Що таке казка байка?

Байка – це сатиричний твір, найчастіше написаний у віршованій формі. Казка – це традиційно прозаїчний жанр. Прийоми сатири в ній використовуються епізодично і не є домінантою, за винятком сатиричних казок. Кеш

Що поєднує казку і байку?

В байці поєднуються риси казки про тварин і прислів'я. Байки про тварин — це байки, в яких тварини діють як люди і мають людські риси.

Як складається байка?

Байка найчастіше складається з двох частин: оповіді й моралі, повчання, заради якого і складалася байка. Мораль може знаходитися як на початку твору, так і в кінці його. Іноді мораль буває відсутня як окрема частина твору, але завжди можна зробити повчальний висновок із змісту байки самостійно.

Байка про байку

Була собі раз Синиця. Щось їй прийшло до голови, досить, що звила собі гніздо на самім березі моря на невеличкім корчику. Поки море було спокійне, все було гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж нараз повіяв вітер, розігралося море, затопило корчик і з ним разом Синиччине гніздо. Сама Синиця ледве втекла жива, а її яєчка поплили з водою.

Ой-ой-ой, як розгнівалася Синиця! Сіла собі на скалі над морем та й як не почне сварити та лаяти море!

— Ти, погане та нікчемне море! Ти, безглузда темна сило! Ти, захланна безодне! Ти, нездале, непотрібне, нехарапутне море! Як ти сміло нарушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду запізву, я тобі на весь світ стиду нароблю, я тобі не дам спокою ні вдень, ні вночі, поки мені не вернеш моєї страти!

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

— Що, ти смієшся з мене, ти, нечесне, несумлінне, неблагородне море! — пищала Синиця. — Зараз мені ввіддай мої яйця, бо, їй-богу, помщуся на тобі!

А море, все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп. — Ти думаєш, що я не зумію помститися? Думаєш, що я така маленька, а ти таке велике, то я безсильна супроти тебе? А бачило ти, безглузде море, яка маленька іскра, а який великий ліс, а вона запалить його, і він згорить. Коли не віддаси мені зараз моїх яєць, то, їй-богу, я запалю тебе.

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

Страшенно розлютилася Синиця і поклялася не спочити, поки не запалить море. Вона полетіла до Хробачка-Світлячка і мовить йому:

— Слухай, Світляче, ти маєш огонь на животі. Ходи зо мною, поможи мені запалити море.

— Не можу, Синичко, — мовив Світляк. — Мій огонь світить уночі, але не гріє і не палить. Іди до Блудного Огника, може, він тобі що поможе.

Полетіла Синиця над болото, сіла собі на вільховім корчі та й чекає, поки наблизиться до неї Блудний Огник. А там їх понад болотом кільканадцять ходило та все, мов п’яні, писали мисліте понад болотом. Нарешті один надлетів близько Синиці.

— Гей, Огнику-братику! — кричить до нього Синиця. — Задержися хвилечку, маю тобі щось сказати.

— Не можу задержатися, не маю коли, — відповів Блудний Огник. — Але говори, що маєш говорити, я тут буду нипати коло корча, то все почую.

Розповіла йому Синичка своє горе і просить:

— Ходи, поможи мені спалити те погане море!

— Не можу, Синичко, — відповів Огник. — Я ось тут на болоті роджуся і тут мушу гинути, а ще до того не смію ані одної хвилечки спочити, так що навіть свічки від мене не засвітиш. Але чому ж би тобі не вдатися до Крука? Він До таких річей майстер. Адже я чув, що він увесь сов’ячий народ у печері спалив. Піди-но ти до нього.

Полетіла Синиця до Крука, оповіла йому свою історію і просить помогти в її горі і запалити море.

— Не можу, Синичко, — відповів Крук, поважно похитавши головою. — Той огонь, що від нього згоріли сови, то простий людський огонь, що я вкрав он там на пасовиську. Але такий огонь моря не спалить, він сам гасне в воді. Щоби спалити море, на те треба би іншого огню, а де його роздобути, я й не знаю. От знаєш що, іди до Бузька. Кажуть, що він уміє своїм дзюбом чудесний огонь викресати. Може, сей придасться тобі на що.

