Як звати хлопця Мавки?

Дівчина подобається Лукашеві своєю мінливою вродою, ласкавою мовою, чутливістю до музики й краси. Він розповідає, що люди паруються між собою, коли кохають. Говорить хлопець Мавці й про те, що вони збираються будувати в лісі хату. Мавка й Лукаш закохуються одне в одного.

Хто такий той що в скалі сидить?

«Той, що в скалі сидить» – «страшне Марище», «твердиня тьми»; ворожа сила, що вбиває мрії людей, дух підземелля, різновид чорта. Кеш

Яким деревом стала Мавка?

Мавка чує, як мати Лукаша лає Килину – вона довго спить і погана господиня. Килина вибігає з хати по воду, бачить Мавку і проклинає її. Мавка перетворюється на вербу. З лісу виходить Лукаш.

Марище — Київський університет імені Бориса Грінченка Мара — одна із головних богинь в українській язичницькій міфології, легенди та міфи про яку збереглись у більшому обсязі, ніж про багатьох інших божеств. Її часто протиставляють богині ...

Марище

МА́РИЩЕ, а, сер. Збільш. до мара 1. Гетьте, марища! привиддя! Хворі сни! нічнії мрії! (Леся Українка, IV, 1954, 192); З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища — тіні (Степан Васильченко, I, 1959, 130); * У порівняннях. І тільки мертвий панський дім, Піднісшись на горбі стрімкім, Неначе марище страшне, Очима чорними зирне (Микола Бажан, Роки, 1957, 234).

1. Істота або предмет, що уявляється комусь; привид, примара. [Богомолка:] Я не тінь. Перехрестись, коли не забула хреститись: я не щезну. Я не мара (Н.-Лев., II, 1956, 453); Радянського воїна обмацували руками, щоб пересвідчитися, чи це не видіння, не мара, не сон! (Чорн., Визвол. земля, 1950, 106); * Образно. Мара безземелля. що була зникла на якийсь час, знов з'явилась і стала перед ним у грізній постаті (Коцюб., І, 1955, 117); * У порівн. А мати, їх сердешна мати, Немов з хреста сьогодні знята, .. Сидить бліда, немов мара (Стар., Поет. тв., 1958, 67); Так-то мертвою марою Місяць круг Землі іде І віщує нам собою Той кінець, що Землю жде (Сам., І, 1958, 80); // Образ, що виникає уві сні; сновидіння. Весь сон одігнали [соловейки], усю дрему й мару (Вовчок, І, 1955, 345); Очевидячки дня зливалися з сонними марами ночі - і лякали його (Мирний, І, 1954, 325).

2. розм. Міфічна істота, найчастіше в образі злої потворної чаклунки; уособлення нечистої сили. Пішов я, ледве дибаю, а тут ще анахтемська мара водить почала (Стор., І, 1957, 113); Вона плакала та примовляла крізь сльози: де та смерть її заподілася, що не прийде до неї при лихій годині. Ні, заховала її від смерті якась мара (Коцюб., І, 1955, 39); // збірн. Нечиста сила. [Кость:] А дивіться, справді якось немов сумно стало. Оце саме, мабуть, всяка мара заворушилась (Вас., III, 1960, 176).

Ілюстрації

Медіа

Словник синонімів

ПРИ́ВИД (дух перев. померлого, який привиджується людям забобонним або з хворобливою уявою), ПРИВИ́ДДЯрідше, ПРИМА́РА, МАРА́, МАНА́, ТІНЬ, ПОТОРО́ЧАрозм., ПРИЧУ́ДАрозм., ФАНТО́Мкнижн., ВІ́ЗІЯкнижн., МРІ́Язаст., ОБМА́РАдіал., МАНІЯ́діал.; ЧМАРА́діал., ЧМАНА́ діал.; ПОЧВА́РА (звичайно страхітливий). Лечу в якімсь диму-тумані, Навколо привиди страшні, Краї пустельні і незнані . (О. Олесь); - Скрізь мені маряться привиддя покійників (переклад М. Лукаша); Люди бояться вночі кладовища, жаских казок і непевних примар (Леся Українка); Хвора слабо повернулася, а очі її вперлися в Ядзю, наче перед нею стояла якась мара (Н. Кобринська); Біля ставу в Яблунівці .. у старовину, кажуть, поторочі заточувалися, відьми з чортами відьмачились (Є. Гуцало); Уся в білому і облита місячним білим світлом, вона, наче причуда, колихалась поміж високими кущами квіток, мов у бажанні переконатись, чи бачила вона справді колишнього адоратора свого, чи з’явився, може, якийсь фантом перед її очима (О. Кобилянська); - Та невже ж ви вірите у візії?Ну, приснилося вам, приверзлося (І. Кулик); Не встигли Улас та Юрко добре роздивитися на ту мрію, вона щезла (І. Нечуй-Левицький); - Та не бійтеся. Я - людина, а не якась обмара (С. Васильченко); [Оксана:] Не полохайтесь!Це не манія, а я живесенька. (М. Кропивницький); Його жінка має бути почварою, упирем, що висисає людську кров (І. Франко).

