Хто здійснює керівництво ветеринарною медициною в районі?

1. Управління ветеринарної медицини в містах обласного значення, районах (далі - управління ветеринарної медицини) підпорядковуються Державній ветеринарній та фітосанітарній службі України та є її територіальними органами нижчого рівня.

Де є посада головного лікаря ветеринарної медицини?

ГОЛОВНИЙ ЛІКАР ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ Керує ветеринарною службою підприємства згідно із Законом України «Про ветеринарну медицину» та чинними інструкціями й правилами. Кеш

Хто очолює районну міську лікарню ветеринарної медицини?

Лікарню очолює начальник - державний інспектор ветеринарної медицини (далі - Начальник), який призначається на посаду і звільняється з посади начальником управління ветеринарної медицини в місті Севастополі, місті обласного значення або районі (у містах районного значення) за погодженням начальника управління ...

Правовий статус фахівців ветеринарної медицини … Ветеринарною службою у господарстві керує головний або старший (на правах головного) лікар ветеринарної медицини, якому у спеціальних питаннях підлеглі працівники ветеринарної медицини ...

Ветеринарна медицина

Історія ветеринарної медицини [ ред. | ред. код ]

Ветеринарна медицина у світі: перші згадки та періодизація [ ред. | ред. код ]

Засновником ветеринарних засад вважається давньогрецький філософ Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.), який спробував класифікувати хвороби тварин.

Першим виданням на цю тему став трактат Апсирта (350 - 290 рр. до н.е.), де описуються відомі на той час захворювання тварин та методи їх лікування. Вперше термін «ветеринарія» з’явився на початку нашої ери. Його застосував агроном і письменник Римської імперії Колумелла ( 40 р. н. е.) [8] .

Історію ветеринарної медицини поділяють на три періоди: стародавній тривав від найдавніших часів до 476 року н. е., коли впала Західна Римська імперія; період середніх віків припав на 476-1500 роки. Новий час охоплює інтервал від заснування ветеринарних закладів до сьогодення [9] .

Становлення і розвиток ветеринарної справи в Україні [ ред. | ред. код ]

Скотолікування у дослов’янських племенах та Київській Русі [ ред. | ред. код ]

Скотолікуванням на території сучасної України займалися дослов’янські племена, що мешкали тут наприкінці IV - початку II тисячоліть до н. е. Також скіфи і сармати, які жили у причорноморських степах, зналися на лікуванні тварин [9] .

Організація ветеринарної справи згадується в документах часів Київської Русі. Тоді у збірці стародавнього права «Руській правді», що датується XI століттям, узаконюються такі ветеринарні спеціальності, як конюхи, вівчарі, пастухи [10] . Тривалий час, до XIV століття, лікуванням займалися вони, а також власники тварин та знахарі.

Становлення ветеринарної медицини як науки та окремої галузі [ ред. | ред. код ]

Викладати тваринництво і базові знання про лікування тварин в Україні почали у Києво-Могилянській академії [9] . Важливим етапом для розвитку ветеринарної медицини як науки та галузі освіти вважається 1784 рік, коли у Львівському університеті відкривається кафедра ветеринарії. Її керівником стає Юрій Хмель (1747-1805) – перший львівський професор ветеринарної медицини та доктор медицини [11] . Згодом, 1805 року, кафедру скотолікуваня започаткували при Харківському університеті. Через 20 років на її базі було організовано практичну ветеринарну школу [9] .

У 1864 році в Херсонській губернії засновано департамент ветеринарії. При місцевому Земстві почали працювати ветеринарні бюро, а в повітах - повітові земські лікарі [8] .

Вплив колективізації на ветеринарну медицину [ ред. | ред. код ]

За радянських часів на розвиток ветеринарної медицини вплинула колективізація. В її перші роки епізоотичний стан тваринництва погіршився. У 1931 році влада прийняла постанову «Про реорганізацію ветеринарної справи в СРСР», де обумовлювалися ветеринарне обслуговування колгоспів і радгоспів, робота науково-дослідних і виробничих ветеринарних закладів, створення санітарних загонів по боротьбі з епізоотіями.

У середині ХХ століття ветеринарна медицина охоплювала такі галузі господарства, як тваринництво, торгівля, харчова та хімічна промисловості, транспорт тощо. На державному рівні вона діяла в усіх адміністративних районах, містах і селах [10] . Всі ветеринарні служби керувалися Ветеринарним Статутом СРСР до розпаду Радянського Союзу.

