньому 0,15‑0,17. Він залежить від виду рослин і ґрунтових умов. Найменший його показник у цукрових і кормових буряків (0,08 і 0,12), найбільший – у люцерни, гороху та інших бобових (0,22‑0,25).

Ґрунтові умови впливають як на коефіцієнт гуміфікації, так і на мінералізацію гумусу (табл. 12).

12. Орієнтовні норми внесення добрив при різній продуктивності
сівозміни залежно від типу ґрунту (Кружилін І.П., Морозова А.С., 1989)

Коефі­цієнт гуміфі­кації

Мінера­лізовано гумусу, т/га

Системи землеробства: історія становлення

NB: Сисема землеробства — це комплекс взаємопов’язаних організаційно-економічних, агротехнічних, меліоративних та грунтозахисних заходів, спрямованих на ефективне використання земельних та агрокліматичних ресурсів, біологічного потенціалу рослин та підвищення родючості ґрунту задля отримання високих врожаїв сільськогосподарських культур.

Системи землеробства передбачають комплексне використання аграрних ландшафтів та можливий перерозподіл угідь за напрямками використання. Раціональне функціонування систем землеробства покликано забезпечувати максимальну продуктивність відповідної культури, тобто дозволяти рослинам максимально реалізовувати їхній біологічний потенціал.

У загальній класифікації виділяють три основні ознаки систем землеробства. Серед них способи використання земель, що виражаються в структурі змельних угідь та посівних площ; способи підвищення родючості грунтів — у комплексі агротехнічних, меліоративних та інших заходів для відповідних культур; а також ступінь інтенсивності, яку характеризують методи та підходи до поєднання перших двох ознак.

Відповідно до зазначених критеріїв виділяють: примітивні, екстенсивні, інтенсивні та перехідні системи землеробства.

Найпростіші агротехнічні підходи характерні для найстарших примітивних систем землеробства, до яких належать залежна, вирубно-вогнева та перелогова. Як їх охарактеризувати?

NB: Основними характеристиками цих систем є те, що під посівами знаходиться не більше 25% загальної площі земель, а родючість ґрунту відновляється неконтрольовано, за рахунок природних процесів.

Наразі застосування таких систем трапляється дуже рідко і є можливим лише у країнах з великими запасами вільних земельних угідь та низькою щільністю населення. Перша з них — залежна система — полягає у вирощуванні рослин на одному і тому ж місці до повного виснаження ґрунту. Вона розвинулася при освоєнні земель у Степу та дозволяла замість трав вирощувати цінні зернові, олійні та баштанні культури. В свою чергу, для цієї системи було характерним швидке падіння врожайності та занепад полів через 6-10 років, після чього “залежі” лишали та переходили на нову родючу ділянку.

Наступний варіант примітивних систем — вирубно-вогнева — використовується в місцевостях з великим об’ємом лісових площ та лісостепу. Її суть полягає у використанні земельних угідь після вирубки лісу та/або спалювання його залишків. Так, за рахунок помірно невисокої родючості грунтів під лісами, збагачених попелом після спалювання органічних решток, вдається отримати декілька високих врожаїв, перш ніж переходити до вирубки та освоювання нової ділянки.

Обидві ці системи переважали на початку становлення землеробства. Далі, на заміну залежної системи, панівною стала перелогова система, що передбачає повернення на ту ж саму ділянку для ведення господарської діяльності після перерви у 10-15 років. Протягом цього часу родючість грунту встигає відновитися, відповідно врожайність знов підвищується.

Застосування такого підходу також є можливим лише при відносно низькій щільності населення. Для всіх примітивних систем землеробства характерним є низький рівень використання земель та довгий і повільний процес природнього відновлення родючості грунтів за рахунок природніх процесів та факторів. Такі системи є низькопродуктивними та потребують залучення важкої ручної праці.

З поступовим зростанням населення, на зміну перелогам, які потроху скорочувалися до 3-4 pоків, прийшла екстенсивна парова система. Основними чинниками її руху була відсутність вільних земель та обмеження селянських земельних наділів, що змушувало людей частіше розорювати перелоги. Це був важливий крок в інтенсифікації землеробства, осільки тривалість перелогу скорочувалася до одного року, а посіви займали більше половини всіх угідь.

З часом парова система розвинулася у дво-, а згодом, і трипільну. Типова сівозміна представляла собою чистий пар, зернові та зернові (озимина та ярина). Чистий пар мав на меті надати полю час для відновлення, але через недостатнє використання добрив та агротехнічних підходів не допомагав родючості повернутися, а бур’янам згинути. До того ж, через брак налагодженої кормової бази, поля під парою часто використовувалися для випасу худоби, відповідно, агротехнічне значення такого підходу значно знижувалося.