ПРИМА́РА (те, що не відповідає дійсності, не існує насправді, постає в уяві), МАРА́, МАНА́, ОМА́НА, ОБЛУ́ДА, ХИМЕ́РА, ПРИ́ВИД, ПРИВИ́ДДЯрідше,ВИ́ДИВОкнижн., поет., ФАНТО́Мкнижн., ВІ́ЗІЯкнижн., МРІ́Язаст., ОБМА́РАзаст.,ПОЯ́ВАдіал.;ІЛЮ́ЗІЯ (те, що тільки здається справжнім, реальним). Примара порятунку ніби пожартувала над нами, мов уві сні привиділась (Ю. Збанацький); Як нагадаю Козака в могилі, то й досі не знаю, Чи то було справді, чи то було так, Мара яка-небудь (Т. Шевченко); [Лицар:] То був порив остатній, він показав, що крил моїх нема, що то була якась мана, облуда, немов я чув їх в себе за плечима (Леся Українка); Як часом з’являється нам, що уже не існує, - То лише мислі потьмарення, образів сонних омана (переклад М. Зерова); Золоті надії, дитячі химери, - розбило, розвіяло, як грім пір’я (С. Васильченко); Вона не могла з певністю сказати, чи то був сон, чи привид (М. Коцюбинський); Осінній день -похмурий, мороський - Одне бажання родить непоборне: Минай скоріше, як привиддя чорне, Як давній спогад, прикрий і чужий (Є. Фомін); Як гаряче плинуть з безвісної далі Притьмарених видив нечутні рої! (Л. Первомайський); Туга за фантомом щастя - се щастя (Уляна Кравченко); Скоро утома переборола збуджені нерви, і Сергій задрімав. Якісь візії плелися тоді в його голові (Г. Коцюба); Така привабна ця таємна подорож, і повно радощів, химерних снів і обмар (С. Васильченко); Ти не любила. Час останній. Який же біль,який же біль. Та за ілюзію кохання навіки вдячний я тобі (В. Сосюра).

Мара в українській міфології: легенди, міфи, трактування

Мара — одна із головних богинь в українській язичницькій міфології, легенди та міфи про яку збереглись у більшому обсязі, ніж про багатьох інших божеств. Її часто протиставляють богині Ладі, ділячи їх обох на “чорне” та “біле”. Проте це не зовсім вірно, адже Мара не є протилежністю богині Ладі. Хто ж вона насправді така? Ми розглянемо найбільш поширені міфи і легенди про цю богиню. Що якраз доречно, адже з настанням зими, за легендами, природа переходить у володіння Чорнобога — батька Мари.

Мара або Марена у часи дохристиянські була однією із головних богинь на території Русі. Проте, образ її сучасним українцям навряд сподобається — це богиня зла, ночі, жахів, мороку і хвороб. Володарка Підземного Світу — Наві та повелителька смерті. Вона вважається покровителькою усіх нечистих сил. Як мінімум, тринадцять із них — її рідні дочки. Мара має здатність посіяти серед людей брехню (ілюзію), сварки, недуги. За однією з легенд, вночі вона ходить по вулицях, тримаючи в руках власну голову та вигукує імена місцевих жителів. Хто до неї озветься, той помре. Живе богиня у своєму царстві Наві, за річкою Смородиною. Шлях до Наві пролягає через Калинів міст, який знаходиться під охолоною Триглавого Змія, відомого нам із багатьох казок. Легенди про неї часто пов’язані із протистояннями дня і ночі, зими та літа. Згідно з однією — це вона ковтає Сонце взимку та сіє навколо холод. Згідно з іншою — вона полює на богиню неба Коляду, аби та не народила нове Сонце.