Ветеринарна медицина періоду незалежності [ ред. | ред. код ]

За період незалежності державна система ветеринарної медицини не раз зазнавала змін. У зв’язку з реформуванням колгоспів та радгоспів у колективні сільсько-господарські підприємства, а також із різким зменшенням поголів’я продуктивних тварин потреба у ветеринарних фахівцях скоротилась. Натомість збільшилася потреба у цих спеціалістах для обслуговування дрібних домашніх тварин [9] .

У 1992 році Верховною Радою було прийнято Закон України «Про ветеринарну медицину». З 10 вересня 2014 року в країні діє Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба), створена постановою Кабінету Міністрів. Вона є центральним органом виконавчої влади, що координується Міністром аграрної політики та продовольства. Держпродспоживслужба здійснює державну політику в галузі ветеринарної медицини, сферах безпечності харчових продуктів, карантину та захисту рослин, ідентифікації і реєстрації тварин, санітарного законодавства, а також радіаційного контролю сільськогосподарської продукції і продуктів харчування [8] .

На початку XXI тисячоліття в Україні діяло близько 18 тис. ветеринарних установ, де працювала 21 тис. лікарів та 23,7 тис. фельдшерів [9] .

Персоналії в українській ветеринарній медицині [ ред. | ред. код ]

Українські вчені зробили значний внесок у розвиток ветеринарної медицини. Першу в Російській імперії вакцину проти сибірки вийнашов Л. Ценовський (1822-1887) – ботанік, протозоолог, бактеріолог і засновник ветеринарної школи бактеріологів. І. Кулеско – ветеринар-епізоолог, вперше застосував високоефективну вакцину проти чуми свиней. І. Гладенко багато зробив для ветеринарної фармакології. Доктор ветеринарної медицини та біологічних наук С. Ґжицький заснував школу ветеринарної біохімії.

Також у розвитку ветеринарної медицини брали активну участь учені Є. Андреєв, В. Бабкін, С. Баженов, О. Говоров, О. Дедюлін, М. Доронін, І. Дорошко, П. Жованик, Г. Звєрева, С. Іваницький, В. Касьяненко, М. Кльосов, Г. Кудрявцев, Д. Логвинов, І. Лукашов, І. Магда, І. Поваженко, М. Прокоф’єва, М. Рево, А. Собко, П. Фукс [9] .

Підготовка ветеринарних спеціалістів у навчальних закладах [ ред. | ред. код ]

Напрями підготовки [ ред. | ред. код ]

Слід зазначити, що найменування напряму підготовки молодшого спеціаліста (фельдшера ветеринарної медицини, техніка ветеринарної медицини), а також бакалавра ветеринарної медицини в галузі знань «Ветеринарія» відрізняється від найменування напряму підготовки спеціаліста і магістра ветеринарної медицини.

Так, в першому випадку, напрям підготовки носить назву «ветеринарна медицина», а в другому — «ветеринарна медицина (за видами)». Напрям підготовки «ветеринарна медицина (за видами)» спеціалістів і магістрів охоплює напрями: «ветеринарно-санітарна експертиза, якість та безпека продукції тваринництва», «ветеринарна гігієна та санітарія», «ветеринарна фармація», «лабораторна діагностика хвороб тварин», «ветеринарна біотехнологія», в той час як напрям підготовки «ветеринарна медицина» молодшого спеціаліста і бакалавра — не охоплює.

Також, спеціалісти і магістри готуються окремо за кожним напрямом, які охоплює напрям підготовки «ветеринарна медицина (за видами)». Тобто, спеціалісти і магістри ветеринарної медицини готуються за напрямками: «ветеринарно-санітарна експертиза, якість та безпека продукції тваринництва», «ветеринарна гігієна та санітарія», «ветеринарна фармація», «лабораторна діагностика хвороб тварин», «ветеринарна біотехнологія», — а не лише за напрямком «ветеринарна медицина (за видами)».

Навчальні заклади, де готують ветеринарних фахівців [ ред. | ред. код ]

Вищі навчальні заклади зі спеціальністю «Ветеринарна медицина»:

• Білоцерківський національний аграрний університет;
• Дніпровський державний аграрно-економічний університет;
• Житомирський національний агроекологічний університет;
• Кримський агротехнологічний університет;
• Луганський національний аграрний університет;
• Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій ім. Ґжицького;
• Національний університет біоресурсів і природокористування України;
• Одеський державний аграрний університет;
• Подільський державний аграрно-технічний університет;
• Полтавська державна аграрна академія;
• Сумський національний аграрний університет;
• Харківська державна зооветеринарна академія.

