Хто був жертвою депортації?

У 1943—1944 роках були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, кримських татар, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків — в основному за обвинуваченням в колабораціонізмі, поширеному на весь народ.

Куди переселяли українців?

Операція «Захід» — депортація українців, яку повторюють російські окупанти 75 років тому, 21 жовтня 1947 року, репресивні органи срср депортували до Сибіру та Казахстану близько 80 тисяч українців.

Чому депортували українців?

Приводом для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), у якій були дані про національність. Також теоретично переселенців мали звільняти від податків і поточних виплат, їм були обіцяні підйомні кредити і житло.

Депортації німців та інших народів з території України

М асове переселення німців у Російську імперію відбулося наприкінці XVIII століття у зв'язку з політикою Катерини ІІ заохочення імміграції іноземців. У 1918 році в місцях їх компактного розселення було утворено Автономну область німців Поволжя, перетворену в кінці 1923 року на Автономну Радянську Соціалістичну Республіку Німців Поволжя (АРСРНП) у складі РСФРР зі столицею у місті Покровськ (з 1931 року — Енгельс). У 1939 році у ній проживало 606 532 особи, у тому числі 366 685 німців, які складали четверту частину всіх радянських німців.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз сталінська національна політика зазнала змін і влада побоювалась потенційної «п'ятої колони» в тилу. Депортації народів СРСР, що підозрювалися у пронімецьких настроях, розпочалися з прифронтових територій, і німці були серед перших, хто зазнав примусового переселення. Так, за розпорядженням радянського уряду з 15 по 22 серпня 1941 року з Криму в Орджонікідзевський (нині — Ставропольський, РФ) край було депортовано майже 60 тисяч німців та членів їхніх сімей. Паралельно відбувалася підготовка до масової депортації німців Поволжя.

З анексованих у 1939-40 роках СРСР східної Польщі, країн Балтії, Буковини та Бессарабії до початку Німецько-радянської війни за угодою з Третім рейхом до Німеччини добровільно переселилось 406 тисяч німців

26 серпня 1941 року була ухвалена постанова Ради народних комісарів СРСР та ЦК ВКП(б) «Про переселення німців з республіки німців Поволжя, Саратовської і Сталінградської областей в інші краї та області», яка поклала виконання цього завдання на НКВС, визначила області розселення депортованих, встановила строки та етапи операцій, перелічувала обов'язки місцевих органів влади. Наступного дня народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія видав «Наказ» про конкретні заходи силових органів у ході проведення операції та «Інструкцію», що регулювала практичні деталі депортації. Зокрема, виселенню підлягали всі особи німецької національності без різниці статусу населеного пункту їх проживання. Перед виселенням належало скласти облікові картки на кожну сім'ю, провести роз'яснювальну роботу з переселенцями, не допускаючи колективних обговорень ситуації. Переселення мало проводитися як залізничним, так і водним транспортом.

Ухвалений 28 серпня 1941 року указ президії Верховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають у районах Поволжя» фактично завершував секретну підготовчу роботу. На відміну від попередніх рішень із цього питання він містив мотиваційну частину й офіційно причини переселення полягали в наявності серед радянських німців «тисяч і десятків тисяч диверсантів і шпигунів», які за наказом з Німеччини мали вчинити диверсії в республіці. Відтак, з метою запобігання кровопролиттю президія Верховної Ради СРСР вирішила переселити все німецьке населення республіки, розпорошуючи його на величезній території в Новосибірській та Омській областях, Алтайському краю, Казахстані та інших регіонах. Фактично ж депортація стала превентивним заходом убезпечення від антирадянських виступів осіб німецької національності в тилу, хоча навіть й сьогодні відсутні документи, які б підтверджували симпатії радянських німців до гітлерівської Німеччини чи продуктивну роботу в їхньому середовищі німецької розвідки.