Вище ми вже згадували про те, що у богині за легендами було 13 дочок. Всі вони були від Змія-дракона і називались кожна тією лихоманкою, як уособлювали:

1. Трясея — несе хвороби і смерть. 2. Огнея — сіє тиф та інші хвороби, від яких піднімається сильний жар. 3. Ледея — несе застуди та обмороження всьому тілу. 4. Гнітея — несе пригноблення, відбирає апетит, викликає нудоту. 5. Глухея – із імені не складно здогадатись, що вона відбирає слух. 6. Гринуша — викликає хрипоту, кашель, бронхіт. 7. Пухнея — пускає набряки по тілу. 8. Жовтуша – внесе хворобу жовтяницю. 9. Коркуша – заражає коростою, віспою, чиряками і струпами, корчить жили. 10. Глядея — може до божевілля замучити людину безсонням. 11. Ломея — несе ломоту та хвороби кісток. 12. Сухея — висушує до смерті хвору людину. 13. Нивея-Танцівниця – із тринадцяти сестер найстарша. На відміну від усіх інших, вона несе хворобу не фізичну, а психічну. Насилає на людину безумство, яке вже не можливо вилікувати — воно неодмінно доведе до загибелі. Танцівниця вона, тому що піч час навіювання чар закочує очі, танцює та сміється, адже це для неї весела забава.

На території усієї Русі її днем вважалось 13 січня. Вважалось що для Мари цей день — пік її сил та можливостей. День Мари вважався зовсім не святом, а навпаки періодом нещасть, тож всі поводились обережно, аби не накликати на себе біди. Ще б пак, цього дня на вулиці виходили всі її 13 дочок. Відомо про таку традицію на 13 січня: ставити біля порогу молоко, хліб, солодощі. Та не для богині, а для домовика, аби він мав сили пильнувати дім і вберіг усіх його жителів від лиха. Слід зауважити, що слов’янська міфологія не була такою простою та примітивною, як здається нам зараз. Всі поняття про темних та світлих божеств не ділились на категорії добра і зла. Наші предки вміли глибше вдивлятись у сенс речей та шукати істину навіть у таких поняттях як життя та смерть.

ЧИ ТАКА ЛИХА МАРА ЯК МИ ЗАРАЗ ЇЇ УЯВЛЯЄМО?

Як ми вже писали вище, Мара не була протилежністю богині Лади, скоріше була їй рівнею. Нічим не поступалась і у красі: богиню описували красунею із видатною зовнішністю. Темноволоса, бліда і струнка, вона була уособленням гідності і жіночої сили. Їй приписували управління всіма водоймами, снігами та льодом. Саме з неї був взятий образ суворої повелительки зими — сніжної королеви. Як доказ того, що її не сприймали як щось “зле”, те, що вона вступає у володіння з настанням зими в парі із богом Велесом — одним із найбільш шанованих божеств у язичницьких віруваннях. У язичницькій міфології не існувало співвідношень “ночі” та “смерті” із чимось стовідсотково злим. Адже це не кінцева точка, а частина циклу. Після кожної ночі настає день, після кожної зими — весна. А після смерті — переродження. Тож богиня Мара, як і всі ці явища, була не уособленням злого, а важливою частиною гармонійного всесвіту.

«Лісова пісня» Леся Українка (дуже стисло)

Тематика твору: гармонія людини і природи; чудодійний вплив мистецтва на людину; зіткнення духовно-піднесеного й матеріально-приземленого, добра і зла; прагнення щастя.

З історії написання

«Лісова пісня» була написана в липні 1911 року, коли Леся Українка перебувала на Кавказі для лікування. У листі до сестри вона зазначала: «Писала я її недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій». А матері написала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік». Отже, джерелами, з яких Леся Українка черпала образи та матеріал для своєї драми, були реальне життя та його своєрідне відображення в усній народній творчості.

