БАНДЕРА, СТЕПАН АНДРЕЄВИЧ

БАНДЕРА, СТЕПАН АНДРЕЄВИЧ (1909–1959) – лідер українського національно-визвольного руху у першій половині та середині 20 ст.

Народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий у Галичині (сучасна Івано-Франківська область України), що входило тоді до складу Австро-Угорської імперії. Батько здобув богословську освіту у Львівському університеті та служив священиком у греко-католицькій церкві. За спогадами самого Степана Бандери, у їхньому домі панувала атмосфера національного патріотизму та відродження української культури. Батько часто збирали представників інтелігенції, українських ділових кіл, громадських діячів. У 1918–1920 роках Андрій Бандера був депутатом ради Західно-Української Народної Республіки.

У 1919 році Степан Бандера вступив до гімназії в місті Стрий недалеко від Львова. 1920 року Польща окупувала Західну Україну, і навчання проходило під наглядом польської влади.

У 1921 році від туберкульозу помирає мати Степана - Мирослава Бандера.

1922 року Бандера стає членом Спілки націоналістичної молоді України, а 1928 вступає до Львівської вищої політехнічної школи за спеціальністю «агроном».

Ситуація в західній Україні посилювалася репресіями та терором з боку польської влади, спричиненої непокорою українського населення Галичини та інших областей. Тисячі українців були кинуті до в'язниць та концентраційний табір у Картузькій області (село Береза). В Організації Українських Націоналістів (ОУН), заснованої Євгеном Коновальцем ще 1920 року, природно не могли не помітити глибоко обуреного діями панської Польщі Степана Бандеру, і з 1929 року він керує радикальним крилом молодіжної організації ОУН.На початку 1930-х Бандера стає заступником начальника крайового керівництва ОУН. З його ім'ям пов'язані напади на поштові потяги, експропріації та пограбування відділень зв'язку та банків, вбивства політичних супротивників та ворогів національного руху України.

Захистити дипломну роботу у Львівському університеті Степану Бандері так і не вдалося – у 1934 році за організацію, підготовку, замах та ліквідацію міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, його, разом з іншими організаторами теракту, у 1936 р. засуджують на Варшавському процесі до найвищої міри покарання. Проте смертна кара згодом замінюється довічним ув'язненням.

У 1938 р. від рук радянського розвідника, майбутнього міністра МДБ Павла Судоплатова, гине керівник ОУН Євген Коновалець. Його приймачем в ОУН на з'їзді в Римі у серпні 1939 року було обрано одного з лідерів національного руху України полковника Андрія Мельника.

Тим часом Бандера перебуває у тюремному ув'язненні аж до початку Другої світової війни, коли фашистська Німеччина напала на Польщу першого вересня 1939 року. на той час вже був окупований радянськими військами, а потім, нелегально перейшовши радянсько-німецький кордон, до Кракова, Відня та Риму для узгодження подальших планів ОУН. Але під час переговорів між Бандерою та Мельником виникли серйозні розбіжності.

У цей же час на Волині та в Галичині відбуваються повальні арешти прихильників Степана Бендери. Підозри у зраді падають на Мельника та його людей.Бандера повертається до Кракова, і в лютому 1940 року його прихильники на конференції звинувачують Мельника та його фракцію у пособництві фашистської Німеччини, яка насправді жодним чином не збиралася визнати суверенітет України. Рішення римської конференції 1939 р. анулюються, і Степан Бандера проголошується керівником ОУН. Таким чином, стався розкол на бандерівців та мельниківців. Незабаром протистояння фракцій переросло у запеклу збройну боротьбу між двома угрупованнями.

Бандера формує озброєні групи зі своїх прихильників і 30 червня 1941 року на багатотисячному мітингу у Львові проголошує акт про незалежність України. Найближчий соратник Бандери Ярослав Стецько стає головою уряду новоствореного національного українського кабінету міністрів.

Після цього, на початку липня, у зоні радянської окупації, НКВС розстрілює отця Степана Андрія Бандеру. Майже всі близькі родичі Бандери були етаповані до Сибіру та Казахстану.

Втім, і реакція з боку фашистської влади була негайною – вже на початку липня Бандера та Стецько заарештовуються гестапо і вирушають до Берліна, де їм було запропоновано публічно відмовитися від ідей національної української держави та анулювати акт про незалежність України від 30 червня.

Восени 1941 року мельниківці так само спробували проголосити Україну незалежною, але їх пішла та ж доля, що й бандерівців. Більшість їхніх лідерів було розстріляно гестапо на початку 1942 року.

Безчинства фашистських окупантів на території України призвели до того, що все більше людей йшло до партизанських загонів для боротьби з ворогом.Восени 1942 року бандерівці закликають до об'єднання розрізнені збройні загони мельниківців та інші партизанські об'єднання України під командуванням Романа Шухевича – колишнього керівника батальйону ОУН «Нахтігаль». На базі ОУН утворюється нова воєнізована організація – Українська Повстанська Армія (УПА). Національний склад УПА був досить різношерстим (до повстанців долучилися представники закавказьких народів, казахів, татар та ін., які опинилися на окупованих німцями територіях України), а чисельність УПА досягала за різними оцінками до 100 тис. людина. Запекла збройна боротьба відбувалася між УПА та фашистськими окупантами, червоними партизанами та частинами польської Армії Крайової у Галичині, Волині, Холмщині, Поліссі.

Після вигнання німецьких загарбників у 1944 році з території України радянськими військами боротьба українських націоналістів вступила в нову фазу – війну проти Радянської Армії, яка тривала до середини 50-х років. Особливо запеклими були 1946–1948, коли, за інформацією різних джерел, загалом за ці роки сталося понад чотири тисячі кровопролитних боїв між українськими повстанцями та Радянською Армією на території УРСР.

Весь цей час, з осені 1941 року до середини другої половини 1944 року, Степан Бандера перебував у німецькому концтаборі Заксенхаузен. Наприкінці 1944 р. фашистське керівництво змінює свою політику стосовно українських націоналістів і звільняє Бандеру та деяких членів ОУН з ув'язнення. У 1945 і аж до закінчення війни Бандера співпрацював з розвідуправлінням Абвера з підготовки диверсійних груп ОУН.

Степан Бандера продовжив свою діяльність в ОУН, централізоване управління якої після закінчення Великої Вітчизняної війни перебувало на території Західної Німеччини. У 1947 на черговому засіданні ОУН Бандера призначається керівником Організації Українських Націоналістів і двічі у 1953 та 1955 переобирався на цю посаду.

В останні роки життя Бандера жив у Мюнхені із сім'єю, вивезеною з території окупованої Радами Східної Німеччини. 15 жовтня 1959 року Степана Андрійовича Бандеру було застрелено в під'їзді власного будинку агентом КДБ Богданом Сташинським.

Після розвалу СРСР для сучасних українських націоналістів ім'я Степана Бандери стало символом боротьби за незалежність України проти польського гніту, фашистського нацизму та радянського тоталітаризму. 2005 року уряд України оголосив Бандеру національним героєм, а 2007 року у Львові йому було зведено бронзову пам'ятку. У 2005 уряд України оголосив Бандеру національним героєм, а в 2007 у Львові йому було зведено бронзову пам'ятку, однак у січні 2011 суд визнав недійсним указ президента України Віктора Ющенка від 20 січня 2010 року про присвоєння С.Бандері звання «герой України».