Крім того, в Україні функціонує близько 30 коледжів, де навчаються ветеринарні спеціалісти [12] .

Сучасний стан ветеринарної медицини в Україні [ ред. | ред. код ]

Законодавча база, що регулює ветеринарну медицину [ ред. | ред. код ]

Нормативні документи з питань ветеринарної медицини регулюють такі аспекти ветеринарної справи, як організація ветеринарної медицини, порядок проведення профілактичних і протиепізоотичних заходів, права та обов’язки, а також оплата праці ветеринарних працівників, правила ветеринарно-санітарного контролю, утримання, транспортування та торгівлі тваринами юридичними або фізичними особами, виробництво продуктів тваринного походження тощо [8] . Зокрема у статті 10 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» йдеться про ветеринарне обслуговування, яке зобов’язана надати тварині особа, що її утримує [13] .

4 лютого 2021 року Верховна Рада прийняла Закон «Про ветеринарну медицину та благополуччя тварин», який удосконалює законодавство України в галузі ветеринарної медицини [14] .

Система державної ветеринарної медицини [ ред. | ред. код ]

Головному управлінню Держпродспоживслужби в області підпорядковані міжрайонні, районні, міськрайонні та міські управління Держпродспоживслужби; обласна державна лікарня ветеринарної медицини; обласна і регіональна державні лабораторії ветеринарної медицини; інші державні установи ветеринарної медицини на території області.

Районні та міські лікарні зокрема відповідальні за такі сфери діяльності:

• ветеринарне обслуговування тварин на сільськогосподарських підприємствах та у фізичних осіб;
• ветеринарно-санітарні заходи на підприємствах, де утримуються тварини або зберігаються продукти тваринного походження, ветеринарні препарати;
• протиепізоотичні заходи у разі виникнення інфекційних захворювань;
• дослідження хвороб тварин та епізоотичного стану, а також продуктів тваринного походження;
• документальний облік та звітність у різних сферах ветеринарної медицини;
• видача ветеринарних документів.

Державний бюджет є джерелом фінансування державної служби ветеринарної медицини [8] .

Приватна ветеринарна медицина [ ред. | ред. код ]

З формуванням в Україні ринкових умов лікування тварин та ветеринарно-санітарні послуги все більше стають прерогативою приватної ветеринарної медицини. Незважаючи на умови жорсткої конкуренції, в якій працюють комерційні заклади та лікарі-підприємці, ринок ветеринарних послуг весь час зростає. Його учасниками насамперед є власники тварин і сільськогосподарські підприємства, ветеринари-підприємці і ветеринарні клініки, продавці ветеринарних препаратів та їх виробники [15] .

Провадити приватну ветеринарну практику в Україні можуть юридичні та фізичні особи за ліцензією, яку видає Держпродспоживслужба. Для отримання ліцензії фізична особа підприємець повинна мати ветеринарну освіту, а юридична – спеціалістів ветеринарної медицини у своєму складі.

Джерелом фінансування приватних закладів є кошти, якими громадяни та сільськогосподарські підприємства оплачують послуги цих установ [8] .

Телемедицина для тварин [ ред. | ред. код ]

Крім стаціонарних клінік та ветеринарів-підприємців, які надають платні послуги, останніми роками в Україні почав розвиватися напрям телемедицини для тварин, що передбачає консультацію ветеринара онлайн. Першим майданчиком ветеринарних послуг в інтернеті став сервіс VETonline [16] .

Раніше цей метод медицини з’явився для людей і був узаконений восени 2017 року Законом «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості». В ньому телемедицина визначається як комплекс дій, технологій та заходів, що застосовуються під час надання медичної допомоги з використанням засобів дистанційного зв’язку для обміну інформацією в електронній формі [17] . Появі телемедицини для тварин в Україні сприяє також зарубіжний досвід.

Статистичні дані [ ред. | ред. код ]

У 2019 році кількість суб’єктів господарювання, зайнятих ветеринарною діяльністю, становила 1659 одиниць. Це більше, ніж у попередні роки [18] .

Найчастіше українці звертаються до ветеринарів за наданням таких послуг їхнім домашнім улюбленцям, як огляд, щеплення, стерилізація або оперативне втручання. В середньому на сім’ю з чотирьох осіб припадає по одній домашній тварині [19] .