Іншою системою, що належить до екстенсивних, є багатопільно-трав’яна. Вона виникла в наслідок розвитку парової системи у приморських та гірських районах, а також країнах з вологим кліматом та значним розвитком тваринництва. Цю систему також називають вигінною, оскільки в ній передбачається велика частка багаторічних трав та чистої пари, активно використовуються органічні добрива та випас худоби.

Оскільки парова та вигінна системи у грунтовідновленні покладалися на наявні природні фактори, без активного застосування промислових підходів, перш ніж виникли інтенсивні системи існував відповідний перехідний період. Представником перехідної системи землеробства є покращена зернова система, що з’явилася на базі вдосконаленої парової та багатопільної трав’яної. Її відмінність полягала у заміні чистої пари на посів багаторічних трав із введенням до зернопарових сівозмін декількох полів з багаторічними травами. З часом частка трав скорочувалася на користь зернових. У покращених зернових системах земля використовувалася більш ефективно, вносилося більше добрив та краще оброблявся грунт. Поступово вдосконалювалася аграрна техніка, а до сівозміни вводилися пропашні культури. Різновидом покращеної зернової системи стала сидеральна система, що передбачала вирощування на паровому полі сидератів, які надалі використовувалися в якості зеленого добрива.

Іншим представником перехідних систем стала травопільна система землеробства. Вона об’єднювала покращену зернову та багатопільно-трав’яну системи, забезпечуючи в місцевості з достатнім об’ємом вологи надійну кормову базу для розвитку тваринництва. Це, в свою чергу, надавало достатньо органічних добив для зростання врожайності зернових у багатопільному сегменті. В цій системі велика увага приділяється структурі грунту. В той же час, травопільна система виявила достатньо багато недоліків, як-то недооцінювання мінеральних добрив на безструктурних грунтах, відмова від боронування та прикочування. Застосування даної системи прижилося лише в тих регіонах, де вирощування багаторічних трав є агротехнічно та екологічно виправданим.

На зміну перехідним системам прийшли системи інтенсивного землеробства. В інтенсивному підході звичайне зернове господарство було замінене на сільськогосподарське виробництво з активним веденням тваринництва та вирощуваням технічнх та пропашних культур. Так виникла, зокрема, плодозмінна/сівозмінна система, що передбачає розорювання природних кормових угідь з перетворенням їх на ріллю, відмову від чистого пару та присутність у структурі посівних площ бобових та просапних культур. Обов’язковим є їхнє чергування з зерновими та інтенсифікація обробітку грунту, зокрема внесення збільшених обсягів добрив. Така система дозволяє найбільш ефективно чергувати вирощування культур з різними біологічними особливостями та технологічними потребами.

Промислово-заводська або просапна система землеробства також належить до блоку інтенсивних, і виникла в якості найбільш інтенсивної та енергоємної системи землеробства в результаті активного розвитку торгівлі сільськогосподарськими культурами. За таким умов землеробство набуло промислового характеру з чіткою спеціалізацією навколо великих промислових центрів. У цій системі просапні культури займають більше 50% орних земель, активно застосовується зрошення та органічне і мінеральне удобрення.

NB: Часто ця система переходить у так звану вільну систему землеробства, коли вибір сільськогосподарських культур визначається вимогами ринку та можливістю отримання найбільшого прибутку. Такий підхід зумовлює значні труднощі в узгоджені збереження та відновлення родючості грунтів з максимізацією прибутків підприємства.

Отож, система землеробства — це історично складений спосіб співвідношення між підходами до використання земельних, рослинних та агрокліматичних ресурсів в певній місцевості — природній чи географічній зоні. Зважаючи на актуальні вимоги до сталого ведення господарської діяльності, на фоні історично складених систем землеробства себе зарекомендувати бережливі підходи до використання земельних, водних та енергетичних ресурсів. Відповідно, розвинулися системи землеробства, що дозволяють зберігати та ефективно використовувати структуру грунту, цінну вологу та поживні речовини. Їхнє застосування пов’язано з низкою спеціальних агротехнічних підходів, що часто вимагають залучення відповідної техніки та технології. В свою чергу, у низці природних та географічних зон такі підходи є випраданими і широко застосовуються. Їхнє наслідування в інших регіонах також є можливим, але вимагає зваженої оцінки доцільності відповідного підходу у кліматичних, агроекологічних та економічних умов певного господарства.

Про це ми будемо розповідати далі.

Підготувала Марія Ярошко, магістр МВА

Аби не пропустити найцікавішого, підписуйтесь на наш канал-Telegram