Подякувала Синиця Крукові за добру раду і полетіла шукати Бузька. Розповіла йому, що й як, і просила потрудитися та викресати для неї дзюбом огню, чей би від нього занялося море.

— Не можу, Синичко, зробити сього, — відповів Бузько, задумавшися і ставши на одній нозі. — То колись наші діди-прадіди вміли, кажуть, дзюбами огонь кресати, а ми вже не вміємо тої штуки. Та й ледве чи сей огонь придався би тобі на що. Мені здається, що, щоб запалити море, на те треба огню з самого неба. Полети-но ти до Орла. Він щодень літає під саме сонце і знайомий у небесних сторонах, може, він тобі що поможе.

Поклонилася Синичка Бузькові та й полетіла до Орла. Летить, а все собі думає: «Чекай ти, погане, недобре море! Я тобі покажу, що може проста, покривджена Синиця! Вже я не я буду, коли ти не відпокутуєш тяжко за своє злодійство!»

Прилетіла до Орла, розповіла йому свою кривду та й просить, кланяючися йому в ноги:

— Та вже ви, нівроку вам, ваше величество, не погордуйте бідною покривдженою Синицею, роздобудьте мені небесного огню, щоб я спалила те нікчемне море і помстилася на нім за свою тяженьку кривду.

Але Орел, вислухавши її мову, як не затріпоче крилами, як не закричить, аж Синиця забула, чи жива вона, чи ні.

— Ах ти, дрантива Синице! А хто ж тобі казав класти гніздо на морському березі? Хто тобі казав задиратися з морем! То через твою дурноту я маю для тебе красти з неба огонь? Зараз мені забирайся! Звий собі гніздо он там у терні на могилі, нанеси яєць і висиджуй їх, розумієш? То твоє собаче право, а до моря тобі зась!

Одержавши таку резолюцію, Синиця зараз успокоїлася, а за кілька неділь уже справді мала нове гніздо і нові яйця, сим разом не на морськім березі, але в терні на могилі.

Байка про горобця (вірменська казка)

Жив собі горобець. Якось загнав він у лапку колючку. Скакав він, скакав, пурхав туди-сюди, аж бачить – жінка хліб пече. Підскочив горобець до неї, просить:

– Матусю, витягніть мені колючку!

Витягла жінка колючку з лапки й укинула її у вогонь. А горобець полетів собі далі. Летів, летів, тоді згадав про колючку, повернувся назад і просить жінку:

– Поверніть мені мою колючку.

– Та де ж її взяти, коли вона давно згоріла,– здивувалася жінка.

– Тоді дайте мені замість неї хлібину,– сказав горобець, узяв хлібину й полетів. Летів, летів. Бачить – стоїть пастух коло глечика з молоком і думає, з чим би це молоко випити.

– На тобі хліба,– крикнув горобець,– їж!

А сам полетів. Тільки-но пастух з’їв хлібину, а горобець тут і повернувся.

– Віддай мій хліб назад! – кричить.

– Де ж мені хліб узяти? – відповідає пастух.

– Не віддаси хліба, заберу в тебе вівцю,– сказав так, узяв вівцю й полетів. Летів, летів, бачить – у селі весілля справляють, а на м’ясо осла зарізати хочуть.

– Що ви робите? – закричав горобець.– Нате вам вівцю, її ріжте.

Подякували люди, зарізали вівцю й далі весілля справляють.

А горобець політав туди-сюди й назад повернувся.

– Як не віддасте вівцю, заберу наречену,– так і зробив. Схопив наречену й полетів собі. Летів, летів, бачить – під деревом ашуг сидить, на чонгурі грає. Дуже горобцеві чонгур сподобався. Просить він ашуга:

– Дай мені чонгур, я тобі наречену віддам. Погодився ашуг. Віддав чонгур, узяв наречену.

А горобець зрадів, приклав чонгур до плеча й заспівав:

– Чонгур, чонгур, тобі товще прясти, мені – тонше.

Віддав вівцю, взяв наречену,

Віддав наречену, взяв тебе.

З того часу став горобець по світу мандрувати, на чонгурі награвати, люди слухають його пісеньку, сміються і годують горобця.