Яка різниця між пацюком і щуром?

Інколи «щурами» називають пацюків (рід Rattus) та багатьох інших середньорозмірних гризунів найрізніших родин майже всіх підрядів. В українській теріологічній літературі назва «щур» давно і однозначно закріпилася за родом Arvicola.

Скільки живе білий щур?

Середня тривалість життя щурів становить 2–3 роки. Самці важать в середньому 400—650 грамів, самки — 250—450 грамів.

Скільки важить пацюк?

R. norvegicus досить великий представник родини мишевих. У середньому, ці пацюки досягають довжини ≈ 25 см (і хвіст зазвичай трохи меншої довжини). Важать від 140 до 500 г; самці зазвичай більші за самиць.

Пацюк білий

Щур [1] (Arvicola) — рід гризунів з родини Cricetidae (у вужчому розумінні — родини Arvicolidae), надродини Muroidea, типовий рід триби Arvicolini.

Зміст

Про назву [ ред. | ред. код ]

Номен «щур» здавна й широко застосовують для позначення будь-яких норових тварин, і окрім «щур» у розумінні роду Arvicola назву застосовують і до берегових ластівок (щурики), і для бджолоїдок (щурки), які риють нори і влаштовують в тих норах свої гнізда. Зі значенням «в землі» пов'язано і формування номену «пращур».

Щурами часто називають дуже різні групи гризунів — зазвичай тих, що помітно більші за мишей, але мають «мишоподібний» вигляд, тобто фактично у значенні «великі миші» (така традиція особливо виразна в британській зооніміці).

В обсязі фауни України «щурами», окрім щурів водяних (Arvicola) і птахів, інколи називають також і пацюків [2] , подібних за розмірами гризунів з родини Muridae, особливо в медичній літературі [3] , проте у стосунку до роду Arvicola знаходимо застосування у зведеннях В. Храневича, О. Мигуліна, К. Татаринова, І. Сокура, А. Волоха, І. Загороднюка, А. Булахова та ін. Номен «щур» є дуже давнім і сформувався в українців задовго (фактично за тисячі років) [коли?] до появи пацюків на теренах України: назва «щур» відома з найдавніших джерел [яких?] , а перші пацюки Rattus norvegicus вселилися в Україну, зокрема в Криму, Буковині, Галичині, в середині XIX ст., а в Києві — в 1849 році [4] [5] . Нині рідкісний чорний пацюк (Rattus rattus), якого витіснив пацюк сірий, також потрапив торговельними шляхами та був звичайним видом за часів середньовіччя [6] .

Використання назви «водяний пацюк» або «водяна криса», що поширені в окремих джерелах, не є доцільним, оскільки назви «пацюк» і «криса» (напр. [7] ) стосуються іншого роду гризунів — роду Rattus з родини мишевих (Muridae). Так само недоцільно заміщати назву «щур» значно більш новими назвами, що сформовані для позначення інших родів родини Arvicolidae — полівка (рід Microtus) та нориця (рід Myodes).

Систематичне положення [ ред. | ред. код ]

Нерідко рід Arvicola (і всю трибу Arvicolini) розглядають у складі родини хом'якових (Cricetidae). У класифікаціях ссавців світу ранг групи, що включає щурів, знижують до підродини або триби у складі родини мишеві (Muridae). У класифікаціях радянської доби і пострадянського простору (відповідно до оглядів І. Громова як провідного фахівця у систематиці цієї групи) — навпаки піднімають до самостійної від хом'яків і мишей родини Arvicolidae.

Видовий склад [ ред. | ред. код ]

Традиційно у фауні світу рід представлений трьома близькими видами:

За новими даними рід містить 4 види:

• Arvicola amphibius (у т. ч. A. scherman) — Євразія від Великої Британії до східного Сибіру
• Arvicola italicus — Італія, Швейцарія
• Arvicola persicus — Іран
• Arvicola sapidus — Португалія, Іспанія, Франція

Описано приблизно 10 викопних форм, які жили упродовж пліоцену та плейстоцену, у тому числі:

Найвідомішим видом цього роду є щур водяний [1] — вид з найширшим серед родини ареалом, величезним епідеміологічним значенням, складною і детально описаною історією еволюції, надзвичайною широкою екоморфологічною і географічною мінливістю (проявляється в розмірах, забарвленні, рівні гідробіонтності тощо).

Щура гірського, відомого також в Карпатах під місцевою назвою «повх», а в літературі як «нориця земляна» або «щур водяний малий», довгий час розглядали у числі рідкісних і зникаючих видів (Червона книга України 1994 року). Тепер цей вид відносять до видів-шкідників на сільськогосподарських угіддях гірських районів Карпат [8] .

Використання назви для інших груп [ ред. | ред. код ]

Інколи «щурами» називають пацюків (рід Rattus) та багатьох інших середньорозмірних гризунів найрізніших родин майже всіх підрядів.

В українській теріологічній літературі назва «щур» давно і однозначно закріпилася за родом Arvicola. Поширення назви на інші групи пов'язано з формуванням асоціативних назв для маловідомих в Україні тварин, які не мають в українській мові власних родових назв (наприклад, Африканський скельний щур, Деревний шиншиловий щур Ашанінки тощо).

Наукову назву роду — Arvicola — довгий час використовували для позначення багатьох видів нориць, полівок, щурів тощо (родина Arvicolidae = Microtidae). Особливо довгий час назву Arvicola використовували для групи «сірих нориць» (Microtus s. lato), тобто триби Arvicolini.

Див. також [ ред. | ред. код ]

Примітки [ ред. | ред. код ]

Посилання [ ред. | ред. код ]

• Загороднюк И. В. Номенклатура и система рода Arvicola // Водяная полевка. Образ вида / Под ред. П. А. Пантелеева. — Москва: Наука, 2001. — С. 174—192.[Архівовано 8 жовтня 2011 у Wayback Machine.]
• рід Arvicola // Don E. Wilson & DeeAnn M. Reeder (editors). 2005. Mammal Species of the World. A Taxonomic and Geographic Reference (3rd ed), Johns Hopkins University Press, 2,142 pp.[Архівовано 6 червня 2010 у Wayback Machine.]
• Загороднюк I., Покиньчереда В., Киселюк О., Довганич Я. Теріофауна Карпатського біосферного заповідника. — Київ: Інститут зоології НАН України, 1997. — 60 c.[Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Мигулін О. О. Звірі УРСР (матеріали до фауни). — Київ: Вид-во АН УРСР, 1938. — 426 с.
• Полушина Н. А., Кушнірук В. А. До систематичного положення і екології малого водяного щура Arvicola terrestris scherman // Вісник Львів. держ. ун-ту. Сер. біол. — 1962. — вип. 1. — с. 83-91.
• Хоєцький П. Б. До аналізу списку мисливських звірів України // Науковий вісник НЛТУ України / Національний лісотехнічний університет України. — 2010. ? Вип. 20.9. — С. 30-39.