Головні персонажі:

• Мавка – щира лісова красуня-німфа (близька до русалки), яка покохала Лукаша. Ма є «серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє». « В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами…» «Як дівчина… ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи».
• Лукаш – « дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче», якого покохала Мавка; він не може «своїм життям до себе дорівнятись», не цінує «душі своєї цвіту», з якого «виросло кохання». Уособлює дві грані єства людини: духовну та матеріальну.

Другорядні персонажі:

• Дядько Лев – дядько Лукаша. Живе у єдності з природою, знає такі казки, « що їх ніхто не вміє». «… старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду;по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту.
• Мати Лукаша – сварлива, жадібна й жорстока жінка.
• Килина – «молода, повновида молодиця», але «лукава, як видра, хижа, наче рись», що стала дружиною Лукаша . Найбільший життєвий скарб для неї – «корова турського заводу».

Міфічні персонажі:

• Лісовик – володар лісу, мудрий, благородний, добрий, шанує волю. «…малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці».
• Водяник – дух води. « … древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із стулок черепашки. Голос глухий, але дужий».
• Водяна русалка – підступна й лиха подруга Мавки. Заздрить її щастю й бажає смерті Лукашу. Легковажна та грайлива: «Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок».
• Русалка Польова – гарна, ніжна подруга Мавки, має лагідний характер. «…зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки, ромен, березка».
• Перелесник – друг, залицяльник Мавки. «…гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима». Його образ є уособленням молодості, пристрасті, свободи.
• «Той, що греблі рве» – уособлення весняної бурхливої води. «…молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами».
• «Той, що в скалі сидить » – « страшне Марище», « твердиня тьми »; ворожа сила, що вбиває мрії людей, дух підземелля, різновид чорта.
• Потерчата – « двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках…»; заманюють вогниками людей у трясовину. За народними уявленнями це душі потоплених нехрещених дітей, байстрята.
• Злидні – «малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi». Підкоряються Куцю. Уособлюють людську бідність.
• Куць – « молоденький чортик-паничик».
• Пропасниця (без мови) – уособлення лихоманки..

Символічні образи:

• Доля – алегорична постать Лукаша, його совість.
• Природа – символ вічності.
• Вовкулака, на якого був перетворений Лукаш – народний погляд на людину, яка зреклась своєї духовності.
• Зірка – символ вічного кохання.
• Столітній дуб – символ єдності людини і природи.
• Голос сопілки – узагальнений символ мистецтва.

Дуже стислий переказ

Пролог. Старий ліс на початку весни. З гущавини лісу вибігає «Той, що греблі рве». Він перемовляється з потерчатами та Русалкою. Вона дорікає йому зрадою в коханні. Водяник сварить Русалку, що та водиться з легковажним чужинцем.

Перша дія . Дядько Лев зі своїм небожем Лукашем збирається будувати в цій місцевості хату. Він говорить хлопцю, що треба з повагою ставитись до лісових мешканців. Лукаш робить з очерету сопілку і грає на ній веснянки. Голос сопілки будить Мавку від зимового сну в стовбурі старої верби. Лісовик застерігає лісову дівчину від близького знайомства з людським хлопцем, що грає на сопілці , бо вона втратить волю.

Коли Лукаш збирається ножем надрізати березу, щоб наточити з неї соку, Мавка кидається до нього й просить не кривдити своєї сестриці. Лукаш розпитує, хто вона, говорить, що люди паруються між собою навіки, коли кохають один одного. Водяна Русалка, яка підглядала за закоханими, із заздрощів спробувала за допомогою Потерчат заманити Лукаша в болото. Коли хлопець потрапив у трясовину, ганяючись за вогниками потерчат, вважаючи їх світляками – ними він хотів прикрасити вінок Мавки, дівчина кидає Лукашу свій пояс і рятує його. Обоє – щасливі.

