Що належить до народних символів України?

Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, рушник, калина біля вікна, барвінок, верба, чорнобривці – все це наші символи.

Що являється символом України?

Згідно з Конституцією України, державними символами України є Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн.

СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

У словнику подано інформацію про найважливіші наукові, філософські, художні, міфологічно-релігійні, побутові символи українців. Проводяться цікаві паралелі із символічними системами інших народів планети, показано функціонування символів у язичництві, християнстві, фольклорі, творах художньої літератури. Для науковців, викладачів, студентів, учнів, усіх, хто прагне прилучитися розумом, серцем і душею до глибинних скарбів українського народу, світової спільноти землян.

За загальною редакцією професора О.І.Потапенка та кандидата філологічних наук, фольклориста М.К.Дмитренка.

© Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін., 1997. © Редакція часопису "Народознавство", 1997.

Ми вступаємо у вік Людини, пізнання свого Родоводу, сили Творчого Духу, Мудрості Лагідного Серця. - Пізнай себе - і ти пізнаєш Всесвіт, - каже із сивини століть Віщий Голос. - Пізнай утаємничену Красу і Розум Символу - і ти осягнеш Світову Мудрість, - перефразовуємо ми. Справді, символіка - це водночас інструмент пізнання, метод вираження реальності і прихованих скарбів духовності. Як слушно зауважує Дж. Купер, "багато в символіці за минулі століття стало традиційним й утворило своєрідну міжнародну мову" /Купер Дж. Енциклопедія символів.- М., 1995. - С.5/. Символіка, таким чином, національно-інтернаціональна, це своєрідний виразник вищих іпостасей людського Духу, магічний ключ, що відкриває ворота у Вічний Світ Доброї Істини. Справжні символи можуть мати езотеричне та екзотеричне значення, і лише їх осмислення, на нашу думку, допоможе врятувати цивілізацію від морального спустошення і деградації. Пропоноване видання Словника якраз і має на меті прилучити читачів до невичерпної криниці світової і, зокрема, української символіки.

Автори статей словника:

Потапенко Олександр Іванович Дмитренко Микола Костьович Потапенко Ганна Іванівна Куйбіда Віктор Віталійович Коцур Віктор Петрович Довбня Людмила Еммануїлівна Товкайло Тамара Іванівна Мільошин Юрій Олександрович Кожуховська Людмила Павлівна Потапенко Ярослав Олександрович

Термінологічний склад словника

До реєстру словника внесено відомості про символіку: 1. Поселення та житла українців /хата, покуть, ворота/. 2. Народного одягу /кожух, китайка, одягу верхнього символіка/. 3. Громадського побуту і звичаєвості /Зелені свята/. 4. Основних галузей господарства, народних промислів /сінокіс, ткацтво, писанкарство, веретено/. 5. Народної ботаніки, зоології, медицини, астрономії /барвінок, бджола, лелека, зоря/. 6. Народної міфології, демонології /чорт, мавка/. 7. Язичництва, християнства /Білобог, Ярило, Христос Ісус/. 8. Атмосферних явищ, географічних назв /роса, вітер, Дніпро/. 9. Чисел, геометричних фігур /три, дев'ять, коло/. 10. Геральдики, нумізматики, архітектури /тризуб, храм/. 11. Усної народної творчості /замовляння/. 12. Народних звичаїв, обрядів, вірувань, традицій, ігор /ігор народних символіка/. 13. Кольорів, форм, мінералів, прикрас /білий, дукач/. 14. Частин людського тіла /голова, око, рука/. 15. Запорозького козацтва /Запорозька Січ/. 16. Слова, мови, мовлення, алфавітів /абетки слов'янської символіка, книга, Слово/. 17. Творів художньої літератури, зокрема, Г.С.Сковороди, Т.Г.Шевченка, М.Т.Рильського, О.Т.Гончара та ін. 18. Кінесики /адорація, поцілунок/. 19. Астрології, антропоніміки /антропонімічна символіка/. 20. Географії, геології, землезнавства /гора, камінь, земля, захід - схід/. 21. Квітникарства /мак, мальва, конвалія/. 22. Історичних постатей, видатних діячів культури /Шевченко Тарас, Чурай Маруся, Роксолана/.

Зміст і побудова словникової статті

Терміни вносяться до реєстру Словника за абеткою, подаються з наголосом, що відповідає нормам сучасної української літературної мови. Словникова стаття, як правило, складається з таких частин: а) реєстрове слово або словосполучення; б) тлумачення символу, напр.: Бджола - символ Великої Богині, влади, першопочатку світу; безсмертя, чистоти душі; працьовитості, творчої діяльності, невтомності; у слов'ян-язичників - символ кохання; у християнській традиції - символ старанності, красномовства, святості, порядку, бережливості; в) власне описова характеристика символа. Зважаючи на те, що різні символічні поняття тісно пов'язані між собою, з метою глибшого їх висвітлення в процесі викладу читачів відсилають до інших статей Словника за формулою: "Зокрема, Велика Богиня слов'ян - Берегиня - зображувалася жінкою в довгому одязі з піднятими в молитві до сонця руками. Пізніше на жіночих весільних вінцях карбувалася схожа постать Богородиці /див. Богородиця/. У зв'язку із обмеженим обсягом роботи, численністю українських символів автори змушені були давати узагальнюючі статті, напр.: Язичницьких богів символіка; Одягу верхнього символіка; Поселення та житла українців символіка тощо. Проте до реєстру словника вносилися терміни із узагальнюючих статей, напр.: Алтар - див. Храму православного символіка. Особливістю словникової статті є намагання охопити значні часові періоди існування певного символу, широкий ареал побутування. Автори намагалися простежити виникнення, функціонування символів від найдавніших часів до сьогодення, причому на всіх континентах. Значна увага приділена питанням семантики певного символу в античній міфології, релігії /Єгипет, Греція/, слов'янському народовір'ї /язичництві/, християнстві, ісламі, буддизмі. Проводилися паралелі з перлинами світової культури, напр., творами Г.С. Сковороди, Т.Г.Шевченка та ін. У статтях показана роль, значення, функціонування тих чи інших символів в усній народній творчості, художній літературі, мистецтві тощо. У деяких статтях з метою кращого розуміння семантики слова-символу подано його етимологію, паралелі з іншомовними термінами. Вміщено також численні українські фразеологічні одиниці, ядром яких стали українські слова-символи. Читачі знайдуть також міжетнічні паралелі з носіями культур інших народів Європи, Азії, Америки. Словник вміщує близько 320 словникових статей і 350 термінів-символів. Враховуючи, що "Словник символів" - перше енциклопедичне науково-популярне видання в історії української культури, автори будуть щиро вдячні за пропозиції і побажання щодо удосконалення книги.

Адорація - символ молитви, благання допомоги; благання пощади, прокляття; торжества перемоги; Богоматері, її заступництва. У світовій символіці широко відомий жест заступництва /молитви/, коли обидві руки витягнуті вгору до Бога чи об'єкта поклоніння. Ще у стародавньому Єгипті ієрогліф, що зображував дві підняті руки, символізував благання чи самозахист. У деяких народів піднята рука відповідала голосу чи пісні. Символічне навантаження мало число 5 /кількість пальців на руці/ - любов, гуманність, здоров'я /Керлот Х. Словник символів. - М., 1994. - С.442-443/. "У християнській іконографії, - вказують А.К.Байбурін та А.Л.Топорков, - з піднятими руками зображувалася Богоматір Оранта. Оранта зображена, напр., у надалтарній частині Київської Софії. Її руки, що носили Бога, протягнуті до Всевишнього у молитві за кожну людину" /Біля джерел етикету. - М., 1990. - С.44/. Щоб зрозуміти символіку Оранти, слід пригадати Біблію. Під час битви з амалекитянами Мойсей молився за свій народ. Поки він тримав у благальній молитві руки, перемагали іудеї. Коли ж руки Мойсея падали, ворог перехоплював ініціативу. Жест адорації мав певну символіку в язичництві. Зокрема, Велика Богиня слов'ян /Берегиня/ зображувалася жінкою у довгому одязі, з піднятими у молитві до сонця руками. Пізніше на жіночих весільних вінцях карбувалася схожа постать Богородиці /див. Богородиця/. Знак адорації символізував заступництво за Матір, наречену. Відгомін вірувань у захисну роль піднятих рук знаходимо і нині у вислові "Біду руками розведу", у картинах, скульптурі. Зокрема, монумент Матері-Батьківщини у Києві зображає жінку з піднятими руками, в одній із яких - меч, в іншій - щит. О. Потапенко.

