Коли виникає філософія на Стародавньому Сході?

Філософія як самостійна дисципліна виникла всередині I тисячоліття одночасно в трьох вогнищах стародавньої цивілізації — в Китаї, Індії та Стародавній Греції. Її народження супроводилося переходом від міфологічного світосприймання до світогляду, що спиралося на знання, знайдене в інтелектуальному пошуку.

Яка основна ознака філософії Стародавнього світу?

Таким чином, визначальним, своєрідним в античній філософії було те, що перші філософи Стародавньої Греції були матеріалістами, вони бачили світ таким, яким він є, який розвивається природним шляхом сам собою, без втручання не лише людей, але й богів. Демокрит (460-370 рр. Кеш

Коли виникла стародавня китайська філософія?

Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н. е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів

Тема 2: філософія стародавнього сходу.

Сучасне життя особливо гостро ставить питання про буттєві засади людини, що спричиняє підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Так само, як в індивідуальному житті засади нашої особистості ми шукаємо в дитинстві, перші пошуки людського самоусвідомлення яскраво виявилися в “дитинстві людства” – в духовних здобутках давніх цивілізацій. Деякі особливості давньосхідного філософствування (домінування цілого над частковим, афористичність думки та ін.) заохочують нас звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософська думка перебуває ближче, ніж західна, до вихідних джерел філософії, до безпосереднього переживання людиною свого становища у світі. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні здобутки філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу.

1. Особливості східного та західного типів філософствування.

2. Провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

Питання 1. Особливості східного та західного типів філософствування.

У розвитку сучасного суспільства, як і в його історії, досить контрастно виділяються два провідні типи цивілізацій: східної та західної. Уже давньогрецькі історики зафіксували у своїх творах суттєві відмінності між Сходом і Заходом у способах життя, характері політичного правління і, головне, у способі світоосмислення. Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, але їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Суть проблеми “Схід-Захід” полягає у тому, що людство, будучи єдиним генетично, анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах, у найперших цінностях та життєвих мотивах. І ця несхожість змушує розширювати наші уявлення про людину та її можливості. Для філософії проблема “Схід-Захід” постає поштовхом до пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, пізнання та мислення, адже з фізичної точки зору всі люди живуть у єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначно. Що впливає на виникнення та прояви такої неоднозначності? Чи значить це, що сама реальність світу є багатовимірною, але що самі ці виміри між собою радикально відмінні? Чи, може, це є свідченням лише того, що людське мислення має певну свободу власних дій і що воно не підпорядковане прямо і однозначно впливам зовнішнього світу? Нарешті, чи можна скористатися відмінностями між західною та східною філософією задля того, щоб зробити людську думку більш гнучкою, активною та результативною? – Усі ці питання і постають перед філософією, коли вона звертається до порівняння західного та східного типів філософствування.

Основні відмінності між східними та західними типами цивілізацій влучно передаються їх іменуванням: східні цивілізації називають “традиціоналістськими” через те, що вони обернені до давніх традицій як до своїх найперших цінностей, а західні цивілізації – “прогресистськими”, оскільки тут найбільше цінуються новації. Окрім того, в східних цивілізаціях загальне панує над індивідуальним, а в західних права індивіда визнаються найпершими. Щодо стиля мислення: на Сході домінує афористичне, образне мислення, а на Заході – раціонально-логічне. Усі зазначені характеристики можна поширити і на особливості західної і східної філософій. Так, східна філософія в своїх найперших твердженнях орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, Китайське п'ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне у світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама ця філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із припущення певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Історично філософія розвивалася у контексті саме цього протистояння цивілізацій: наприклад, із історичних джерел відомо, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти із східними мудрецями; не виключено, що й вони чинили на них певний вплив. Із розглянутих цивілізаційних відмінностей стає зрозуміло, чому саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ “гуру” — духовного учителя, наставника життя; чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.