Що стосується господарств населення, то за показниками Державної служби статистики у 2020 році воно утримувало 2177,1 тис. голів великої рогатої худоби, 2325,9 тис. свиней, 82218,7 тис. свійської птиці. На цей період на підприємствах нараховувалося відповідно: 1038,7 тис., 3365,9 тис. та 119890,7 тис [18] .

В законодавстві [ ред. | ред. код ]

Слід зазначити, що Закон України «Про ветеринарну медицину» від 25.06.1992 N 2498-XII по-різному тлумачив це поняття. В останній редакції даного закону (від 17.07.2011) термін вживається в такому значенні:

Ветеринарна медицина — галузь науки та практичних знань про фізіологію і хвороби тварин, їх профілактику, діагностику та лікування, визначення безпечності продуктів тваринного, а на агропродовольчих ринках — і рослинного походження; діяльність, спрямована на збереження здоров'я і продуктивності тварин, запобігання їхнім хворобам та на захист людей від зоонозів і пріонних хвороб [6]

Цей же закон, до всіх його редакцій, використовував термін в такому значенні:

Ветеринарна медицина (ветеринарія) — комплекс заходів щодо профілактики захворювань тварин, їх лікування, скорочення втрат від хвороб, неплідності і падежу, підвищення якості сировини і продуктів тваринного походження, попередження та боротьби з хворобами, спільними для тварин і людей, одержання екологічно чистих продуктів харчування;

В Наказі Міністерства агропромислової політики «Про затвердження Положення про функціональну підсистему захисту сільськогосподарських тварин і рослин єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру» від 25.05.1999 N 214, термін використовується в такому значенні:

Ветеринарна медицина — галузь, що охоплює систему наук про хвороби тварин, їх профілактику, діагностику, лікування, визначення якості харчових продуктів і сировини тваринного походження та діяльність, спрямовану на збереження здоров'я і продуктивності тварин, запобігання хворобам і захисту людей від захворювань, спільних для тварин і людей [20] .

Державне управління в галузі ветеринарної медицини в Україні здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики, Державний департамент ветеринарної медицини з державною інспекцією ветеринарної медицини, його територіальні органи.

Примітки [ ред. | ред. код ]

1. ↑рівень молодшого спеціалістаПерелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста Друга частина Згідно з Постановою Кабінету міністрів України від 20 червня 2007 р. N 839 (із змінами від 27.08.2008)[Архівовано 19 лютого 2011 у Wayback Machine.] на www.abiturient.in.ua
2. ↑рівень бакалавраПерелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра. Згідно з Постановою Кабінету міністрів України від 13 грудня 2006 р. N 1719 (із змінами від 03.10.2007, 25.06.2008 та 23.07.2008)[Архівовано 16 січня 2012 у Wayback Machine.] на www.abiturient.in.ua
3. ↑рівень спеціалістаКабінет міністрів УкраїниПостановавід 27 серпня 2010 р. N 787 Київ Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра[Архівовано 21 січня 2022 у Wayback Machine.]
4. ↑рівень магістраКабінет міністрів УкраїниПостановавід 27 серпня 2010 р. N 787 Київ Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра[Архівовано 21 січня 2022 у Wayback Machine.]
5. ↑ абКабінет міністрів УкраїниПостановавід 27 серпня 2010 р. N 787 Київ Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра[Архівовано 21 січня 2022 у Wayback Machine.]
6. ↑ абВР України, Закон «Про ветеринарну медицину» від 25.06.1992 N 2498-XII)[Архівовано 5 березня 2022 у Wayback Machine.] остання редакція від 17.07.2011
7. ↑ВР України, Закон «Про ветеринарну медицину» від 25.06.1992 N 2498-XII) [недоступне посилання з червня 2019] без редакцій
8. ↑ абвгде В. В. Недосєков, Е. Хаунхорст, В. А. Ситнік, В. М. Шевчук, М. О. Жуковський (2019). Організація та економіка ветеринарної справи : навч. посіб. (укр). Київ: НУБіП України. с. 404. ISBN978-966-916-878-8.
9. ↑ абвгдеж Бабкін В. Ф., Стегній Б. Т., Красников Г. А., Головко А. М., гол. редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін. (2006). Енциклопедія сучасної України (укр). Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України.
10. ↑ аб Довгань В. І. Історичний контекст становлення державного управління у галузі ветеринарної медицини // Університетські наукові записки : наук. часоп. — 2011. — № 2. — С. 370—388. — ISSN 2078-9165
11. ↑ Кафедра нормальної та патологічної морфології і судової ветеринарії ЛНУВМБ ім. С. З. Гжицького. [http://vetpathology.lviv.ua/universytet/59-zagalna-informaciya.html] — Переглянуто: 5 квітня 2021 року
12. ↑ Освіта.ua [https://osvita.ua/vnz/guide/search-17-0-0-46-0.html] (укр.) (рос.) — Переглянуто: 5 квітня 2021 року
13. ↑ ВР України, Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 21 лютого 2006 року № 3447-IV
14. ↑ ВР України, Закон «Про ветеринарну медицину» від 4 лютого 2021 року № 1206-IX
15. ↑ Менеджмент і маркетинг у ветеринарній медицині : навч. посіб. / Л. Є. Корнієнко, Б. М. Ярчук, Р. В. Тирсін, Т. М. Царенко, Т. В. Сокольська. — К. : Аграрна освіта, 2013 — 349 с. — ISBN 978-966-2007-65-7
16. ↑ Карпусь В. Украинцы запустили сервис онлайн-консультаций и вызова ветеринара 27/7 VETonline[Архівовано 24 січня 2021 у Wayback Machine.] (рос.) — Переглянуто: 5 квітня 2021 року
17. ↑ ВР України, Закон «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості» від 14 листопада 2017 року № 2206-VIII
18. ↑ абДержавна служба статистики України (укр.) (англ.) — Переглянуто: 5 квітня 2021 року
19. ↑ Інвестиційний холдинг Pro Capital Group Скільки коштує відкрити ветеринарну клініку — Коментарі аналітиків Pro-Consulting. delo. ua[Архівовано 20 травня 2022 у Wayback Machine.] (укр.) (рос.) — Переглянуто: 5 квітня 2021 року
20. ↑Мінагропром, Наказ «Про затвердження Положення про функціональну підсистему захисту сільськогосподарських тварин і рослин єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру» від 25.05.1999 N 214