Друга дія . Пізнє літо. Мати докоряє Лукашеві, що він усе грає, гуляє з « відьомським кодлом », а робота стоїть. Мавка помічає, що Лукаш змінився, неуважний до неї. Лукаш пояснює це тим, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці людські закони. Мати Лукаша дає Мавці серпа й наказує жати. З цього нічого не виходить, бо Русалка польова благає Мавку не губити її красу. Щоб виправдатися перед матір’ю Лукаша, Мавка серпом ріже собі руку. Мати приводить на поле Килину – пишну молодицю з села. Вона вправно починає жати і жартувати з Лукашем. Той охоче допомагає, а потім проводжає її до села. Мавка сумує, плаче. Це бачить Лісовик. Він радить їй звернути увагу на красу осінньої природи, згадати про волю… Мавка просить його допомогти їй знову стати лісовою царівною. Лісовик вбирає дівчину в багряні шати і срібний серпанок. До Мавки залицяється Перелесник, кружляє її у вирі шаленого танцю. З'являється страшне Марище і говорить їй: «… для тебе щастя – тінь, ти нежива». Він хоче забрати Мавку до себе, а вона відказує :

«Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає».

Аж раптом чує, як її коханий говорить матері, щоб та готувала хліб для старостів – він завтра йде сватати Килину. Мавка у розпачі зриває з себе багряницю й говорить Марищу, що хоче забуття. Обоє зникають під землею.

Третя дія . Хмарна осіння ніч. Біля Лукашевої хати видніється постать Мавки. З лісу виходить Лісовик і дивується, що Мавка тут, а не в «Того, що в скалі сидить». Мавка розказала, що коли Лісовик помстився Лукашу – перетворив на вовкулаку, вона почула його виття і « жаль палкий зірвав печерний склеп », а в своєму серці вона знайшла « теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає ».

З лісу вискочив Куць і розказав Мавці, що дядько Лев помер і його поховали біля пенька, що залишився від дуба. Тож лісовий народ зараз чинить різні прикрості родині Лукаша: корови перестали доїтися, жито погнило, людей тіпає Пропасниця, поріг обсіли Злидні…

З хати вибігає Килина по воду, бачить Мавку і проклинає її. Мавка перетворюється на вербу. З лісу виходить Лукаш. До нього підходить хлопчик Килини і просить заграти на сопілці, яку він зробив з тої верби, на яку перетворилася Мавка. Лукаш починає грати і чує її голос. Килина дає йому сокиру і наказує зрубати вербу. Лукаш ударив по стовбуру, і серце у нього стиснулось, руки опустилися. Тоді Килина сама замахнулася на вербу сокирою. Тієї ж миті з криком: « Я визволю тебе, моя кохана !», з неба « вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу». Вона спалахує вогнем до самого верховіття. Полум'я перекидається на стріху хати. Мати Лукаша і Килина виносять на двір свої пожитки разом зі Злиднями. Килина просить Лукаша покинути ліс і повернутися в село, але він на це не погоджується. Вона йде геть.

До хлопця наближається жіноча постать зі змарнілим обличчям, подібним до Лукашевого. На запитання, хто вона, відповідає: «Я – загублена Доля». Лукаш знаходить кинуту сопілку. З-за берези виходить прозора тінь Мавки, схиляється над Лукашем, просить заграти, як колись їй грав.

Твір закінчується ремаркою: «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця.

Цитати з твору:

• «Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
  Се так колись і вітер пропаде!»

• «Німого в лісі в нас нема нічого».

• «Ні! я жива! Я буду вічно жити!
  Я в серці маю те, що не вмирає».

• «Щоб наші людські клопоти збагнути,
  то треба справді вирости не в лісі».

• «Чого боїшся? Дурня не боялась,
  а мудрого боїшся?»

• «Ей! не вчись брехати,
  бо ще ти молодий! Язика шкода!»

• «…де ж є відьма в лісі?
  Відьми живуть по селах…»

• «Що лісове, то не погане, сестро, –
  усякі скарби з лісу йдуть…»

• «Хліб добрий, дівонько, а не людина».

• «…минай людські стежки, дитино,
  бо там не ходить воля, – там жура
  тягар свій носить. Обминай їх, доню:
  раз тільки ступиш – і пропала воля!»

• «…ніяка туга
  краси перемагати не повинна».

• «Кохання – як вода, – плавке та бистре,
  рве, грає, пестить, затягає й топить.
  Де пал – воно кипить, а стріне холод –
  стає мов камінь».

• «Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути».

• «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно…»

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.