Найперші раціональна осмислення дійсності, а також людини в її відношенні до світу можна знайти вже в розвинених міфологіях різних народів, проте справжні зародки філософствування у більш-менш виразній формі проявилися у пам’ятках духовного життя таких найдавніших цивілізацій, як Шумер (пізніше на його ґрунті виник Вавилон) та Стародавній Єгипет (див. список додаткової літератури). В Шумері широко використовувалось досить розвинене письмо (клинопис), при чому різноманітні записи робилися на глиняних табличках, завдяки чому багато текстів тих часів дійшло до нас. Велична поема про Гільгамеша донесла до нас вражаючі та яскраві описи того відчуття, яким прохоплюється людина, коли вона всерйоз замислюється над неминучістю своєї смерті та починає шукати шляхів до безсмертя. В Стародавньому Єгипті були надзвичайно високо розвинені архітектура, математика (зокрема – геометрія), медицина, скульптура. Тут досить складно окреслювалось єство людини; зокрема, вважалось, що людина має тілесну складову та надтілесну – духовну, яка, у свою чергу, складається із “Ба” – вічного духу, “Ах” – його дійової сили та “Ка” – духовної єдності людського єства (дещо схоже на наше розуміння особистості), яке задля свого існування після смерті людини потребувало збереження тіла; звідси випливало те значення, якого надавали у Стародавньому Єгипті бальзамуванню тіл. Велике культурне значення для Європи мав давньоєгипетський культ бога Озіріса – бога, який правив потойбічним світом, проте воскресав у кожному фараоні. У названих цивілізаційних осередках ми ще не знаходимо більш-менш послідовно розгорнутих міркувань світоглядного плану, тому згадані образи та ідеї називають “протофілософією” (тим, що передує філософії, що ще повинно стати філософією). Протофілософія переростає у філософію лише в давніх культурах Індії та Китаю.

Зародки філософського мислення Індії і Китаю сягають у глибоку давнину (середина І тис. до н. е.). Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити? По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства – із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії. По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїми коріннями значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість “зазирнути” у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Питання 2. Провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

Найдавніші цивілізаційні осередки Стародавнього Сходу пов'язані із Індією та Китаєм, де ще за півтори – дві тисячі років до н. е. існували давні потужні держави. Духовні досягнення Стародавнього Сходу вилились у релігійні, мистецькі та філософські процеси, що досягли свого відчутного розквіту приблизно в середині першого тисячоліття до н. е. Саме від цього часу бере свій початок давньосхідна філософська думка, найпершою особливістю якої була її орієнтація на давні канонічні духовні джерела.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. У текстах “Вед” зафіксовано:

• найдавніші версії виникнення світу;
• трактування першооснови буття;
• певне бачення життєвої долі людини;
• позитивна оцінка ролі пізнання;
• думка про можливості та умови здійснення людської свободи;

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм. Найважливішим з погляду розвитку філософської думки рухом такого напряму постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини:

- причиною страждань є бажання і жага життя;

- існує шлях подолання страждань;

- він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.

Здавалося б, перед людиною, яка щиро приймає думки буддизму, відкривається легкий шлях до вирішення життєвої долі: покінчити із життям. Проте йдеться зовсім не про це; самогубство – це тяжкий злочин, який не лише не звільняє душу від нескінченних перевтілень, а, навпаки, прирікає такого роду перевтілення на обтяжені лихами та негараздами через обтяження карми. Вдумаємося у тези буддизму: все в світі прагне бути, жити, діяти, але саме такого роду прагнення й веде до страждання. Боротися із жагою життя – це значить постати проти законів цього світу, власним зусиллям відмінити закон, що панує над усім. Фактично це значить, що людина, яка здатна це зробити, підноситься над світом, перевершує його. А це свідчить про те, що вона сама стає богом; тому буддизм інколи називають релігією без бога, оскільки тут немає наперед заданого бога, але кожна людина може піднестися над силами та законами світ. Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" — повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Серед власне філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

• "пракріті", або "прадхана" (природа)

• та "пуруша" (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між “пракріті” та “пурушею” нагадує союз сліпого та кульгавого: “перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею” (див.: Антология мировой философии. Т.1, кн.1. – М., 1969. – С.146—147). Цікаво зазначити, що давньоіндійський образ поєднання двох найперших початків буття використовував у своїх творах Г.Сковорода.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.) відносять до натуралістичних: представники локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми (первинних енергетичних сутностей), ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя. ” (Цитоване джерело, с.152). Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: “. як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я” (атмата)”. (див. цит. джерело, с.153). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники “черваки-локаяти” вважали вміння правильно будувати життя та уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама — III ст. до н. е.); деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, (VI—V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму.