Азбуки слов'янської символіка - символіка абетки, створеної братами Кирилом /Костянтином/ та Мефодієм у 863 році. Не одне століття вчені всього світу намагалися розкрити таїну слов'янського алфавіту. Цікаві гіпотези висували М.Толстой, М.Трубецькой, Ю.Чернохвостов, Ю.Степанов та ін.. Напр., Ю.Чернохвостов вважав, що глаголиця, створена Кирилом, є утворенням "із трьох елементів, трьох Божественних символів - хреста /знака хреста/, трикутника /символу Божественної Трійці/, кола /символу всемогутності, нескінченності та досконалості Бога" /Степанов Ю.С. Кілька гіпотез про імена букв слов'янського алфавіту у зв'язку з історією культури //Вопросы языкознания, 1991, №3, с.27/. Одному із авторів цього Словника, професору О.І.Потапенку, вдалося розшифрувати кирилицю. На його думку, слов'янська азбука - це суцільний зв'язний текст, це Всесвітня молитва, Господній Заповіт людству /Логоса, Космічного Розуму/. Літери кирилиці мали таке значення: а/аз/ - я; б/буки/ - літери /письмо, знак/; в/веди/ - знати; г/глаголь/ - мовити; д/добро/ - добро, користь; є/єсть/ - є; ж/живете/ -життя духовне; s/зело/ - дуже, сила і зелень /Природа/; з - /земля/; і - и; и/иже/ - котрий, який; к/како/ - як, подібно; л/люди/ - люди/народи/; м/мыслите/ - думати; н/наш/ - наш; о/он/ - він /табуйована назва Бога/; п/покой/ - мир, спокій і водночас /смерть/; рцы - клятва і водночас закляття; с/слово/ - Слово /Бог/; т/твердо/ - міцно, сильно; у/ук/ - учіння, вчення, заповідь; ф/ферт/ - Бог-Отець; х - Христос /монограма/; w/омега/ - Дух Святий; ц/цы/ - Церква; ч/червь/ - червоний, золото і водночас погибель; ш/ша/ - Трійця; щ/ща/ - Трійця вічна, животворяща; ъ/ер/ - є клятва; r /єры/ - є клятва; ь/ерь/ - є клятва. О.І.Потапенко з'ясував, що в стародавній кирилиці закодовано глибоко символічне послання Бога /Логоса/: "Я знанием /тайным/ ведаю, говорящим: "Добро есть жизнь /духовная/, зелень /Природа/, земля и так как народы мыслят наши /христиане/. За эту уверенность говорит Слово /заповедь/ твердое - учение /Библия/ Бога, Христа, Духа Святого. Церковь - Золотая Троица, Троица вечно животворящая. Вот есть клятва. Вот есть клятва. Вот есть клятва!" Дослідник твердо переконаний, що у слов'янській азбуці закодована пророча заповідь народам: "Бог - це добро, це життя, це єдиномисліє. Якщо ви хочете бути щасливими, живіть у праці, злагоді, чеснотах, навчайтесь, не порушуйте заповіді, клятви, дані Богу і ближньому!" Тобто семантика тексту, який складають назви букв слов'янського алфавіту, перегукується із християнським віровченням! /Потапенко О.І. Всеслов'янська молитва// Відродження, 1996. -№4.- С.49-50/. Г. Потапенко, Я. Потапенко. Айстри - див. Поезії символіка.

Алтар - див. Храму православного символіка.

Альфа та омега - символ безперервності людського буття; сил природи; ходу історії, початку і кінця як раціонального циклу; боротьби протилежностей; боротьби Бога-творця і сил темряви; єднання неба і землі; злого і доброго начал у людській особистості; Ісуса Христа. Альфа /аlfa/ - назва першої літери /А,а/ грецького алфавіту. Назва альфа походить від гебрайської мови aleph - "бик", застосування якої як назви першої букви алфавіту було зумовлене подібністю накреслення цієї літери до голови бика. /Етимологічний словник української мови, том 1 - К., 1982. - С.65/. Омега /womega/ - назва останньої літери /W, w/ грецького алфавіту. Перша і остання літери грецького алфавіту символізували початок і кінець як абстрактну величину в будь-яких процесах. За формою альфа схожа до двох кіл, що є символом Бога-творця, а омега нагадує смолоскип, тобто вогонь апокаліптичного руйнування. З цією символікою пов'язані також малюнки тварин. На рукописі XII ст. Павла Орозіуса альфа і омега зображені у вигляді птаха і риби, тобто є символами небесної /верхньої/ і підводної /нижньої/ безодні /Керлот Х.Э. Словарь символов. - М., 1994, - С.80/. Д.Г.Гринчишин у "Короткому тлумачному словнику української мови" відзначає, що альфа і омега - початок і кінець чого-небудь, головне в чомусь. Л. Кожуховська.

Амінь - див. Символи християнської віри.

Ангел /з грецької - вісник/ - символ невидимих сил, що витають між Джерелом життя і світом яви, реальністю; символ світла, доброго, духовного, того, що підноситься; символ вісника долі, Божої волі тощо. За християнськими віруваннями, ангели - безтілесні надприродні істоти, духи, створені Богом. Декотрі з цих духів, змовившись, виступили проти Бога і стали ангелами темряви - демонами, антиподами ангелів світла. Цих ангелів-демонів було втручено з вищих сфер /небес/ у нижні /земні, підземні/, звідси - водяник, болотяник та ін. демонічні істоти. За давніми уявленнями, кожна людина від народження одержує від Бога свого ангела-хранителя /Див. також: Доля/. М. Дмитренко.

