Як називалися станції Тореадори з Васюківки?

У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у —Васюківці! Станція «Клуня» — станція «Крива груша».

Що сталося в метро Тореадори з Васюківки?

Бо льоха Манюня провалилась туди і далі неможливо було будувати. Бо хлопці дуже стомилися. Бо цап Жора провалився у викопану ними під метро яму і застряг у ній. люди, що ризикують своїм життям.

Що таке Васюківка Тореадори з Васюківки?

Головними героями книги є прості школярі з села Васюківка — Павлуша Завгородній (у ранніх редакціях — Криворотько) і Ява Рень. Шибайголову Яву та більш спокійного й розважливого Павлушу об'єднує щире бажання прославитися на весь світ.

Станції називались тореадори з васюківки

— От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!

Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

— Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, знаю, — ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.

— Діду! — жалібно озивається він.

— Діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.

— Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!

— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.

— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…

— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.

Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.

Це через неї ми вскочили в халепу.

У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у —Васюківці! Станція «Клуня» — станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки арифметики — п’ять копійок.

Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти—дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і…

Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна…’ Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?

Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, — Великі Зондські.

Ява — це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.

Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.

У них взагалі вся сім’я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!

Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дедушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.

Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п’ятами залопотів.

Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.

— Ми, — говорив, — з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?

— З фантазією, — підтакував я.

— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».

— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.

І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.

Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї». Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.

А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.

Усі ми вилізли з метро під свинарником

Якщо хтось і досі вважає, що услід за Федором Достоєвським «усі ми вийшли з гоголівської «Шинелі», то щодо такої всеохопності глибоко помиляється на кілька поколінь українців, котрі насправді… вилізли з метро під свинарником. «У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у — Васюківці! Станція «Клуня» — станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки арифметики — п’ять копійок.

Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — дзузьки! I зняла такий вереск, що причовгав дід»…

А якщо додати метафоричний зовнішній вигляд свині Манюні, «противної й плямистої, як географічна карта», та взяти до уваги уточнення Павлуші Завгороднього, що «Ява — це не острів. Ява — це мій найкращий друзяка і напарник», то для динозаврів ХХІ століття, котрі ніколи не чули зокрема про «Тореадорів з Васюківки», вже цих процитованих рядків, гадаю, досить, щоб розшукати не лише їх, а й усі інші книги авторства Всеволода Нестайка. Його твори загальним накладом понад 2 мільйони примірників видавалися 136 разів багатьма мовами світу, 53 видання мали в незалежній Україні.

З-поміж найвідоміших — і казки «У Країні Сонячних Зайчиків», «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків», «Незвичайні пригоди у лісовій школі» (яку продавці київського книжкового ринку «Петрівка» у 2009 році зарахували до найпопулярніших книг в Україні), повісті «Одиниця з обманом», «П'ятірка з хвостиком», «Загадка старого клоуна», «Чудеса в Гарбузянах», «Пригоди Грицька Половинки» та інші.

Трилогія «Тореадори з Васюківки» — повісті «Пригоди Робінзона Кукурузо», «Незнайомець з тринадцятої квартири» і «Таємниця трьох невідомих» — побачила світ 1973 року, а 1979-го Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури внесла її до особливого почесного списку Г.К. Андерсена. Її визнано однією з семи найкращих дитячих книжок в номінації «Дитяче свято» за рейтингом «Книжки незалежного п’ятнадцятиріччя, які вплинули на український світ», а також книгою року в 2004-му. Її переклали майже тридцятьма мовами світу. Але спочатку «Тореадори з Васюківки» були оповіданням, оприлюдненим 1963 року: одно?йменний фільм, знятий за ним у Харкові режисером Корнелієм Зелікіним, у 1968 році завоював Гран-прі на міжнародному кінофестивалі в Мюнхені й першу премію в Австралії.

В інтерв’ю, опублікованому в газеті «Друг читача», Всеволод Нестайко наголосив: «У нас поганенько із соціальним оптимізмом. З’явилася нерівність і соціальна, і майнова — одні багаті, інші бідні. Треба звернути увагу, щоб діти росли в аурі оптимізму, і тому я б пропонував, щоб у школах ввели уроки сміху. Ну, може і мої «Тореадори» знадобилися б під цим кутом. Уроки сміху і гумору необхідно ввести обов’язково — щоб діти перебували в атмосфері доброзичливості».

Письменник, який народився 1930-го і прожив три роки в Бердичеві, усе життя, по 16 серпня 2014-го, коли відійшов у Вічність, був киянином. І доброзичливості й гумору залишив по собі стільки, що й у ці рядки некрологу по ньому пробивалася усмішка… Вона і є тим складником, який об’єднує український народ, з-поміж якого стільки читачів Всеволода Нестайка.

Шановні читачі! Звертаємо вашу увагу на правила коментування матеріалів на сайті видання «Урядовий кур'єр».
Коментарі з’являються на сайті тільки після їх перевірки модератором, а не відразу після того, як ви їх розмістили.
У коментарях заборонено антисемітські висловлювання, спонукання до расизму, заклики до насильства, тероризму, збройного повалення чинної конституційної влади.
Просимо вас утриматися від нецензурних слів та виразів, лайок тощо, які ображають людську честь і гідність, а також від комерційних пропозицій, реклами, посилань на інші сайти та ін.
Редакція видання не несе відповідальності за образи, висловлені на адресу інших осіб.