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості та можливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване “П'ятикнижжя”: тут в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це “Серединне царство”, тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття — Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Цікаво, що засоби людської дії — дерево та метал — вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві до розгляду ідей яких ми і звернемося. Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до н. е.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба, а оскільки на Небі панують правильні рухи, то треба керуватися у житті виваженими та незмінними принципами. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти закон Неба і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як “шляхетна” — цзюнь-цзи. Шляхетна людина у своїх діях керується внутрішніми принципами, серед яких обов'язковими є: "жень" — людинолюбство; "сяо" — повага до батьків (старших); "лі" — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Низька людина, яка не має внутрішніх переконань, діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: “Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька людина — про зиск”.

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя, а вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу “виправлення імен”: “Правитель завжди буде правителем, слуга — слугою, батько — батьком, а син — сином”. Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. У II ст. до н.е. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Іншу впливову школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до н. е.). У цій школі на першому плані — ідеї світобудови. Вихідне поняття школи - "дао" (звідси — і назва школи) - єдиний і універсальний початок буття. “Дао” не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де є межа. Якщо є межа, то “дао” буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку. “Дао” породжує інь та ян, які своєю чергою лежать в основі світових елементів (земля, вода, вогонь, дерево та метал). Окрім того, “дао” тлумачать також як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто “дао” пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Конкретні виявлення “дао” в речах та процесах позначають як “де”, котре у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини — осягнути “дао” (своє і космічне) і йти за ним.

У державних справах Лао-цзи віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями. Всі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.

Окрім конфуціанства та даосизму в Стародавньому Китаї існувала ще ціла низка шкіл, зокрема: школа моїстів (послідовників Конфуція, проте із власними думками щодо волі Неба), школа легістів (яка вирішальну роль у суспільному житті відводила правильним законам), школа софістів (яка виявляла парадокси у висловлюваннях), школа натурфілософів (що найбільше приділяла уваги взаєминам Інь та Ян у процесах природи). Давні хроніки пишуть навіть про розквіт ста шкіл, але історики вважають це перебільшенням.

Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.

Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення. У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості.

Контрольні питання і завдання:

1.Чому при вивченні зародків філософії ми звертаємося перш за все до східної думки?

2. Як ви розумієте, що таке давня духовна традиція? Що перш за все та переважно входить до складу духовних канонічних джерел східних цивілізацій?

3. Які істотні відмінності між східним та західним типом цивілізацій ви можете назвати? Чим вони, на вашу думку, зумовлені?

4. Чому нас і по-сьогодні приваблює давньосхідна філософія?

5. Які найважливіші досягнення давньосхідної філософії ви можете виділити? – Спробуйте аргументувати свої твердження.

6. Що спільного та відмінного між філософією Давньої Індії та Давнього Китаю?

1. Східна філософія виникає за часом раніше від західної (Так / Ні).
2. Східний тип цивілізації базується більше на шануванні традицій, а західний – на інтересі до новацій (Так / Ні).
3. Духовним канонічним джерелом давньоіндійської цивілізації та філософії є збірка текстів під назвою "П'ятикнижжя" (Так / Ні).
4. До найбільш авторитетних філософських течій Давнього Китаю слід віднести (підкресліть правильні відповіді):

А) буддизм, конфуціанство та йогу;

Б) даосизм та конфуціанство;

5. До складу найважливіших філософсько-світоглядних ідей стародавньої Індії можна віднести (підкресліть правильні відповіді):

А) ідею виникнення світу, його подвійної (Інь та Ян) будови та поділу людей на шляхетних та низьких;

Б) ідею складної будови людського єства, існування єдиного розумного закону світобудови;

В) ідею виникнення світу, перевтілення душ, єдності та взаємодії в світі природного та духовного начал.

Додаткова література до теми.

1. История философии в кратком изложении. -М., 1991.
2. Голоси Стародавньої Індії. -К., 1982.
3. Древнеиндийская философия. -М., 1972.
4. Д ревнекитайская философия. В 2-х т. -М., 1972, 1973.
5. Заморовський В. Їх величності піраміди. -К., 1988.
6. Заморовський В. Спочатку був Шумер. -К., 1983.
7. Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке. Древний Китай и Индия. -М., 1989.
8. На ріках Вавилонських. -К., 1991.
9. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.

Філософія Стародавнього Сходу: Японія, Індія, Китай. Реферат

Китайська філософія. Китай - одна з найдавніших цивілізованих держав світу. Письмова історія Китаю складає майже п'ять тисячоліть, а ідеал високої давнини, вічності небесної імперії і в сучасних умовах спонукає китайських мислителів порівнювати сучасність з коріннями великої китайської культури, що сягають глибин тисячоліть.

Трепетне ставлення до традицій в Китаї має особливий культурний зміст, що породжує у європейців уявлення про Китай, як про суспільство традиціоналістського (патріархального) типу. Якщо на ранніх етапах розвитку філософської думки на передньому краї стояли безособово-узагальнені уявлення про світ, то згодом дедалі більше уваги приділяється проблемам Людини, її життя.

В самій же китайській культурі така проблема поставлена ще в VI ст. до н. е. Конфуцієм, який намагався осмислити поняття писемність, культура, словесність.

Для ознайомлення з поглядами і життям Конфуція стала складена його учнями книга «Лунь юй», де записані його вислови і вчинки.

Основні поняття етики Конфуція є гуманність (жень) - моральний принцип, що мав визначати ставлення людей один до одного і відносини між людьми в суспільстві і в сім'ї, що базувалися на повазі і любові до старших за віком і суспільним становищем. Конфуцій вимагає, щоб кожна людина діяла відповідно з тим становищем, що займає.

Люди мають бути взаємно великодушні, свято дотримуватись і оберігати пам'ять і культуру предків. Конфуцій вважав, що управляти - це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно з його здібностями, "розумом, якостями. Кожна людина має, по можливості, вчитися і морально удосконалюватися. Правителі зобов'язані закликати народ до навчання, освіти, виховувати і навчати, прагнути єдності всіх людей.

Функції підтримки і збереження повчань Конфуція взяла китайська філософія, що формувалась у вигляді коментарів або тлумачень класичних писемних пам'ятників-канонів і отримала назву сюе, тобто знання - учення.

Майже до початку XX ст. поняття сюе, що означало філософію, вважалося символом знання. І хоча ще в XII ст. філософ Чжу Сі намагався вичленити окремі науки, а в XVII ст. філософ Фан Ічжи вперше сформулював принципи, що дозволяють розрізняти філософію і науку та форми філософії, близькі до європейських, процес її диференціації та окремих наук поширились лише на межі XIX-XX ст.

Політика, військова справа, сільське господарство, освіта, астрономія, медицина і навіть бойові мистецтва - усе розглядалося як звичайна форма застосування філософських категорій. Ця особливість культурної історії Китаю знайшла відображення і в становленні категорій понять китайської філософії. Майже протягом трьох тисячоліть китайська думка розвивалася у межах певного набору філософських термінів (понять) старої літературно-писемної мови (веньяну).

Філософські поняття зберегли первісну багатозначність, притаманну незапозиченим словам будь-якої живої мови. Набуваючи певного змісту, слова не втрачали давнього визначення. Прив'язаність до традиційних мовних форм зумовлена ще й тим, що практично до початку XX ст. Китай залишався ізольованим суспільством.

Звідси зрозуміла актуальність філософії Китаю, періодизації історії, у тому числі історичного розподілу подій, явищ.

В історії філософії Китаю виділяються п'ять періодів. Перший - період давньої китайської мудрості, зв'язаний з епохою Чунь цю - Весни і осені - та епохою Чжань го - Воюючих царств. Період завершується у 221 р. до н. е. об'єднанням Китаю в єдину могутню імперію Цинь, тому називається доцинським - сяньцинь. Другий період - Західної і Східної Хань - III ст. до н. е. - III ст. н. е. Третій період, зв'язаний з китайським Середньовіччям, - період династій Вей Цзин, а також Північних і Південних династій - ІІІ-М ст. н. е.

Далі йде четвертий період епох Суй Тон — У-Х ст. Потім династій Сун, Юань, Мін, що тривав з X по XVII ст. З середини XVII ст. до Синьхайської революції - період династії Цин. П'ятий період сучасної філософії з 1911 по 1949 роки - період становлення філософії Китайської республіки, з 1949 року - філософії Китайської народної республіки.

Характерно, що Синьхайській революції передував період опіумних війн Китаю з Великобританією, що увійшов в історію як початок Нової історії. Поразка Китаю у першій опіумній війні 1840-1842 рр. і підписання Нанкінського договору, що поставив під загрозу національний суверенітет Китаю, разом з тим покінчив з штучною самоізоляцією цинського Китаю.

Сучасники гадали, що метою китайських посольств до Європи стало виявлення тих писемних пам'ятників, у яких розглядалися головні життєві принципи західного противника. Правителі Китаю мали намір знайти в іноземних писемних пам'ятниках секрет могутності варварів.