Антропонімічна символіка - символіка власних назв, а саме імен, прізвищ, прізвиськ людей. У багатьох роботах з окультизму, астрології були спроби пояснити символіку імені в цілому і складових його елементів /букв, звуків, їх комбінацій тощо/. Наприклад, стародавні єгиптяни вважали: ім'я ніколи не може бути випадковим, а є результатом дослідження характеристик даного предмета. Власне ім'я, на їх думку, - це відображення душі людини. В інших міфологіях побутувала думка про те, що дати комусь ім'я - це, по-перше, наділити особу певними якостями. По-друге, знання імені дає владу над його носієм. Звідси походить давній звичай табуації /заборони/ багатьох імен. "За давньою українською традицією, - підкреслює М.Ткач, - надане дитині ім'я зберігалося в таємниці до набуття нею семи років. Така була засторога, аби злий знахар не міг зашкодити дитині" /Ткач М. Дерево роду. - К., 1995. - С.26/. Із міркувань безпеки дітям давали по 2-3 імені. Але найхитрішими, мабуть, були ескімоси. Коли вони відчували наближення смерті, то . відмовлялися від власного імені. Вірили, що так можна обдурити смерть, яка забере з собою іншого /Горбовський О. Через віки. - К., 1986. -С.41/. Цікавий символічний факт про ціну людського імені наводить А.П.Коваль. Посилаючись на М.Горбаневського, дослідниця пише:". в одному з племен індіанців людина, яка позичила щось, залишала в заклад за позичене не якісь цінності, а власне ім'я. І доки не повертала боргу, ходила без імені; усі члени племені її в цей час ніяк не називали" /Коваль А.П. Слово про слово. - К., 1986. - С.202/. Слов'яни-язичники вірили у назви-талісмани, слова-заклинання, імена-символи. Тому, щоб нащадок роду був сильним, йому давали відповідне ім'я - Орел, Камінь, Ведмідь, Вовк. Щоб відігнати від малюка різну нечисть, інколи давали незугарне ім'я - Баран, Павук тощо. Польський мовознавець В.Ташицький вважає, що у деяких слов'янських іменах приховані цілі символічні побажання. Напр., Станіслав - "Стань славним!". Символічну основу мають і такі давні українські антропоніми як Володимир, Ярослав, Милуша, Зоряна, Ляля, Добриня, Любава та ін.. Вони співзвучні іменам могутніх добрих язичницьких богів - Ярилу, Ладі, Дані та ін.. До речі, довгий час форму "Володимир" трактували як "Володар миру /світу/". Недавно запропоновано інше тлумачення - "В+лад+миру". Тобто "злагода, спокій+мир /світ/". За словами М.Ткача, ім'я "уявлялось як своєрідний кодований ключ, засобом якого розкривається накреслення людської долі. У власному імені таїться духовний вияв образу, втілення. І тому ім'я як символ взаємозв'язку має відповідати стихії найбільшого сприяння для його носія. А так як усі стихійні явища в природі, всі їх образні вияви . є уособленням божественних сил . то і всі імена людей справіку являють собою різноманітні варіанти імен та епітетів богів і божих сил" /Ткач М. Дерево роду. - С.28-29/. У давнину імена на Україні були родовими або календарними. Родові - це імена предків третього-четвертого коліна /діда, прадіда/. Тобто новонародженому хлопчику часто давали ім'я його діда чи прадіда. Із прийняттям християнства дітям стали давати імена святих мучеників, пророків. Наприклад, якщо дівчинка з'являлася на світ 10 січня, її називали Гафією на честь мучениці Агафії, пам'ять про яку відзначалася у цей день. Існував спеціальний обряд ім'янаречення. Дітям, народженим поза шлюбом, "давали негарне /нелюдське/ ім'я. Таке ж ім'я давалося і в тому разі, коли до церкви йшли без дарунків. " /Українська минувшина. - К., 1993. - С.168/. У складі антропонімічної лексики української мови переважна більшість імен - візантійських, давньогрецьких, давньоримських і давньоєврейських. І кожне має певне символічне значення. Наприклад, поширене ім'я Микола "виросло" із коренів "грецьких слів /ніке - перемога, лаос - народ/, що в перекладі українською мовою означають "переможець народів". Олександр означає "людина, муж, захисник людей", Оксана - "гостинна", Олена - "світло, сяйво, полум'я", Лариса - "приємна" або "чайка", Костянтин - "стійкий, рішучий" та ін.. Цікаво, що своєрідними іменами-символами радянської епохи стали імена Ленера /Ленінська ера/, Кім /Комуністичний Інтернаціонал/ і навіть Ідея, Іскра, Геній. В останні десятиліття узагальнено-символічного значення набули такі імена як Іван та Марія. Вони символізують простих, чесних, довірливих трудівників землі: "Хліборобський рід -Івани і Марії" /В.Корж/. Символічними виступають і прізвиська /вуличні імена/, які дають односельці одне одному за найхарактернішими рисами поведінки, мови, побуту /Півень, Пробка, Кендюх та ін./. О. Потапенко.

Астральна символіка - див. Зоря. Сонце. Місяць. Чумацький шлях.

Астрологічна символіка - див. Зодіак.

Баба - див. Демонології української символіка.

Бальзамне дерево - див. Рослини культові.

Баран - символ чоловічого начала, творчої енергії, оновлення, сонячної сили; благополуччя, багатства, ситості, достойності; баранячі роги - емблема земної рослинності, її пробудження і розквіту весною; бараняче руно - символ родючості; водночас баран - символ глупоти, нерозумної, впертої людини. Зображення голови барана або його роги використовувались в древності як амулети для прикрашання кинджалів, поясних блях, гудзиків, булавок, керамічного посуду; Олександр Македонський в урочистих випадках одягав баранячі роги; корону з баранячими рогами носили давньоперсидські царі; а древньоєгипетський бог Амон зображувався з баранячою головою, як давньогрецький бог Зевс. На Кавказі образ барана - символ ситості, достойності, покровителя, дітородження. Найбільшою похвалою у чеченців було:"Він - як баран", тобто молодець, достойна людина, а в інгушів існували такі форми присяги:"клянусь сонцем", "клянусь могилою моїх предків", "клянусь бараном". Жінки Осетії просили саме у кам'яного "святого барана" дати їм дітей. Баранячі роги - емблема земної рослинності, її пробудження і розквіту весною. Рослинні пагони у вигляді завитка дуже схожі на баранячі роги. На кераміці вони зображені як такі, що виростають із чотирикутника, яким позначали землю, торкаються до зигзагу - знака води. Баранячі роги уявлялись рослинними пагонами подібно до того, як, наприклад, образний світогляд дитячого мислення бачив у серпі півмісяця ріг бика, або в гребінці - символ дощу. У зв'язку з тим, що баран символізував рослинність, очевидно, і виникло міфологічне уявлення про бараняче руно - символ родючості. У весняних обрядах баран символізував воскресіння рослинності. Ще у 1911 р. У.Т.Олькотм у книзі "Легенди зоряного світу" розповідав, що через два тижні після дня весняного рівнодення "ввесь Єгипет тріумфував від радощів, що настало панування Овна. Народ прикрашав барана квітами, з урочистістю водив його в процесії". Це і є те древнє язичницьке свято, що перетворилось у Християнську Паску /Воскресіння Христа/. Тому їжа на Паску в різних країнах Європи включає смаженого барана. Дерев'яну фігурку тварини носили поряд із зображенням Христа. На ранньохристиянських малюнках Ісус Христос зображувався у вигляді ягнятка. Жіноча фігура, яка народжує барана, є знаком народження матінкою - природою земної рослинності. В українському фольклорі баран, як правило, символізує дуже вперту людину. В. Куйбіда.

Барвінок - символ радісної життєвої сили, вічності усталеного буття, провісника весни та емблема викривальних сил; невмирущої пам'яті про покійних; незайманості, цнотливості. Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками /підсніжник, пролісок/, вважали провісником весни. Його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу. Рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител. Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев'янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця - як символ вічного усталеного буття. Ось як описує завивання весільного деревця М.Ф.Золотницький: "Наречений вирубує молоду сосонку або вишню й запрошує собі на допомогу товариша або родича, котрий одержує назву "боярина". "Боярин" вносить гільце до хати, стромляє у коровай. Тоді наречена, попросивши благословення, сідає з дружками за стіл, прикрашає гільця, в'ючи з барвінку гірлянди, складає букетики." Із барвінку молодому плели весільне сердечко. Рослину зривали через отвір калача, що спекла сестра. Г.Маковій у народознавчих оповіданнях "Затоптаний цвіт" приводить такі рядки. Гой на небі три зірнички, А на землі три сестрички. Перша несе гостру голку, Друга несе нитку шовку, Третя несе барвіночок Молодому на віночок. - Як цей барвінчик ніколи не блідне, так най і життя твоє не блідне, - казали дружки молодій, молодому, коли закінчували початий матір'ю віночок на голову чи віночок-сердечко, який пришпилювали молодому на грудях. Барвінок на могилах знаменує невмирущу вічну пам'ять про покійних. Тому один із видів барвінку /барвінок малий/ українці називають могильником, або хрещатим барвінком, а в Альпах його нарекли фіалкою мерців. До весілля наречена брала на свій вінок барвінок із родинних могил - щоб шлюб міцно оберігався. Дівчині, яка починала дівувати, мати давала у пазуху крянгу барвінку із найдавнішої родової могили - щоб оберігав її долю, дівочу честь, цноту. Барвінок, за П.Чубинським - разом із ягодами калини - символ дівоцтва, незайманості. Про дівчину, що зганьбилася, казали:"Барвінчик свій потоптала", а ще співали, переважно в Західній Україні: Бо у того жовнірчика ще й не одна буде, Він втре вуса, засмієси, а за ню забуде. Усі її товарочки будуть мати вінчик, А у неї коло хати висохне барвінчик. Барвінок - емблема викривальних сил. Він допомагає викривати відьом. Якщо почепити вінок з барвінку над вхідними дверима, тоді й відьму видно - вірили у народі. В. Куйбіда.

Бджола - символ Великої Богині; першопочатку світу, безсмертя; чистоти душі, творчої діяльності, верховної влади; працьовитості, невтомності; у слов'ян-язичників - символ кохання; у християнській традиції - символ старанності, красномовства, святості, непорочності, порядку, бережливості. Як з'ясував міфолог М.Гімбутас, бджола ще за часів неоліту була одним із втілень Великої Богині. У деяких міфологічних системах символізувала душу, Небо. Емблемою Афродіти /грецької богині вроди і кохання/, а пізніше Діви Марії, а також Деметри Діани виступала саме бджола. У окремих народів Європи вона асоціювалася із потустороннім світом, поява бджолиного рою вважалася поганою ознакою. Зображення бджоли, вигравіруване на гробницях, означало безсмертя, відродження. У індусів бджола на лотосі - символ Вішну. Християни часто порівнювали себе з бджолами, а церкву - з вуликом. Літаюча бджола вважалася душею, що вступає у Царство Небесне. У християнстві бджола завжди виступала на боці Бога проти злого духу, як провісниця весни, родючості. Існувала легенда про походження бджіл із сліз Ісуса Христа, розіп'ятого на хресті. Українці називали бджолу "святою", ніколи не говорили, що вона "здохла", а лише - "померла" /як про людину/. На Паску потрібно було навіть… вітатися з нею, щоб був багатим взяток. Існувало спеціальне бджолине свято - 17 квітня, день Зосими, коли приказували: "Господи Боже,… благослови і моїм бджолам зачати діло роботи на часті рої, на густі меди, від вологи земної, і від роси небесної, і від всіх зел квітучих" /О. Воропай/. У давніх слов'ян бджола символізувала кохання, бо поєднувала в собі "солод меду і гіркоту жала" /Порівняйте відгомін цього у вислові "медовий місяць"/. У казках греків, румунів бджолі "приписується участь навіть у самому світостворенні" /Г. Булашев/. Священне значення бджоли грунтується на легенді, що вона жила колись у раю, просила дозволу у Бога брати з квіток поживу. В українських колядках бджоли - важливий елемент Світового дерева /див. Дерево світове/. Тобто вони вважались одними із зачинателів Всесвіту: Серед подвір'я зелений явір, Під тим явором чорнії бобри, На восиридку - ярії пчоли, А на вершечку сиві соколи. В українській літературі бджола - символ працьовитості, достатку /Г.С. Сковорода. "Бджола і шершень"/, самопожертви, вічного неспокою заради інших. Напр.: Хміліє мед у вуликах сухих, Бджола бринить, як промінь віковічно… Або: Лиш трутень звик солодкі жерти соти, Бджола ж для меду й серце віддала. /А. Малишко/. За свідченням проф. І.П.Заянчковського, у Польщі та Японії бджолам збудовано… три пам'ятники /!/. До речі, перший рамковий вулик у світі створив славетний український бджоляр Петро Іванович Прокопович. О. Потапенко, Я. Потапенко.

Берегиня - див. Язичницьких богів символіка.

Бик - символ бога землі, плодючості, сили Сонця; чоловічої потенції, працелюбності, фізичної сили, здоров'я. Бик, корова - священні тварини. Бик - символ Місяця, бога землі, а корова - богині неба, разом вони - прабатьки світу, емблема плодючості не лише землі, а й чоловіка, уособлення його мужності, воїнської доблесті, безсмертя. Бик - священна тварина. Віл /кастрований бик/ створений Богом і вважається благословенним за те, що коли новонароджену Богодитину поклали до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням. За українськими повір'ями та переказами, - напередодні Різдва Христового воли набували здатності розмовляти людською мовою. Здавна у слов'ян віл - перший помічник землероба, символ трудівника. У шумерів роги бика зображувались на голові будь-якого божества, це був символ святості взагалі. Образ людинобика існував протягом тисячоліть у різних народів. Загальновідомою є грецька легенда про крітського людинобика Мінотавра. Людські жертви приносили фінікійському ідолу Молоху /володарю з головою бика/. Як відомо, жертви приносили богам. Індійського бога грози Індру інколи уявляли в образі бика, а скандінавський бог-громовержець Тор зображувався з рогами бика. Бик - символ Місяця. Серп півмісяця асоціюється з рогами бика, а бізон із стрілою в боці символізує "смерть" місяця, тобто безмісячні ночі. Священною твариною акадського бога Апіса називали "бородатого бика", який "керував часом за допомогою золотих ріг". Вони вважали бога місяця джерелом плодючості. Існувало повір'я, що трава росте при місяці; у Франції селяни тривалий час сіяли при місяці - щоб родило. Бик - символ бога землі. Народжений ще в палеоліті звичай вішати череп бика на фасаді і в інтер'єрі будинку свідчить про те, що бог землі був покровителем будинку не тільки в образі змія, але й в образі бика, з рота якого витікає вода, - символ землі, із якої витікає струмок. Душі померлих людей належать бику. В Середній Азії існував звичай хоронити покійного, загорнувши його тіло в шкіру бика /"мертвий належить бику"/. Бик уособлював землю, тому в Древній Греції черепи биків прикрашали квітами, які символізували плоди землі, а на святі Діоніса чоловіки пили вино /"кров бога землі"/, щоб причаститись до божества. В.Куйбіда.

Символіка українців

Наро́дні си́мволи Украї́ни — скарб українського народу. В українській графіці використовуються символи й образи з пісенної народної творчості, з легенд, що використовуються в обрядах і звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках тощо. За втіленням символіки умовно поділяються на рослинні і тваринні.

Українці відтворюють ці символи у вишивці на сорочках, рушниках тощо, у розписі посуду, в кованих виробах, у різьбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах печі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі, а також, в окремому виді української творчості — в писанках.

Українська народна символіка поєднує язичницькі та християнські елементи, що витворюють синтез, виражений у національному світосприйнятті, звичаях, традиції, декоративному мистецтві, фольклорі [1] .

У іконах (на дереві, склі), українські, руські майстри, прикрашали ікону стилізованими симетричними квіточками, суцвіттями й «яблучками», розташованими у горішній її частині. Серед мотивів декору українських ікон використовувалися такі стилізовані квіти, як гвоздика, тюльпан, троянда, лотос, гранат, крин-лілія, акант та виноградна лоза [2]

Давні предки українців обожнювали природу і вірили в існування добрих і злих сил у ній. Намагаючись захиститися від зла, люди створили для себе цілу систему оберегів. Берегиня, обереги — це давні добрі символи. З їхньою допомогою народ зберіг свою родовідну пам'ять, історію, культуру. За давніми уявленнями предків українців, світ складався з трьох частин: небесна частина з божествами, що жили на ній, а також світилами — сонцем, місяцем зорями; земна — з людиною і землею, на якій вона жила; підземна — із духами зла, смертю, душами померлих родичів. За цими ж принципами людина збудувала своє житло. Дах — небесна частина, середня частина — власне житло і нижня, яка містилася в землі. Вікна — це очі хати, через які людина підтримувала зв'язок з божеством, а поріг — це межа між людським світом і світом померлих. [3]

Для прабабусь і бабусь українців, хрест, молитва, великодня крашанка, як і рушник, паляниця, вогонь у печі, обручка, пучечок певного зілля, пов'язаного навхрест, а також слова «добрий день!», «з Богом!», «бувайте здорові!», були не просто предметами і словами, а знаками добра і сили, заступниками від нещасть, були — оберегами [3] .

Найдавніший зразок оберега — жіноче божество, яке було поширеним практично у всіх народів. З ним пов'язана і етимологія слова «оберег». Походить воно від слова «берегиня», що рівнозначне грецькому «земля» (давньоруська транскрипція — «берние», тобто земля, глина), богиня землі, її берегуша, охоронниця. Берегиня — мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї. Образ Берегині дійшов до сьогодні у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі є стилізована жіноча постать, найчастіше — з піднятими руками (знак захисту), іноді з прибогами — конями по обидва боки. Нерідко Берегиню підміняла ідеограма — ромб з гачками — землеробський символ родючості, магічний оберігальний знак. З часу прийняття християнства символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Ікони із зображенням Богоматері брали з собою в похід, ними благословляли воїнів, що йшли на смертний бій із загарбниками. Такі ікони часто вважаються покровительками міст [3] .

Серед речей-оберегів — рушників та ікон — переважав рослинний декор [4] .

Зміст

Класифікація символів [ ред. | ред. код ]

У «Словнику символів культури України» подана така класифікація символів [5] :

1. Поселення та житла українців (хата, покуть, ворота).
2. Народного одягу (кожух, китайка, символіка верхнього одягу).
3. Громадського побуту і звичаєвості (Зелені свята).
4. Галузей господарства, народних промислів (сінокіс, ткацтво, писанкарство, веретено).
5. Народної ботаніки, зоології, медицини, астрономії (барвінок, бджола, лелека, зоря).
6. Українська міфологія (чорт, мавка).
7. Язичництва, християнства (Білобог, Ярило, Ісус Христос).
8. Атмосферних явищ, географічних назв (роса, вітер, Дніпро).
9. Чисел, геометричних фігур (три, дев'ять, коло).
10. Геральдики, нумізматики, архітектури (тризуб, храм).
11. Усної народної творчості (замовляння).
12. Народних звичаїв, обрядів, вірувань, традицій, ігор (символіка народних ігор).
13. Кольорів, форм, мінералів, прикрас (білий, червоний, дукач).
14. Частин людського тіла (голова, око, рука).
15. Запорозького козацтва (Запорозька Січ).
16. Слова, мови, мовлення, алфавітів (символіка слов'янської абетки, книга, Слово).
17. Творів художньої літератури, зокрема, Г. С. Сковороди, Т. Г. Шевченка, М. Т. Рильського, О. Т. Гончара та ін.
18. Астрології, антропоніміки (антропонімічна символіка).
19. Географії, геології, землезнавства (гора, камінь, земля, захід — схід).
20. Квітникарства (мак, мальва, конвалія, чорнобривці).
21. Історичних постатей, видатних діячів культури (Тарас Шевченко, Маруся Чурай)

Список символів українського народу [ ред. | ред. код ]

• Народний одяг: вишиванка, шаровари, кожух, вінок.
• Народна графіка: вишитий орнамент, петриківський розпис.
• Геральдичні символи: тризуб, жовтий і синій колір, козак з мушкетом, лев, восьми та чотирьох кутні зірки, сонце, місяць.
• Символи влади: булава, штандарт.
• Галузі господарства, народні промисли: сінокіс, бджільництво, ткацтво, писанкарство, кузня.
• Релігійні символи: християнства і язичництва: Ісус Христос, Оранта, Святий Миколай, Архангел Михаїл, писанка, крашанка, колядки, щедрівки, веснянки, Купала, Ярило, Сварог, Перун, Дажбог, Білобог.
• Народної міфології, демонології: вій, мавка, чорт, водяник.
• Традиційне житло: хата.
• Традиційні страви: борщ, сало, пироги, вареники, куліш.
• Географічні об'єкти і явища: Дніпро, Карпати, Майдан, Запорізька Січ, степ, ліс, зірки.
• Тварини і рослини: соловейко, лелека, ластівка, жито, пшениця, просо, баштан.
• Усної народної творчості: думи, замовляння.

Одяг [ ред. | ред. код ]

Вишиванка [ ред. | ред. код ]

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові — нареченому, чоловікові; дівчині, нареченій, одруженій жінці.

Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків (датують їх VI ст.) ідентифікуються з візерунками вишиванок XVIII—XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з двох частин: історичної (родової) і прогнозуючої (загадування майбутнього, продовження роду).

На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні (вважаються найдавнішими), рослинні, зооморфні (тваринні). Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього.

Символіку форм конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою (качалочкою) подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого (золотого). Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом — запліднення тощо (слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки). Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю (дві лінії).

Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін.). За традицією, дівчина, готуючи посаг, мала вишити своєму нареченому сорочку:

Шовком шила, шовком шила, золотом рубила. Та для того козаченька, що вірно любила.

Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання і вірності. В давньому замовлянні сказано: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був», звідки видно, що «білий — милий». У деяких народних піснях, як зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень:

Ой коби я була знала, що я твоя буду, Випрала би-м сорочечку від чорного бруду (тобто: покохала б, поєдналася з тобою за умови обов'язкового майбутнього шлюбу); Заковала зозуленька на жовтім пісочку. А хто ж мому миленькому випере сорочку?

У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, — символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна. Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі (в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця), не дозволяє якій-небудь «прати сорочку», хоч вона й не біла, бо «сьома неділя». Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині, до якої має повернутися.

Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості (в тім числі — жартівливих, пародійних), сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XX ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій. М.Дмитренко.

Вінок [ ред. | ред. код ]

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку Тут господар — багатства володар, Тут господиня — червона калина, Тут дівочки, як квіточки, Тут синочки, як колосочки!

Рушник [ ред. | ред. код ]

Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, відповідно, посилюється. У всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів (див. ще коровай). Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Рослинні символи [ ред. | ред. код ]

До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

• барвінок — вірність

• волошка — скромність і ніжність [6]
• каштан
• калина
• соняшник символізує Батьківщину, де б ми не були, завжди в думках тягнемося до неї, як соняшник до сонця [7]
• мак — краса й молодість
• верба — * виноград («виноградна лоза», «горішками виноград» тощо). ще в середині XIX ст. цей малюнок мав рідше геометричні форми, і лише на початок XX ст. набув натуралізованих обрисів, перетворившись на детальні сюжетні зображення виноградних грон або композиції з переплетеної виноградної лози [6] .
• лілея — як квітка, присвячена Діві Марії, означала чистоту й невинність
• дуб — сакральне дерево слов'янського світу, символ життя, сонця, вічності буття, довгого віку та структури світобудови («світове дерево») [6] // побажання здоров'я, довголіття (там само)
• тополя
• троянда («рожа», «ружа», «хрещата ружа»)
• полуниця (суниця)
• вишня
• фіалки — веселощі й радість, поєднання «в парі», лісові фіалки — туга
• чорнобривці
• хміль

Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Рослинні мотиви протягом століть трансформувалися у різні фантазійні сплетіння, доповнені завитками, листям, стеблами. Окремі рослинні мотиви, як виноград, троянда, вважається, перейшли в ужиток з міського чи монастирського середовища [6] .

Одним з найпоширеніших орнаментів було “Світове дерево”. Це образ прародительки – Матері-Землі. Вигнута гілочка означає мінливість, динамічність, розвиток… Родове дерево – це винятково чоловічий знак. Він уособлює надійність, стійкість та силу. Гвоздики вишивали на сорочках літніх людей. Тюльпани – це символ юнаків, а троянди – молодих дівчат. [8]

Барвінок [ ред. | ред. код ]

Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Верба [ ред. | ред. код ]

Близько 30 видів росте в Україні. Кажуть: «Де вода, там і верба». Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу і Т. Шевченко. Перебуваючи у засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла вона йому на втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.

Тиждень перед Великоднем називається вербним (вербна неділя). Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою

Вишня [ ред. | ред. код ]

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої. У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О. Шокала, — світове дерево життя. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. «У давнину в Україні, — підкреслює дослідник, — вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік» [9] . На думку Г. Лозко, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний» (пор. із словом «Все-вишній» Всевишній). Отже, вишня — це «божественне дерево», присвячене Сварогу [10] .

Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя. По-перше, слово «вишня» — слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись» (висота) (світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба) мало аналогічні форми — «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» — вершина, шпиль.

Словник Б.Грінченка [11] фіксує форму «вишній», тобто «верховний», а отже «небесний», «божественний». Водночас у Словнику вміщено фразу «Господи вишній, чи я в тебе лишній?», яку можна зіставити із фольклорним виразом «Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня…» Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» — це «свят».

За даними М. Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір (пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог). Споконвіку священні речі українців — білі (хата, вишиванка, хустина, рушник). Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України. Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня — це рідна домівка: «Садок вишневий коло хати» (Т. Г. Шевченко). Або: «Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати» (М.Старицький).

У поемі І. Я. Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.

Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:

Ще сніг ковтала повідь широченна, І рала ждав іще тужливий лан. А під горою вишня — наречена Вже до віночка міряла туман.

У поемі І.Драча «Смерть Шевченка» вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря. І на завершення — рядки, написані одним із авторів Словника:

О, вишня — Матінко Всевишня - Весь білий світ — то вишні цвіт. Правічне дерево Вкраїни - Її безсмертя в плині літ.

Калина [ ред. | ред. код ]

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.

З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс кущ, який на честь дівчини і назвали калиною.

Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.

Калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася, А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Тваринні символи [ ред. | ред. код ]

Тваринних символів в українській семантиці багато. Тваринні образи, на думку Надії Пастух [12] , мають універсальне значення в символічній системі українського фольклору. І. Вагилевич у праці «Слов'янська символіка» поділяє усіх «земних» реалій світу на бездіяльні (породи), напівдіяльні (рослини) та діяльні (тварини) накреслює шляхи розв'язання проблеми. Виявляється, що сила людського інтересу до певного природного класу залежить від життєвої енергії його елементів. За класифікацією Н. Пастух, є звірі, гади (з підгрупою комахи), птахи і риби. Важливим є те, що даний поділ відтворює народну класифікацію тварин, яка має багато розбіжностей з науковою. Такі розходження виявив О.Гура: народна класифікація різниться 1)меншою кількістю класів та іншим їхнім складом; 2)рухомістю, нежорсткістю класифікаційних рамок; 3)змішуванням різних видів тварин; 4)зміною, перетворенням одних видів у інші; 5)наявністю фантастичних видів тварин. У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів — півень, сова, голуб, зозуля; з комах — муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивим тільки вишивальниці, зображенням, в якому відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають у різноманітних часто химерних сплетеннях (однак зі збереженням традиційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо. На Наддніпрянщині елементи тваринного світу, часто дуже стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах орнаменту: метелики, рачки, павуки, собаки, півники. На Київщині й Полтавщині траплялися стилізовані зображення качок, павичів, джмелів.

Такі орнаменти мають давні тотемічні коріння; низка дослідників — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко, М.-Л. А. Чепа — вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі [13] .

У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічних народних вистав свята Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка [14] . Етнографами записано на Чернігівщині пісню при щедровечірньому водінні кози, де згадується також і вовк [15] .

В опішнянській зооморфній пластиці, як описує кандидат мистецтвознавства Олена Клименко, другої половини ХХ століття були збережені давні образи народної скульптури — баран, бик, лев, цап/козел; кінь, їжак. На відміну від іграшки, зображення птаха зустрічається дуже рідко. Майже не змінився старий композиційний принцип: тварина стоїть на чотирьох ніжках, голова розташовується прямо, або злегка відведена вбік, паща відкрита. Між рогами (баран, бик, цап) або вухами (лев) розташований отвір з маленькою покришкою. Збереглися і деякі принципи декорування: імітація вовни у вигляді ліплення з пропущеної крізь сито або тканину глини, гравірування, ум'ятини, відтиски штампа [16] .

• тур
• кінь — символ вірності, відданості, волі
• птахи:
  • зозуля
  • лелека
  • журавель
  • ластівка — символ "добробуту, щастя, подружньої злагоди, весни і відродження природи [17]
  • соловейко

  У багатьох видах декоративно-ужиткового мистецтва поширеними були зображення птахів, що пов'язано з їх символічним розумінням у народному світобаченні [18] . Пластичний мотив одного або кількох птахів простежуємо в декорі різних типологічних груп кераміки (дзбанки, глечики, куманці, накривки, вази). Прикрашення накривок скульптурними зображеннями птахів бачимо на виробах гончарів з Гуцульщини (Косів) і Лемківщини (Угерці). На косівських накривках птахи відділені від основи невеликим кільцеподібним потовщенням, що робить цю частину посуду дещо вищою [18] . На початку ХХ ст. голівками птахів гончарі іноді прикрашали куманці відкритого типу (Опішне Полтавської області) і барильця (Суботів Черкаської області).

  Їжак — персонаж традиційних українських казок та популярний об'єкт мистецтва, який є символом працьовитості та господарності [19] .

  У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи — кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака і тут же згадували його коня. Але найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю.

  Птаство [ ред. | ред. код ]

  Птаство — елемент, що пов'язує тутешній світ з потойбічним, переносник душ. Душі померлих містяться у раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося «Вирій». А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, — говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та хай там як, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір'ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно «зозуленькою-матінкою».

  Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання — Леля. Ну, а як відомо — від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір'ї добрих людей.

  Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

  «Журавлі — кру, кру, В чужині умру, Доки море перелечу, Крилонька зітру».

  Символом матері є ластівка. Народознавець Г. Маковей пише, що на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці — покровительки матері — породіллі. Цього дня діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина. З ластівкою пов'язано багато прикмет, повір'їв.

  Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка — соловейко.

  Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну. Але що були солов'ї дуже співучі, то літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя.

  В українських народних піснях ворон з'являється на місці битви, загибелі козаків [17] .

  Дідух [ ред. | ред. код ]

  Дідух — українська різдвяна прикраса.

  Писанка [ ред. | ред. код ]

  

  Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки».

  Волосся [ ред. | ред. код ]

  Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся — символ покритки (стриги), втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг.

  Волосся — багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас — ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.

