Де найбільше Вівчарство в Україні?

На сьогодні найбільше поголів'я овець утримується в Одеській області та на Закарпатті», — говорить Іван Андрійович. Науковець відзначає, що, незважаючи на таку невтішну статистику, чимало людей цікавиться галуззю вівчарства і пробує його відроджувати.

Яка роль вівчарства в Україні?

Особливо велику цінність являють смушки, які крім широкого споживання населенням нашої країни можуть мати велике експортне значення, як одне з джерел одержання валюти. Вівчарство відіграє також велику роль у постачанні продуктів харчування для населення. Важливим продуктом вівчарства є баранина.

Де розвинене вівчарство?

Найсприятливішими для ведення вівчарства є посушливі степи, напівпустелі та гірські райони, що займають великі території. Вівчарства набуло розвитку в посушливих частинах помірної та субтропічної зон Південної та Північної Америки, Австралії, Південної Європи, Центральної Азії, Південної Африки.

Вівчарство в Україні

Вівча́рство — окрема галузь тваринництва, яка забезпечує розведення овець і виготовлення сировини для легкої промисловості (шерсть, овчина, смушки) і харчових продуктів (молоко, м'ясо, сало). Найціннішим продуктом є шерсть, яку використовують у виробництві тканин, трикотажу, килимів, валяних виробів тощо. Зі шкір овець виготовляють хутряні вироби. З молока грубошерстих овець виробляють сири.

У давнину в шкуру ягнят закутували недоношених дітей, щоб вони вигрівались, як у лоні матері. Вівці виділяють піт, який містить сірку, жирні кислоти та бактерицидний ланолін, що використовується в парфумерно-косметичному виробництві і фармакології як основа для мазей [1] .

Зміст

Загальна характеристика вівчарства в Україні [ ред. | ред. код ]

Вівчарство в Україні є традиційною галуззю та відіграє визначну роль в економіці народного господарства. Основна чисельність поголів'я зосереджена в зоні степу. Вівці постачають вовну для промисловості, необхідну для виробництва різних тканин, цінні каракульські смушки, які експортують за кордон, та дають молоко — важливий продукт харчування населення.

Найважливіше значення як сировина безперечно відіграє вовна. На кожного жителя країни припадає 3 м вовняних тканин при потребі 5 м. Крім того, значну частину вовни споживають для технічних цілей. Вовнопереробна промисловість в Україні зазнає великої нестачі власної вовни.

З тонкої вовни завдяки її високим технологічним якостям виготовляють найкращі шерстяні тканини. З одного кілограма митої тонкої вовни отримують близько 3 м тканини, а з такої ж кількості грубої — лише 1—1,2 м тканини, причому нижчої якості. З кожної тонкорунної вівці щорічно настригають в середньому 5 і більше кг тонкої вовни, з якої після промивання виходить близько митої вовни. З грубововнової вівці щорічно одержують 1,2 кг. Сировиною для трикотажних виробів та технічних сукон є вовна напівтонкорунних овець.

Вівці мають високу плодючість. Більшість порід, яких розводять в Україні, при нормальних умовах годівлі та утриманні дає 120—140 ягнят на 100 вівцематок. Крім того, вівці характеризуються прискореним оборотом поголів'я, через що збільшується виробництво вовни і баранини. Якщо прийняти до уваги велике значення вовни в домашньому побуті населення, то вівчарство, як джерело цієї сировини, набуває великої ваги.

Вівця дає цінну хутрову сировину. Завдяки не найвищій ціні овечі шкури користуються великим попитом у населення. Сучасна технологія дає можливість виготовляти із овечих шкір теплі жіночі пальта, куртки, а також кожухи, кожушанки, коміри та інше. Особливо велику цінність являють смушки, які крім широкого споживання населенням нашої країни можуть мати велике експортне значення, як одне з джерел одержання валюти.

Вівчарство відіграє також велику роль у постачанні продуктів харчування для населення. Важливим продуктом вівчарства є баранина. Хоч питома вага в м'ясному балансі її не значна, проте, маючи цінні поживні властивості, вона широко використовується як дієтичний продукт, виробництво якого значно дешевше інших видів дієтичного м'яса.