Нападати на варварів за допомогою їх же методів, вивчати сильні сторони варварів, щоб використовувати їх для приборкання самих варварів - так визначались завдання і мета китайської філософії в ту епоху Вей Юанем, одним з видатних теоретиків доктрини засвоєння заморських справ при циньському уряді.

У 20-ті роки XX ст. сила і глибина впливу Заходу на китайську цивілізацію ще більше зросла і стала відчутною в усіх сферах культурного життя китайського суспільства. У Китаї до такого явища ставилися неоднозначно. Та серед китайської інтелігенції складалася стійка думка, що зміни, які відбуваються, дозволяють бачити історію самого Китаю по-іншому, з позиції сучасності. В сучасних умовах визначення місця Китаю та його традицій у світовій культурі - одна з найважливіших проблем китайської філософії.

Індійська філософія. Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії.

Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя.

Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. е.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період -Епічний (600-200 роки до н. е.) - створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад).

Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я,. що тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш'ї - форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

Японська філософія. З розвитком філософської думки в Японії поширюються буддизм і конфуціанство, беручи джерела в Китаї та Кореї. Тоді, в V-VІ ст., імператорський двір Японії надав буддизму ранг панівної ідеології. Це пояснювалося необхідністю швидше здійснити реформи Тайка, щоб зміцнити центральну владу в країні формуванням держави ранньофеодального типу. Буддійські ідеї нерідко перепліталися з примітивізмом і відвертим шаманством. З одного боку, в буддизмі підтримувалася віра у переродження, а з іншого - возвеличувалися сутри, ченці, чесність, бодхісатви Каннон (богині милосердя).

Глибина філософських положень буддизму, привнесеного з чужої культури в життя японця, здебільшого мало кого цікавила. Практична користь, отримана від копіювання і вшанування статуй Будди, - ось основна причина стрімкого вкорінення вчення у свідомість японця - від простолюдина до принца. Не випадково модним стало цитування філософських буддійських текстів, що склали збірку мудрих висловлювань. Так, у державному указі, вердикті про державне управління (Конституції), принц Сетоку (573-621 рр.) спирається на вислови Конфуція, додаючи до них численні буддійські тексти.

Спроби осмислити буддійські релігійно-філософські тексти, наблизити їх до духовного життя японців простежуються у Хоянсь-кий період (794-1191 рр.) і зв'язані з творчістю видатних мислителів японського буддизму Саіте (767-822 рр.) і Кукая (774-835рр.). Монах Саіте відомий тим, що на початку IX ст. сформував за зразком китайської школи Тянь-Тай школу тендай. Користуючись підтримкою імператорського двору, школа тендай швидко перетворилася у найбільше в Японії релігійне об'єднання з потужною економічною базою і значним впливом на політичне і громадське життя країни.

Головна філософська ідея школи тендай: одна мить думки — три тисячі світів. Суть ідеї пояснюється тим, що три тисячі - число проявів світів Дхарми (Дхарма - закон, порядок), яких прихильники школи тендай нараховують десять. Ці світи від пекла до Будди розумілися як фізичні і психічні стани, що їх набувають живі істоти.

Із буддійських сутр послідовники школи тендай робили висновок про взаємопроникнення світів одного в інший, наявності десяти світів у всьому сущому і навіть у тому, що вважається неживим. За допомогою складних математичних розрахунків з'ясовувалося три тисячі проявів світів щомиті, а ланцюг миттєвостей вважався безкінечним.

Вчення про три тисячі світів і миттєвостей думки - не належить до простих і лише при широкому тлумаченні його можна розглядати як універсальну модель буття.

Широкого розповсюдження в Хоянський період набула творчість філософа, поета, скульптора, художника Кукая (посмертне ім'я Ко-бо - дайсі). Основний твір (Сокусін зенбуцу гі) - про те, як стати буддою. Усе існуюче, вчив Кукай, є вселенський Будда-Махавайрочана. Його єство втілене у шести першоелементах - землі, воді, вогні, вітрі (повітря), просторі і свідомості.

Усі першоелементи мають багато форм, кольорів, якостей. Всесвіт активно проявляється у трьох видах дій: житті, звуках і розумі Всесвіту (тілі, словесних проповідях і думках Махавайрочани). Потенції Будди закладені в кожній людині, їх можна виявити, якщо осягнути механізм Всесвіту і поклонятися графічним зображенням Будди.