  Історіографія питання

  Уже на початку ХХ століття з'явились нові дослідження цієї теми. Наприклад, Зенон Кузеля в роботі «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа» згадував, що пострижини пов'язувались зі статевою ідентифікацією, бо стригли «хлопчика на чоловічу стать, а дівчинку на жіноцьку». В. Шухевич проводив аналогію між пострижинами і першим заплітанням коси у п'ятирічному віці. 1912 року була опублікована стаття Б. Л. Богаєвського «Колосья волос». Автор писав, що обряди з волоссям містять в собі релікти давнього аграрного культу. Він вважав, що можна провести аналогію між тілом людини і полем, що рослинність тіла відображає рослинність поля. Також він думав, що форма заплітання волосся в коси є імітацією хлібного колосу. Це була одна з перших спроб пояснити обряди з волоссям не лише з практичної точки зору, але й з ідеологічної, враховуючи поширені релігійні вірування. Вже на початку ХХ століття з'явились нові дослідження цієї теми.

  Автор Словника символів Х. Е. Керлот зазначає, що волосся означає енергію, плодючість. Густа шевелюра означає життєвий порив, радість життя, духовний розвиток. В індуїзмі волосся символізує «силові лінії» Всесвіту. Втрата його означає падіння і бідність. Водночас добровільне постригання, наприклад у ченці, означало відмову від усіх земних втіх, абсолютний аскетизм. У Малій Азії саме їм жерці і жриці приносили в жертву своє волосся. За міфами, Самсон втратив сили, коли його обстригли, тобто позбувся підтримки богів.

  За даними О. М. Афанасьєва, «стародавньою поетичною мовою трави, квіти, кущі та дерева називались волоссям землі». Люди одухотворювали землю, вважаючи сушу тілом, каміння — кістками, воду — кров'ю, а рослини — волоссям велетенської істоти. Тому-то у народних казках саме щітка (гребінь для волосся), кинуті героєм, перетворюються у рівний ліс: із кожної волосинки виростає дерево. Отже, у казках волосся — символ енергії, плодючості, буйної рослинності.

  Під впливом християнської релігії вже у домонгольський період сформувалися жіночі й дівочі зачіски, відмінні одні від одних. Одружені жінки мали ховати волосся під головним убором. Простоволосими вони могли з'являтися лише перед своїми чоловіками.

  Дівчата в Україні, як правило, ходили з косами або розплетеним волоссям. Волосся відрощували довгим — це було ознакою краси. Малим дівчаткам коси не заплітали, їх починали заплітати приблизно з 6 років. Цікавий звичай існував па Гуцульщині. Коли дівчині вперше заплітали косу, для цієї церемонії запрошували жінку, яка належала до близької рідні. Вона заплітала волосся на голові дівчинки хрестиком. Для цього брали пасма волосся спереду, з потилиці, зі скронь. Усі чотири пасма зав'язували на маківці. Такий же звичай побутував і на Уманщині, тільки тут подібні коси плели вже молодим дівчатам.

  Дівчата-підлітки носили такі ж зачіски, як і дорослі. Вони заплітали волосся в одну або дві коси, вплітаючи до них кісник. Стрічкою косу не прикрашали, це дозволялося робити лише дівчатам на виданні.

  Регіональні особливості яскраво проявлялися у святкових зачісках. Практичність зачісок поступалася місцем естетичній функції. Святкові зачіски дівчата намагалися робити складними, гарними, ошатними, але при цьому суворо дотримувалися традицій свого регіону.

  Одним із стародавніх символічних ритуалів був обряд пострижин. За даними Геродота, скіфи, гіперборейці стригли волосся на ознаку трауру. Дівчата перед шлюбом обтинали коси і жертвували їх богині Артеміді. У багатьох народів категорично заборонялося це робити, щоб не потрапити під вплив демонічних сил.

  В Україні лише воїни (за свідченнями В. Колесова) «повністю збривали волосся, присвячуючи своє життя і життєву силу Перуну». Візантійців дуже вразила зачіска князя Святослава. На виголеній голові був лише жмут волосся на маківці (подібний до запорозького «оселедця»).

  Пострижини проводили, коли дитині виповнювалося 3–5 років, символізуючи перехід її в «отроцтво». На думку І. Снігирьова, цей обряд розглядали як щось аналогічне хрещенню.

  Ікона [ ред. | ред. код ]

  В орнаментації хатніх ікон помітна певна спорідненість в декоруванні, використання мотивів ткацтва, вишивки, кераміки, різьблення, розпису весільних скринь, настінних розписів тощо [4] . Це свідчить про взаємовпливи різних видів народного мистецтва.

  Іконописне тло хатніх ікон Гуцульщини і Покуття утворюють такі орнаментальні елементи [4] :

  • квіткові галузки (галузки) — фітоморфні зображення з листками або без них [20] ;
  • тюльпани, поєднані із «сілезькою трояндою» (кулькоподібної форми) [21] (тюльпан — це квітка, в якій, за переказами, було замкнене людське щастя, і жодна людина не могла добратися до нього [2, с. 123], може символізувати також рай, у який людина не могла потрапити, аж поки не прийшов Христос і не відчинив ворота раю);
  • лілії;
  • дзвіночки (дзвони — схематичні зображення тюльпаноподібних та інших квіток, з розширеними донизу [22] або догори формами, символізують пробудження, духовне народження);
  • рожі.

  В оздоблені ікони переважають такі квіти:

  • троянди (у ранньому християнстві троянду вважали символом раю і мучеництва. Згодом троянда була проголошена символом чистоти і святості і стала атрибутом Діви Марії; червона троянда у християнській іконографії символізувала Кров Христа і була емблемою деяких святих і мучеників [23] ;
  • мальви (мальва в основі має 10-пелюсткову розетку, 5 великих пелюсток і 5 менших [24] , символізує любов до батьківщини, духовну і матеріальну красу, чистоту, любов [25] ;
  • незабудки (незабудка — це квітка, яка символізує вічне нагадування про Бога [26] ;
  • волошки (волошки мають колір небесної тверді, колір пастирського одягу, символізують пастирів серед народу — колосів, служителів Неба, посланих на землю проповідувати людям віру, а Богові — демонструвати свою вірність. Коли настануть жнива, все колосся впаде під рукою женця, а волошки, які до цього часу були непомітними, привернуть до себе загальну увагу [26] .

  Декоративність подільським іконам надають:

  • пишні квіти, розкидані пучками, букетами чи у вигляді вінків (вінки — візерунки з різноманітних елементів, які компонуються за колом або увінчують композицію вгорі [22] , символізують перемогу над смертю і сатаною, а також святість замучених за віру);
  • пальма і вінок (пальма і вінок у поєднанні означають перемогу Христа над дочасним світом [21] ;
  • рослини, схожі на пальмові гілки або дзвіночки
  • галузки — китиці (Західне Поділля) (китиці — мотиви, в яких квітки компонуються суцвіттями чи букетами [22] ;
  • квіти нечіткої трикутної форми (дещо нагадують дзвіночок) на гілочці з пучком листочків-лілій, які довільно розкидані на площині ікони [4, с. 30];
  • елемент орнаменту «яблуко» («яблучка» — квітки округлих обрисів, інколи з явно позначеними пелюстками [22] , вони складаються з округлої плями, яку зверху декорують краплеподібними або сегментоподібними мазками, що імітують пелюстки, серединку малюють із різних за величиною цяток (велика цятка — посередині, дрібні — навколо) або цяток і штрихів [27] , символізують сонце [25] .

  Орнаментальний декор ікон Чернігівського Полісся становить такі елементи:

  • великі багатопелюсткові квіти, схожі на айстри (айстри — 8-пелюсткові розетки, від кожної пелюстки яких відходить під кутом в одному напрямі по колу додаткова пелюстка, утворюючи ніби подвійний гаммадіон) [22] ;
  • ромашки (ромашки — фітоморфні мотиви, наближені до натури [22] ;
  • мальви;
  • півонії (півонія — схематичні зображення лотосоподібних квіток у поздовжньому й поперечному розтині [22] , символізує зрілість [25] ;
  • «яблучка».

