Фільм

Невідомо, що Джим (Ді Капріо) робить краще: кидає м'яч у кошик чи пише вірші. Напевно, все-таки бунтує проти буденності. Коли настоятель нью-йоркської католицької школи карає його палицею, він усміхається крізь сльози і ще просить. А оскільки справа відбувається у 60-ті роки, бунтареві одна дорога — в наркотики. Незабаром вірші Джима починають набувати неземного характеру, а м'яч вислизає з рук. Джим котиться вниз, вниз, вниз — сходами, що ведуть туди. Коли побитий, брудний, ледве живий, він прикочується до порога кинутої ним матері, та викликає поліцію. Так для Джима починається шлях нагору.

Невідомо, що Джим (Ді Капріо) робить краще: кидає м'яч у кошик чи пише вірші. Напевно, все-таки бунтує проти буденності. Коли настоятель нью-йоркської католицької школи карає його палицею, він усміхається крізь сльози і ще просить. А оскільки справа відбувається у 60-ті роки, бунтареві одна дорога — в наркотики. Незабаром вірші Джима починають набувати неземного характеру, а м'яч вислизає з рук. Джим котиться вниз, вниз, вниз — сходами, що ведуть туди. Коли побитий, брудний, ледве живий, він прикочується до порога кинутої ним матері, та викликає поліцію. Так для Джима починається шлях нагору. У фільму два сюжети. Перший повторює класичну схему роману виховання і не такий цікавий. Другий сюжет не фільму, а навколо фільму про дивні взаємини мистецтва і життя, і в ньому весь смак.Роль головного героя, який щасливо уникає смерті від наркотиків, мав грати Рівер Фенікс, який незадовго до зйомок помер від наркотиків. Якби це було знято на плівку, у фільмі додалося б безумства, якого зараз йому не вистачає. Все інше в порядку: сool (особливо для 1995 року) саундтрек з Pearl Jam, Soundgarden, Doors та PJ Harvey, стильна жорсткість, сексуальні зірки. Загалом — гарне, хоч і трохи розфокусоване незалежне кіно. Але головне — ґрунтується на реальних фактах. Історія з Феніксом не віддавала б такої гіркої іронії, якби фільм не був екранізацією автобіографічного роману Джима Керролла, якого і сьогодні можна зустріти цілком тверезим на вулицях Гриніч Віллідж. Начебто: щоб автор вижив, його екранному двійнику довелося померти. Двійника замінили на Леонардо, чистого, як скельце. Леонардо виправдав очікування, і не лише вижив, а й став суперзіркою. Така типово американська трагедія зі щасливим кінцем.

Група шалопаїв проводить увесь свій вільний час на вулицях великого американського міста. Як мінімум двоє з них мають справжній баскетбольний талант. Як мінімум один має мозок, щоб цей талант реалізувати. Другий… Другого звуть Джим. На майданчику він – гепард. Не в останню чергу завдяки білому порошку, яким «заряджається» в роздягальні. Крім того, він не проти нюхнути клею. І вже намагався вколотися героїном. Крім того, він – поет, і свої враження від життя упереміш із віршами заносить у зошит. Через кілька років він видасть її під назвою «Щоденник баскетболіста».

І книжка, і Джим існували насправді.Прізвище Джима було Керрол, він жив у Нью-Йорку і помер там же 11 вересня 2009 року (в один день із найстарішою мешканкою Землі, 115-річною Гертрудою Бейнс). Коли знімали фільм, Керролл ще був живий-здоровий (наскільки дозволяла бурхлива наркотична молодість), вважався одним з головних талантів американського панк-ком'юніті та брав участь у зйомках як консультаціями, так і піснями (його знали не лише як поета, а й як виконавця) . Керрол – неймовірно суперечлива особистість, висока романтика вільно поєднувалася у ньому із самогубним нігілізмом. Дивно, що така суто російська натура зійшла у нью-йоркських джунглях. Як би там не було, молоденький Леонардо Ді Капріо передав цю подвійність просто чарівно.

Режисер зазнавав певних труднощів із вибором актора на головну роль. Основним кандидатом був Рівер Фенікс, який і сам дуже хотів зіграти Джима Керролла. Але незадовго до зйомок із Рівером трапилося передозування. І тоді в пошуку такого ж харизматичного красеня відкопали маловідомого пупса. Що від нього чекали сказати важко, але пупс розірвав усіх. З однаковою достовірністю, з незвичайною легкістю він грає всі грані Джима Керролла - променистого хулігана, рефлексуючого поета, закінченого наркомана. Такий талант може бути тільки від бога – молодий Лео і мав вигляд юного бога. Куди все поділося? Зараз, через 15 років, надрив у виконанні Ді Капріо викликає незручність і нудьгу - тому всі його останні фільми здаються вийшли з одного інкубатора. У «Щоденнику баскетболіста» надрив такий щирий, що здатний навіть із інспектора ДАІ видавити краплю співчуття.

У тому 1995 долі двох секс-символів Голлівуду перехлеснулися ще раз.На роль Артюра Рембо у «Повному затемненні» теж планували Рівера Фенікса. Доля явно вказувала на свого нового улюбленця: Рівер вичерпав її кредит довіри поганою поведінкою. Лео фільмом про поета-наркомана, навпаки, наочно показував прірву, в яку впав Рівер. Фільм і цікавий насамперед як один із головних етапів народження нової зірки. Сам по собі це досить звичайний байопік, де дивитися особливо було б і нема на що (хіба що на біцепси Марка Волберга-початківця), якби не було в ньому Ді Капріо. Але Ді Капріо є, і це зовсім змінює справу. Тому що це – найкращий Ді Капріо.