Джерела [ ред. | ред. код ]

Література [ ред. | ред. код ]

• Історія ветеринарної медицини України: Моногр. / П. І. Вербицький, П. П. Достоєвський, С. К. Рудик. — К. : Ветінформ, 2003. — 383 c. — Бібліогр.: с. 362—380.

Посилання [ ред. | ред. код ]

• Ветеринарна медицина[Архівовано 10 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] . — К . : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана , 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
• Ліцензії Львівського національного університету ветеринарної медицтни та біотехнологій ім. С. З. Гжицького [недоступне посилання з червня 2019]

Див. також [ ред. | ред. код ]

Про затвердження Положення про Об'єднання ветеринарної медицини в м. Києві

Про затвердження Положення про Об’єднання ветеринарної медицини в м. Києві Відповідно до пункту 14 частини восьмої статті 7 Закону України "Про ветеринарну медицину", пункту 8 Положення про Міністерство аграрної політики та продовольства України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2015 року № 1119 (із змінами), НАКАЗУЮ: 1. Затвердити Положення про Об’єднання ветеринарної медицини в м. Києві, що додається. 2. Департаменту тваринництва забезпечити подання цього наказу у встановленому порядку на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України. 3. Визнати таким, що втратив чинність, наказ Державного департаменту ветеринарної медицини Міністерства аграрної політики України від 22 жовтня 2004 року № 127 "Про затвердження Положення про Об’єднання ветеринарної медицини в м. Києві", зареєстрований у Міністерстві юстиції України 08 листопада 2004 року за № 1420/10019 (із змінами). 4. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування. 5. Контроль за виконанням наказу залишаю за собою.