  Ікони Сіверщини вирізняються тим, що на тлі ікони зазвичай розташовують різні за розмірами крапочки. Такий художній прийом створює враження, ніби на ікону одягнули ризу, яка нагадує ніжне мереживо. Рамкою такої ікони слугують квіти, намальовані у стилі модерн із використанням хвилястої лінії.

  Іконопис Подніпров'я (Черкащини, зокрема Чигиринщини), частково Київського Полісся бідніше орнаментований. Весь декор обмежується двома великими квітками, розміщеними у верхній частині ікони (іл. 1) або розкиданими по всій площині невеликими квіточками у вигляді стилізованих хрестів жовтого та білого кольорів.

  Для ікон Черкащини характерними є умовні квіткові орнаменти, такі як: букети, півонії, стебла виноградної лози (виноград — ізоморфні та стилізовані зображення, де акцентується компактне групування округлих, гранчастих або навіть лінійних елементів, що нагадують рясні виноградні грона [22] , виноградна лоза — символ Євхаристії, символ Христа, Його крові, пролитої за відкуплення людства від гріхів [21] .

  Орнамент у слобожанських іконах майже відсутній. На деяких іконах, зокрема «Богородиця з немовлям», тло ікони декороване невеликими зірочками (зірочки здебільшого восьмикутні, рідше шестикутні і, як виняток, — з чотирма, п'ятьма або іншою кількістю рамен [22] , розміщеними по всій площині тла ікони або лише навколо німбів Богородиці та Ісуса.

  Найрізноманітніші за формою квіти на іконах Центральної та Східної України. Орнаментальний декор характеризується живописністю і пластичністю, зумовленими використанням техніки корпусного мазка. Іконам Західної України притаманне геометричне трактування квітів, основу і деталі яких становить коло (подекуди овал), облямоване цятками, лінійним завитком [27] , що досягається завдяки графічним прийомам.

  Див. також [ ред. | ред. код ]

  Примітки [ ред. | ред. код ]

  1. ↑[https://archive.org/stream/literaturoznavchat2#page/n97/mode/2up Народна символіка] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 98.
  2. ↑Янковська Д. Еволюція рослинних форм в орнаментиці творів українського іконопису XVII ст. / Дарія Янковська // Народознавчі зошити. – 2003. – № 5 – 6. – С. 835—841.
  3. ↑ абвКрутенко Н.Українські обереги: традиції і сучасність «Образотворче мистецтво» № 3, 1991
  4. ↑ абв Осадча, Олена. Семантика орнаментальних мотивів у декоруванні українських хатніх ікон.
  5. ↑ Словник символів культури України / за загальною редакцією В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка, В. В. Куйбіди. — 3-е видання. — Київ: Міленіум, 2005, — 352 сторінки, ISBN 966-8063-09-0. Сторінки 3-4.
  6. ↑ абвгНікішенко Ю. І.Символіка рослинних орнаментів української вишивки на одязі початку XX ст.
  7. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу : для виносок під назвою :9 не вказано текст
  8. ↑Про барвистий “Парад чарівних вишиванок Миколаївщини” під час COVID-епідемії - mykolayivski.info (укр.) . 10 грудня 2022 . Процитовано 20 грудня 2022 .
  9. ↑ Українознавство. — К., 1994. — С.286.
  10. ↑ Дмитренко М. та ін. Українські символи. — К., 1994. — С.118.
  11. ↑ Словник Б.Грінченка. Т.1. — С.201.
  12. ↑Пастух Н. Тваринна образно-символічна система українського фольклору
  13. ↑ Лозко Г. Українське народознавство. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — 512 с. ISBN 978-966-634-565-6 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк: Волинська книга, 2007. — 324с. ISBN 978-966-361-217-1
  14. ↑ Скуратівський В. Дідух. — К.: Освіта, 1995. — 272с. ISBN 5-330-02487-0
  15. ↑ Пісенний вінок: українські народні пісні з нотами./Упоряд. А. Я. Михалко. — К.: Криниця, 2009. — С. 649. ISBN 979-09007027-2-2
  16. ↑Декоративна скульптура у колекції Музею Леоніда Сморжа
  17. ↑ аб Україна в словах: мовокраїнознавчий словник-довідник. — К. : Просвіта, 2004. — 704 с
  18. ↑ аб Івашків, Галина. Галина Івашків Круглий ліпний декор у кераміці ХІХ–ХХ ст.
  19. ↑Зварич В. Ю., Федоренко Л. В.Лінгвосеміотичні коди соціальної реклами
  20. ↑Станкевич М. Є. Автентичність мистецтва. Питання теорії пластичних мистецтв. Вибрані праці / Михайло Станкевич. — Львів: Спілка критиків та істориків мистецтва, ПТВФ Афіша, 2004. — 192 с.
  21. ↑ абвОвсійчук В. А. Оповідь про ікону / В. Овсійчук, Д. Крвавич. — Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2000. — 397 с.
  22. ↑ абвгдежикСелівачов М. Р. Лексикон української орнаментики (іконографія, номінація, стилістика, типологія). — 2-ге вид. / Передмова: акад. М. В. Поповича; Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського Національної академії наук України, Київський державний ін-т декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, Київський національний ун-т культури і мистецтв, Наукове товариство ім. М. Трохименка / Михайло. — К.: Ред. вісника Ант, 2009. — 408 с., іл.
  23. ↑Янковська Д. Еволюція рослинних форм в орнаментиці творів українського іконопису XVII ст. / Дарія Янковська // Народознавчі зошити. — 2003. — № 5—6. — С. 835—841.
  24. ↑Гурська А. Мова та граматика українського орнаменту / Алевтина Гурська. — К.: Вид. Дім альтернативи, 2003. — 136 с.
  25. ↑ абвТанадайчук С. Рослини-символи в українському фольклорі / Сергій Танадайчук // Українська культура. — 2002. — № 11—12'02. — С. 36—37.
  26. ↑ абЗолотницкий Н. Цветы в легендах и преданиях / Николай Золотницкий. — К.: Довіра, 1994. — 255 с.
  27. ↑ абЮр М. В. Розписи українських весільних скринь середини XIX — початку XX століття (типологія, іконографія, художні особливості): дис… кандидата мистецтвознавчих наук: спец. 17.00.06 / Марина Володимирівна Юр. — К., 1998. — 267 с.

  Джерела [ ред. | ред. код ]

  • Символи волі. Український тиждень, № 20, 2010. С. 52-53.
  • Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб./ М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.;за ред. М. М. Заковича. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.
  • Знаки стародавніх вишиванок
  • Словник символів, Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. та ін., 1997.
  • Музиченко Ярослава. Тисячоліття на писанці. Писанкарка Віра Манько вивчає, яким бачили світ наші предки, і мріє всі українські писанки вмістити в комп'ютер // «Україна Молода» № 070 за 16 квітня 2009 року
  • Використано матеріали реферату Народні символи України

  Література [ ред. | ред. код ]

  • Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В. М., 2015. — С. 20. — 912 с.
  • Танадайчук С. Рослини-символи в українському фольклорі / Сергій Танадайчук // Українська культура. — 2002. — № 11—12'02. — С. 36—37.
  • Янковська Д. Еволюція рослинних форм в орнаментиці творів українського іконопису XVII ст. / Дарія Янковська // Народознавчі зошити. — 2003. — № 5—6. — С. 835—841.

  Посилання [ ред. | ред. код ]

  • [https://archive.org/stream/literaturoznavchat2#page/n97/mode/2up Народна символіка] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 98.
  • Береза // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 82-83. — 1000 екз.