«За перевіреними даними, отриманими воєнною владою, серед німецького населення, яке проживає в районах Поволжя, є тисячі і десятки тисяч диверсантів і шпигунів, котрі по сигналу, даному з Німеччини, мають вчинити вибухи в районах, населених німцями Поволжя.Про наявність такої великої кількості диверсантів і шпигунів серед німців Поволжя ніхто з німців, які проживають у районах Поволжя, радянським властям не повідомляв, — відповідно німецьке населення районів Поволжя переховує у своєму середовищі ворогів Радянського Народу і Радянської Влади» — Указ президії Верховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають у районах Поволжя», 28 серпня 1941 року

Одразу після друку указу в республіканських газетах 30 серпня почалась робота з його виконання, було проведено роз'яснення щодо необхідності організованої здачі німцями майна, зерна та реманенту місцевій владі, натомість їм дозволялося брати з собою багаж вагою до однієї тони. Перші 10 ешелонів переселенців відправилися 3 вересня .

Хоча де-юре АРСРНП ліквідована не була, 7 вересня 1941 року президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про адміністративний устрій території колишньої Республіки німців Поволжя», який визначив передачу більшої частини її території Саратовській, а меншої — Сталінградській областям. Автономна республіка німців Поволжя стала історією, незабаром стерта з пам'яті перейменуваннями населених пунктів.

Депортація завершилася 20 вересня 1941 року . За цей час було відправлено 188 ешелонів, а загалом за даними НКВС було депортовано 446 480 німців, у тому числі 373 529 з автономної республіки, 46 706 — із Саратовської і 26 245 — зі Сталінградської областей. Жахливі умови у місцях нового проживання спричиняли смерті переселенців, радикалізацію їх настроїв, вносили соціальну напругу. Обіцяна владою турбота полягала у гарантованому працевлаштуванні на малокваліфіковану роботу.

Вилучення з Червоної армії німців-військовослужбовців почалось у липні 1941 року і набуло тотального характеру у вересні, коли на підставі директиви наркома оборони № 35105с від 8 вересня 1941 року вони були направлені у внутрішні округи і далі — в будівельні частини, а згодом потрапили до «трудової армії»

Наприкінці вересня — на початку жовтня 1941 року відбулося виселення німців із Запорізької (31 230 осіб), Сталінської (85 925) та Ворошиловградської (12 488) областей, згодом — з Дніпропетровської (3 200) та Одеської (6 000 осіб) областей України. Наприкінці 1941 року примусовими мігрантами також стали десятки тисяч німців із Грузії, Азербайджану та Вірменії. Загалом у 1941-42 роках у СРСР місце свого проживання примусово змінили 806 533 німці.

На початку 1942 року рішенням Державного Комітету Оборони всі німці на час війни були мобілізовані у «робочі колони» для примусової праці на будівництві, лісозаготівлі, в металургії, на вугле- і нафтодобуванні. Проти кількох республіканських високопосадовців-німців була сфабрикована справа про їх причетність до повстанської організації, що ніби-то готувала збройне повстання у тилу. Попри тиск на підозрюваних, слідство просувалося складно і не виявило достатніх доказів, тому у 1946 році вони отримали невеликі строки ув'язнення за «антирадянську агітацію» та наклеп на радянське керівництво.

«Трудові армії» з етнічних німців були розформовані лише у 1947 році і «демобілізованим» дозволялося повернутись тільки в місця виселення. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року всі виселені в роки війни німці були засуджені на довічне заслання, з покаранням у вигляді 20-річної каторги за втечу з місць обов'язкового поселення.

Десталінізація принесла радянським німцям ліквідацію режиму спецпоселення у 1955 році , скасування обвинувачень у зраді — у 1964 році , але лише у 1972 році їм дозволили повернутись на територію своєї колишньої республіки у Поволжі. Тим часом, розпорошені по величезній території Сибіру, Алтаю та Казахстану, вони втратили національну самобутність. Німців, що проживали в РФ, було реабілітовано 26 квітня 1992 року .

10 липня 1992 року був підписаний «Протокол про співробітництво між урядом Російської Федерації і Урядом Федеративної Республіки Німеччини з метою поетапного відновлення державності російських німців», який передбачав відновлення республіки німців Поволжя «в областях традиційного проживання їх предків на Волзі без втрат для населення, що нині там проживає». Станом на 2010 рік у РФ проживало 394 138 німців.

Злочини СРСР на заході України в 1939–1941 роках: ув’язнення, тортури, страти і депортація

Червона армія 17 вересня 1939 року перейшла радянсько-польський східний кордон та зайняла Західну Україну. Окупацію західноукраїнських земель Йосип Сталін доручив командувачу Українським фронтом маршалові Семену Тимошенку, який у своєму маніфесті до українського населення заговорив про «визволення українського народу Західної України з-під ярма польських панів» та «про захист життя й майна її населення». «Починається в ній нове життя без панів-поміщиків, без гніту й насильства», – такими словами закінчивався маніфест.

«Перше, що нас вразило, це «пролетарський» вигляд большевицького війська й дуже простий одяг, навіть у «командирів», дальше, неінтелігентні, некультурні обличчя та простацькі рухи…» – згадував український церковно-громадський діяч Гавриїл Костельник про зустріч із червоноармійцями на вулицях Львова.

Згідно зі свідченнями тодішніх жителів Львова, від першої хвилини, коли більшовики вступили на західноукраїнські землі, дві прикмети совєтської людини кидались їм у вічі: її бідність та її невихованість; до нових меблів і до предметів хатньої вигоди вони кидались як діти до іграшок. Через тиждень у Львові розпочалася погоня за мануфактурою, конфекцією, черевиками. Коли львівські магазини почали спорожнюватись, а місцеві мешканці не мали з чого жити й мусили продавати свої речі, місцем купівлі для совєтських людей став так званий «Париж», велика площа, де під голим небом розквітала торгівля.

У вересні–жовтні 1939 року колишні лідери західноукраїнських політичних, культурно-освітніх, господарських та інших організацій зазнали репресій

Провідні діячі легальних українських партій відразу після вступу радянських військ до Львова утворили делегацію на чолі зі старійшиною українських політиків Галичини 80-річним Костем Левицьким, яка 24 вересня 1939 року зустрілася із першим комендантом радянської залоги Львова генералом Івановим і політичним представником радянської влади Міщенком. Останній запевняв, що радянська влада несе українському народові не тільки визволення, але й добробут, при чому вона не звертатиме уваги на дотеперішню діяльність громадян, вимагатиме тільки від усіх повної лояльності.

Проте вже 30 вересня Кость Левицький був заарештований .

У своїх спогадах він писав: «Подорож була довга й томлива. Жадної подущини, жадного коца (ковдри), жадних ліків я з собою не мав. По кількох днях ми приїхали до Москви. Там всадили мене в тюремне авто без вікон, з окремими кабінами для кожного в’язня… Так я заїхав до «Внутренньої тюрми» (Луб’янки) в Москві, призначеної для найтяжчих злочинців. Тут мені судилося провести більш півтора року, від 29 жовтня 1939 р. до 14 травня 1941 р.»

У вересні–жовтні 1939 року колишні лідери західноукраїнських політичних, культурно-освітніх, господарських та інших організацій зазнали репресій, серед них: Іван Німчук, Гринь Тершаковець, Дмитро Левицький, Володимир Целевич, Остап Луцький, Володимир Старосольський, Іван Новодворський та багато інших.

Для узаконення радянської влади на західноукраїнських землях 22 жовтня 1939 рок були проведені вибори депутатів до Народних зборів Західної України. Виборча процедура була така сама, як при всіх виборах в СРСР: в кожній виборчій окрузі був тільки один кандидат.

26–28 жовтня 1939 року у приміщенні оперного театру Львова відбулися Народні збори Західної України, які 27 жовтня ухвалили Декларацію «Про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання з УРСР».

Після завершення Народних зборів у Львові відбувся парад Червоної армії.

Відповідно до законів Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року і Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 року, Західна Україна увійшла до складу СРСР.

