Що таке комедія хто розвивав цей жанр?

Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Її теоретичне обґрунтування запровадив Аристотель. Про природу комічного він писав у своїй «Поетиці»: «Комедія — це відтворення гірших людей, але не у всій їх порочності, а в кумедному вигляді певна помилка чи потурання, що не завдає страждання і шкоди».

Що таке сатирична комедія?

Сатирична комедія – твір, у якому різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні (комічні) події й персонажі. Сатирична комедія близька бурлеску, фарсу, комедії моралі і комедії характерів.

Що належить до драми?

До жанрів драми належить комедія, трагедія та драма вже як жанр однойменного роду. Проте зустрічаються в літературі також суміжні жанри – трагікомедія, драма-феєрія, історична драма.

Комедия — Википедия К числу видов комедии относятся такие жанры, как фарс, водевиль, интермедия, скетч, оперетта, пародия . В наши дни комедией являются многие кинофильмы, построенные исключительно на внешнем комизме, комизме положений, в которые персонажи попадают в … See more

КОМЕДІЯ

Комедія (грец. κωμωδία, від κωμοζ — весела процесія і ωδη — пісня) — це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Комедія як жанр зародилася у Стародавній Греції. Вона постала із сороміцьких пісень. Давньогрецька комедія набуває рис політичної сатири. Так, твори найвидатнішого античного комедіографа Арістофана („Мир”, „Вершники”, „Лісістра-та”) пов'язані з актуальними проблемами суспільного життя, філософії, мистецтва. Перипетії приватного життя — в центрі уваги грецької, новоаттичної комедії (Менандр) та комедії римської (Теренцій, Плавт).

„Комедія, — писав Арістотель, — є відтворенням гірших людей, однак не в значенні повної порочності, але оскільки смішне є частиною потворного: смішне — не певна помилка і потворність, що нікому не завдає страждань і ні для кого не є згубним”.

Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує своїх персонажів від певного середнього рівня, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, герої комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів, суспільстві. їм притаманне ілюзорне бачення дійсності. Вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку.

У XVI—XVII століттях комедія домінувала в іспанській літературі. Авторові „Дон Кіхота” Сервантесу належить шахрайська комедія „Педро де Урдемалас”. Велику популярність мали комедії Лопе де Веґи та Кальдерона. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії („Комедія помилок”, „Приборкання непокірної”) будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганням, непорозумшнями, сміїііною плутаниною. Ці риси посилюються в наступних його творах („Сон літньої ночі”, „Багато галасу з нічого”, „Дванадцята ніч”, „Кінець — справі вінець” тощо). Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла у творчості Мольєра („Тартюф”, „Дон Жуан”, „Мізантроп”). Пафос його п'єс спрямований на розвінчання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства і окремої особистості, що приховується за зовні цілком пристойною респектабельністю й набожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зазнав П. Бомарше („Севільський цирюльник”, „Шалений день, або Одруження Фігаро”, „Злочинна мати”). Блискучі комедії створює італієць К. Гольдоні („Шинкарка”, „Слуга двох панів”).

Традиційно розрізнюють комедію ситуацій і комедію характерів. Джерелом комічного в першій виступають несподівані сюжетні ситуації, збіги обставин („Комедія помилок” В. Шекспіра, „Благочестива Марта” Т. де Молі-ни, „Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ'яненка). Провідною ознакою другої є насамперед гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру („Тартюф” Мольєра, „Ревізор” М. Гоголя, „Мина Мазайло” М. Куліша). Втім, справжні шедеври комедійного поєднують у собі риси й комедії ситуацій і комедії характерів. Особливо ця тенденція помітна з середини XIX століття.

Наприкінці XIX століття виникає так звана „комедія ідей”, основоположниками якої були О. Уайльд і Б. Шоу. В той же час з'являється „комедія настроїв” А. Чехова. Уайльд, Шоу, Чехов зосереджують свою увагу не на зовнішній інтризі та подійності, а на внутрішній дії, на боротьбі ідей, мотивів, настроїв. У XX столітті з'являються сатиричні твори комедійного жанру (п'єси В. Маяков-ського, Остапа Вишні), комічні казки-алегорії (Є. Шварц), викривальні комедії (Б. Нушич, Б. Брехт), ексцентричні комедії-буфонади (Д. Хармс, Ж. Жіроду).

Витоки української комедії криються в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу XVII—XVIII століть. Як і в кращих зразках європейської комедії, в центрі уваги національних авторів першої половини XIX століття — І. Котляревського („Москаль-чарівник”), Г. Квітки-Основ'я-ненка („Сватання на Гончарівці”), П. Котлярова („Быт Малороссии”, „Любка”) — опиняється родинне життя героїв, їхні побутові взаємини. Автори велику увагу приділяють звичаям і віруванням українського народу, національним обрядам і традиціям.

Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства знайшли втілення в комічних творах Г. Квітки-Ос-нов'яненка, написаних російською мовою („Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”, „Дворянские выборы”, „Шельменко-денщик”, „Шельменко — волостной писарь”).

У другій половині XIX століття з'явилися комедії, що розкривали життя й побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах („За двома зайцями” М. Ста-рицького, „Мартин Боруля”, „Сто тисяч”, „Хазяїн” І. Кар-пенка-Карого, „Чмир”, „Мамаша” Μ. Кропивницького, „Майстер Черняк” І. Франка).

Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі XX століття. Однією з перших комедій цього часу стала п'єса „Рожеве павутиння” Я. Мамонтова.

Вершини свого розвитку в ідейно-художньому плані комедія досягла у творчості М. Куліша („Отак загинув Гуска”, „Хулій Хурина”, „Мина Мазайло”). Сатирично-комедійний конфлікт п'єси М. Куліша „Мина Мазайло” побудований на висміюванні міщанина-обивателя, його філістерської обмеженості, національного нігілізму. Заперечуючи все українське, він прагне будь-що пристосовуватися до нових обставин дійсності. В літературі останніх десятиліть комедія представлена у творчості О. Коломійця („Фараони”), О. Підсухи („Ясонівські молодиці”), Я. Стельмаха („Вікентій Прерозумний”), В. Минка („Жених із Аргентини”).

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2023 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Театральные жанры

Водевиль — вид комедии положений с песнями-куплетами и танцами. Возник во Франции; с начала XIX в. получил общеевропейское распространение. Лучшим произведениям в этом жанре присущи задорное веселье, злободневное отображение действительности.

Драма — один из ведущих жанров драматургии, начиная с эпохи Просвещения, в котором изображается мир реального человека в его остроконфликтных, но не безысходных отношениях с обществом или собой. В XX в. драма отличалась серьёзным содержанием, отражала различные аспекты жизни человека и общества, исследовала человеческую психологию.

Комедия — вид драмы, в котором действие и характеры трактованы в формах комического. Как и трагедия, родилась в Древней Греции из обрядов, сопровождавших шествия в честь бога Диониса. Комедия, трезво исследуя человеческую природу, высмеивала пороки и заблуждения людей.

Мелодрама — пьеса с острой интригой, преувеличенной эмоциональностью, резким противопоставлением добра и зла, морально-поучительной тенденцией. Возникла в конце XVII в. во Франции, в России — в 20-е гг. XIX в.

Мим [1] — комедийный жанр в античном народном театре, короткие импровизационные сценки сатирического и развлекательного характера.

Мистерия — жанр средневекового западноевропейского религиозного театра. Мистерии представлялись на площадях городов. Религиозные сцены в них чередовались с интермедиями.

Монодрама — драматическое произведение, исполняемое одним актёром.

Моралите — жанр западноевропейского театра XV—XVI вв., назидательная аллегорическая драма, персонажи которой олицетворяли различные добродетели и пороки.

Мюзикл — музыкально-сценическое произведение, главным образом комедийного характера, в котором используются средства эстрадной и бытовой музыки, драматического, хореографического и оперного искусств, жанр сформировался в США в конце XIX в.

Пародия — жанр в театре, на эстраде, сознательная имитация в сатирических, иронических и юмористических целях индивидуальной манеры, стиля, стереотипов речи и поведения.

Пастораль — опера, пантомима или балет, сюжет которых связан с идеализированным изображением пастушеской жизни.

Соти — комедийно-сатирический жанр французского театра XV—XVII вв., разновидность фарса.

Трагедия (в переводе с греческого — «песнь козлов») — вид драмы, проникнутый пафосом трагического. Основу трагедии составляют острые общественные конфликты, коренные проблемы бытия, столкновения личности с судьбой и обществом. Трагическая коллизия обычно разрешается гибелью героя.

Трагикомедия — драматическое произведение, обладающее признаками как комедии, так и трагедии. В основе её лежит ощущение относительности существующих критериев жизни; одно и то же явление драматург видит и в комическом, и в трагическом освещении. Наиболее характерна для XX в.

Фарс 1) вид средневекового западноевропейского народного театра, существовавший в XIV—XVI вв. Близок немецкому фастнахтшпилю, итальянской комедии дель арте и др.; 2) в театре XIX—XX вв. комедия-водевиль лёгкого содержания с чисто внешними комическими приемами.

Феерия — жанр театральных спектаклей, в которых для фантастических сцен применяются постановочные эффекты. Возник в Италии в XVII вв.

Флиаки — народные театральные представления в Древней Греции, особенно распространённые в III—IV вв. до н.э. в греческих колониях: короткие импровизационные шутки-сценки из повседневной жизни о весёлых похождениях богов и героев.

Примечания [ править | править код ]