Цінний харчовий продукт виробляється з овечого молока. Каракульська вівцематка, у якої ягнят забивають на смушки, може дати 120—180 кг товарного молока, а цигайська і гірськокарпатська після відбивки ягняти — 30—40 кг. Овече молоко містить 6,5—7,2 % жиру, 5,6—6 % білка, 18—20 % сухих речовин. З овечого молока виготовляють бринзу.

Популярні в Україні породи:

• тонкорунні (асканійська тонкорунна вівця та прекос) — 34,6 %;
• напівтонкорунні (цигайська вівця) — 25,0 %;
• українські м'ясо-вовнові з кросбредною вовною — 2,5 %;
• грубововнові — 3,7 %;
• каракульські та смушкові — 5,7 % [2] .

Протягом останніх п'яти років створено й апробовано таврійський тип асканійської тонкорунної породи з настригом вовни 3,6—3,9 кг; два нових типи породи прекос: харківський та закарпатський, живою масою вівцематок 57—58 кг і настригом вовни 2,65—3,0 кг; нові типи м'ясо-вовнових овець із кросбредною вовною: асканійські кросбреди та асканійські чорноголові (не мають аналогів у світі), з виробництвом м'яса на вівцематку 65—78 кг і настригом вовни 4,0—5,6 кг; гірськокарпатську породу овець із килимовою вовною.

Розведення овець в Україні [ ред. | ред. код ]

В Україні овець розводять 16 племзаводів:

• Асканійську тонкорунну — 3 племзаводи: «Асканія Нова» та «Червоний чабан» (Херсонська обл.), «Атманай» (Запорізька обл.);
• Прекос — 4 племзаводи: «Іллічівка», «Степок», «Чувиріне» (Харківська обл.) і «Прикордонник» (Закарпатська обл.);
• Цигайську породу — 5 племзаводів: завод ім. Р. Люксембург (Донецька обл.), «Славне», «Чорноморський» (АР Крим), «Вікторія» (Одеська обл.), «Дружба народів» (Чернівецька обл.);
• Українську м'ясо-вовнову вівцю — 3 племзаводи: «Асканія Нова», «Маркеєво» (Херсонська обл.), племзавод ім. Щорса (Харківська обл.)
• Сокільську породу — 1 племзавод: «Сокільський» (Полтавська обл.);
• Асканійський багатоплідний каракуль — 1 племзавод: «Маркеєво» (Херсонська обл.)

Наукове забезпечення галузі [ ред. | ред. код ]

Див. також [ ред. | ред. код ]

Примітки [ ред. | ред. код ]

1. ↑ Беженар І. М. Щодо необхідності відродження галузі вівчарства в Україні / І. М. Беженар. — Вісник Степу: науковий збірник. Ювілейний випуск до 80-річчя заснування Національної академії аграрних наук та 100-річчя Кіровоградського інституту АПВ. Матеріали V11 Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених і спеціалістів «Агропромислове виробництво України-стан та перспективи розвитку» 24 березня 2011 року / Національна академія аграрних наук України. — Кіровоград: КОД, 2011. — 228 с.- С .210-212
2. ↑Подорожуємо Одеською областю: про багатства бессарабської перлини - odessa-future.com.ua (укр.) . Архів оригіналу за 30 листопада 2021 . Процитовано 30 листопада 2021 .

Література [ ред. | ред. код ]

• Беженар, І. М. Організаційно-економічні засади розвитку вівчарства в Україні: історичний ракурс / І. М. Беженар // Економіка АПК. — 2011. — № 9. — С. 65-7
• Вівчарство - Енциклопедія Сучасної України. esu.com.ua (ua). Архів оригіналу за 17 серпня 2016 . Процитовано 3 червня 2017 .

Посилання [ ред. | ред. код ]

• Портал «Сільське господарство»

Вівчарство

Окремою галуззю тваринництва в Україні було вівчарство, де протягом тривалого часу формувалися цікаві традиції. Адже овець розводили з давніх-давен, оскільки вони забезпечували селян найнеобхіднішим: із шкір та вовни виготовляли одяг; м'ясо і молоко були цінними продуктами харчування; літування в кошарах на рільних площах сприяло удобрюванню грунту тощо. Вівчарство в українському селянському господарстві узгоджувалось із усталеним напрямком і основними засадами культури господарювання. Хліборобські засади господарств на більшості території України і значною мірою ландшафт зумовлювали особливості випасання худоби в цілому і овець зокрема. Якщо для великої худоби були характерними вигінний, відгінний, а навіть змішаний типи (коли корів залишали у селі, а воли і коні стаціонарно літувались на відповідних пасовищах), то для овець побутувала відгінна форма випасання і лише у степовій зоні переважала вигінна.