За період першої радянської окупації Західної України у 1940–1941 роках відбулося чотири хвилі депортації населення

Утвердження радянської влади в Західній Україні здійснювалося звичним для сталінського режиму способом: шляхом застосування репресій. Передумовою розгортання масових репресій проти національно свідомої частини населення Західної України стала діяльність органів НКВС по налагодженню тотального контролю за населенням краю. З цією метою РНК СРСР 30 грудня 1939 року ухвалив постанову про проведення паспортизації західних областей України. Ця акція завершилася 15 травня 1940 року.

За період першої радянської окупації Західної України у 1940–1941 роках відбулося чотири хвилі депортації населення. Перші масові вивози відбулися у Львові вночі з 13 на 14 квітня 1940 року.

Українська журналістка й громадська діячка Марія Струтинська, чоловіка якої, українського громадсько-політичного діяча Михайла Струтинського, замордували більшовики, писала у спогадах: «Страх перед вивозами – це було завершення всіх тортур. Впродовж двох років, а зокрема від фатального 13 квітня 1940 року, коли одної ночі виволікли з ліжок тисячі людей, увесь край жив під вражінням, що кожної хвилини кожного громадянина можуть вирвати з його рідного ґрунту й кинути кудись у безмежні азійські простори; тим більше в нас, членів родин арештованих, це вражіння зростало у страшну певність. Всі ми спакували наші необхідні речі вже тоді, у квітні, і всі ми чекали дня й години».

У квітні 1940 року прокотилася друга хвиля депортації, яка охопила родини репресованих. Помешкання депортованих родин передавали місцевим органам влади.

Масові арешти оунівських підпільників почалися ще у березні 1940 року.

У вересні пройшла нова хвиля арештів. 15–18 січня 1941 року у Львові в приміщенні обласного управління НКВС судили 59 молодих українців (37 хлопців і 22 дівчат), головним чином, студентів львівських університетів, яких обвинувачували в приналежності до ОУН та протидержавній діяльності («Процес 59-ти» або Процес другої екзекутиви ОУН).

42 учасників процесу засудили до розстрілу, 17 – на 10 років важких робіт у концентраційних таборах і 5 років заслання у вигляді додаткового покарання. Після перегляду справи 21-му засудженому до розстрілу вирок був замінений на 10 років ув’язнення в таборах, багатьом іншим були зменшені терміни відбування покарання. Одна з підсудних, Ірина Пик, як громадянка США, виїхала за межі СРСР.

18 лютого 1941 року розпочався судовий процес над членами ОУН у Тернополі. Перед радянським «правосуддям» постала 21 молода людина. На четвертий день було винесено вирок, 10 осіб засуджено до страти.

7 травня 1941 року в місті Дрогобичі судили 62 оунівців («Процес 62-х»), а 12–13 травня 1941 року в цьому ж місті відбувся суд над 39 оунівцями («Процес 39-ти»).

Також було проведено наступ на Римо-католицьку та Греко-католицьку церкви. Було закрито теологічний факультет Львівського університету, римо-католицьку семінарію, сотні священників зазнали репресій.

«При кожному допиті мене катували. Били то гумовою, то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали мене шнуром на гак, викручували руки. Одного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст», – згадувала ігуменя українського греко-католицького монастиря Сестер Студиток у Львові Олена Вітер.

З початком німецько-радянської війни 22 червня 1941 року більшовики, відступаючи, поспіхом знищували сліди своїх злочинів.

Впродовж 22–28 червня 1941 року тривали масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах на території Західної України.

Український письменник Богдан Казанівський так описав розстріли у львівській тюрмі «Бригідки», в якій перебував сам та врятувався втечею, коли НКВС покинуло тюрму:

«Коли не стало місця в пивниці для переховування трупів, на подвір’ї в’язниці викопали яму і там скидали трупів. В’язнів уставляли над берегом ями, розстрілювали, а їх тіла падали до ями…»

Перед відступом чекісти влаштували пожежу в «Бригідках».