ПОЛОЖЕННЯ
про Об’єднання ветеринарної медицини в м. Києві 1. Об’єднання ветеринарної медицини в м. Києві (далі - Об’єднання) відповідно до Закону України "Про ветеринарну медицину" є державною установою ветеринарної медицини, підпорядковується Головному управлінню Держпродспоживслужби в м. Києві (далі - Головне управління) і належить до сфери управління Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (далі - Держпродспоживслужба). 2. Об’єднання у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства аграрної політики та продовольства України, Держпродспоживслужби, Головного управління та цим Положенням. 3. Основними завданнями Об’єднання є: 1) охорона території міста від занесення з території інших держав, областей або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин, а також недопущення їх розповсюдження за межі адміністративної території або карантинної зони; 2) ветеринарне обслуговування тварин господарств різних форм власності та фізичних осіб на відповідній території; 3) реалізація заходів щодо додержання ветеринарно-санітарних та санітарних вимог, установлених законодавством; 4) профілактика, діагностика інфекційних, інвазійних та незаразних хвороб тварин і їх лікування; 5) захист населення від хвороб, спільних для тварин і людей; 6) організація проведення ідентифікації та реєстрації тварин; 7) сприяння: постійному навчанню та підвищенню кваліфікації спеціалістів ветеринарної медицини; впровадженню у практику та широкому застосуванню досягнень наукової і практичної ветеринарної медицини. 4. Об’єднання відповідно до покладених на нього завдань: 1) організовує та здійснює профілактичні, діагностичні, лікувальні заходи; 2) здійснює заходи щодо проведення дезінфекції, дезінсекції, дератизації та фумігації на потужностях, що використовуються для виробництва, переробки, зберігання та обігу тварин, харчових продуктів, репродуктивного матеріалу, ветеринарних препаратів, субстанцій, кормових добавок, преміксів, кормів тощо, а також засобів, що використовуються для їх транспортування; 3) здійснює протиепізоотичні, ветеринарно-санітарні та санітарні заходи в разі виникнення інфекційних хвороб; 4) аналізує причини виникнення хвороб, недугів тварин та їх загибелі, розробляє рекомендації щодо їх профілактики та лікування; 5) організовує спільно із органами та закладами охорони здоров’я, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, роботу із захисту населення від зоонозів та своєчасний обмін інформацією про хвороби тварин; 6) бере участь у розслідуванні випадків виникнення та поширення інфекційних, у тому числі спільних для людей і тварин, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей; 7) отримує інформацію, необхідну для встановлення епізоотичного стану, виявлення причин захворювання тварин і оцінки безпечності харчових продуктів тваринного походження; 8) веде облік хворих і загиблих тварин; 9) бере участь у межах своєї компетенції у проведенні атестації робочих місць, спеціалістів ветеринарної медицини; 10) видає органам страхування висновки щодо причин захворювання, вимушено забитих, загиблих або знищених тварин; 11) видає ветеринарні документи; 12) проводить заходи щодо профілактики і ліквідації хвороб тварин (крім випадків, передбачених у статті 98 Закону України "Про ветеринарну медицину"), лікування тварин, які страждають на хвороби та недуги, лабораторні дослідження, ветеринарно-санітарну експертизу товарів; 13) веде облік проведеної роботи та подає звіти Головному управлінню в установленому порядку; 14) бере участь у проведенні ідентифікації та реєстрації тварин, здійснює аналіз стану їх проведення та надає пропозиції Головному управлінню щодо вжиття необхідних заходів; 15) надає ветеринарні та інші послуги суб’єктам господарювання відповідно до законодавства; 16) здійснює інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань, відповідно до законодавства. 5. Об’єднання очолює начальник (далі - начальник Об’єднання), який має повну вищу освіту відповідного напряму підготовки та стаж роботи на посаді лікаря ветеринарної медицини не менше трьох років. Начальник Об’єднання призначається на посаду і звільняється з посади Головою Держпродспоживслужби. Начальник Об’єднання має заступника, який призначається та звільняється з посади начальником Об’єднання. 6. Начальник Об’єднання: 1) керує діяльністю Об’єднання; 2) приймає на роботу та звільняє з роботи спеціалістів і працівників Об’єднання у порядку, передбаченому законодавством про працю; 3) організовує роботу Об’єднання, розподіляє обов’язки між спеціалістами ветеринарної медицини, затверджує положення про структурні підрозділи та посадові інструкції працівників Об’єднання; 4) розробляє структуру, штатний розпис та кошторис Об’єднання, які затверджуються начальником Головного управління; 5) підписує накази Об’єднання; 6) вносить пропозиції Головному управлінню про поліпшення матеріально-технічного забезпечення Об’єднання; 7) застосовує в установленому порядку заходи заохочення та дисциплінарного стягнення до працівників Об’єднання; 8) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства. 7. Об’єднання відповідно до законодавства володіє та користується майном на праві оперативного управління. 8. Ведення бухгалтерського обліку здійснюється згідно з вимогами законодавства. 9. Об’єднання є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, рахунки в органах Казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. 10. Припинення діяльності Об’єднання здійснюється відповідно до вимог законодавства.