Своєрідного колориту — не лише як господарське заняття, а й як етнокультурне явище — набуло полонинське господарство у Карпатах, зокрема на етнографічній Гуцульщині, де воно збереглося в повному обсязі до 30-х років XX ст. У карпатському вівчарстві знайшли своє відображення окремі елементи пастухування з Полісся, Поділля чи Лівобережжя.

Головним персонажем у відгінному вівчарстві був старший пастух, якого більше знають у народі як ватаг. Саме на нього покладалися обов'язки за організацію літування не тільки овець, а й усієї худоби, що випасалась на полонинах. Передусім це мусив бути старший пастух, якому виповнилось не менше 45 років, який добре знався на технології переробки молока, народній медицині та ветеринарії (для надання допомоги і вівчареві, і худобині у випадку недуги), народних обрядах, звичаях, ритуалах, віруваннях (для відтворений їх без будь-яких порушень). Це безумовно, повинна бути безстрашна, мужня, розсудлива, чесна і справедлива людина. Я. Головацький свого часу записав міркування-гуцула щодо ролі ватага: «У полонині старшини нема. ; ватаг — і війт, і пан; він цар в полонині». Досвідчений ватаг користувався великою повагою поміж селян; адже він міг і худобу вберегти від стихій, випадків і звіря, і забезпечити господарям прибуток у молочних продуктах. Ватаг на свій розсуд добирав пастухів, розподіляв поміж ними обов'язки. Дійних овець випасав вівчар («вівчер»), в обов'язки якого входило і їх доїння. Доглядав за яловими вівцями, ягнятами, баранами інший вівчар («єло-чср», «ягнятар», «бараняр», «кізляр»). Велику рогату худобу нипасав пастух («бовчєр», «коровар», «скотар»).

Ватаг обирав собі заступника («старший вівчєр»), який займався усіма справами щодо організації полонинського життя пастухів. Старшому вівчареві допомагав хлопець («менший вівчєр», «загонінник»), який заганяв овець під час доїння у струнку, мив посуд тощо. Бувало, що ватагові допомагав підтримувати вогонь («ватагу») ііого помічник («ватрак», «спузар»); він заготовляв дрова, варив їжу. До ватаги належали носильник («терхар») як помічник депутата (власника чи орендаря полонинських пасовищ), що привозив у село молочні продукти, а також бондар («боннар»), який виготовляв діжки та інший дерев'яний посуд для полонинського господарства.

Традиційно склалося, що виганяли худобу на полонини («полонинський хід») наприкінці травня. Це дійство набуло статусу справжнього громадського свята. А до цього часу випасали худобу на толоках у селі. Упродовж травня господарі готували ьівці, яких стригли і досить своєрідно позначали: надрізаючи кожній вівці вухо або закладаючи у вухо дротик з ґудзиком тощо. Тоді ж виконувались і оберігальні дійства.

Побут пастухів був суворий, але влаштований так, що кожен міг якнайретельніше виконувати свої обов'язки, дотримуватись гігієни і певної естетики. У стаях було чисто; сорочки виварювались у спеціальній жировій суміші, що забезпечувало гігієну тіла і дозволяло легше переносити дощ і спеку.

Важливою ділянкою полонинської роботи була організація режиму випасання худоби і овець. Визначались площі випасання для овець, корів, волів, коней, телят тощо, а також час їх перебування на пасовищах, який узгоджувався і доїнням. Овець доїли тричі на день, корів — двічі. Приготування молочних продуктів мало свої традиції і технологію. Цією справою займався ватаг. Вигртовляли грудковий сир — «будз», з якого робили бринзу, густе кисле молоко — «гуслянку» (з коров'ячого молока), масло тощо.

Основними продуктами харчування пастухів були молоко і борошняні вироби. Муку, солонину, хліб тощо поставляли на полонини селяни по черзі, забираючи при цьому свою частку молочних виробів.

За виснажливу, небезпечну, хоча й романтичну працю пастухи отримували плату натурою («сембриля») — молочними продуктами або грошима («зарплата»). Інколи додатковою платнею служили ягнята, одяг тощо.