Чиї слова спасибі дитятко не треба більше Ой не треба?

Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене. — Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. Кеш

Чому мама посилала хлопчика до дядька?

Як звали друга Михайка? Чому мама посилала хлопчика до дядька Миколи щоб той прочитав лист? Бо не хотіла сама читати.

Хто пожалів скибку хліба матері й дитині?

Я й досі пам'ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Кеш

Спасибі дитятко не треба більше

Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи, почав на печi намiряти насiння — двi склянки в одну кишеню, двi — в другу. Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi залишилось навхрест зав’язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець — єдиний свiдок мого грiхопадiння.

З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:

— Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр’я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:

— Та нiби з Херсонщини, — байдуже вiдповiв перший голос. — Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.

— Коли вже цей розор закiнчиться?

З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, її погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темнi сльози…

Я й досi пам’ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам’ятаю опасисту постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди — i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi…

Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.

— Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. — Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю…

А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене.

Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка — i вже нема нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.

З подвiр’я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев’яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч.

"А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку", — знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт…

А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.

I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кидає зеленi вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.

Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем правої руки вибиває не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомагає їй ногами i спiвом:

Бiля Юхрима на столi стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз "строчить" якийсь матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.

Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу жилу на чолi й засмiявся:

— От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку?