Уретрит

Уретрит - запалення стінок уретри (сечового каналу). Ознаками є біль, різь і печіння при сечовипусканні, патологічні виділення з уретри, характер яких залежить від збудника захворювання. У ускладнених випадках запальний процес переходить і сусідні органи малого тазу: простату, сечовий міхур та органи мошонки. Іншим наслідком уретриту є звуження (стриктура) сечівника або його повна спайка. Важливим моментом у діагностиці уретриту є визначення його етіології. З цією метою проводиться бактеріологічне дослідження сечі та мазка з уретри. Лікування уретриту проводиться відповідно до його причини (антибіотики, метронідазол, протимікотичні препарати), при розвитку спайкового процесу показано бужування уретри.

Загальні відомості

Уретрит - Запалення стінки сечівника. Зазвичай має інфекційну природу. Вкрай рідко розвивається без наявності інфекційного агента (променевий, токсичний, алергічний уретрит). Іноді причиною виникнення захворювання стає травма під час проведення діагностичної чи лікувальної процедури (катетеризація сечового міхура в чоловіків, запровадження препаратів та інших.).

Інфекційні уретрити поділяються на дві великі групи: специфічні та неспецифічні. Специфічний запальний процес в уретрі викликається збудниками захворювань, що передаються статевим шляхом (гонокок, трихомонада, хламідія, уреоплазма, мікоплазма). Причиною розвитку неспецифічного запалення уретри стає умовно-патогенна флора (стафілокок, стрептокок, грибки, протей, кишкова паличка).

Виділяють первинний та вторинний уретрит.При первинному запаленні уретри інфекція проникає безпосередньо в сечівник, найчастіше – при статевому контакті з партнером, який має захворювання, що передається статевим шляхом. Вторинний уретрит виникає при поширенні інфекції із запального вогнища, розташованого в іншому органі (з тазових органів, насіннєвих бульбашок, сечового міхура, передміхурової залози).

Бактеріальний уретрит

Причиною розвитку неспецифічного запалення уретри є умовно-патогенна флора. Мікроорганізми проникають в уретру при тривалій катетеризації сечового міхура у жінок і чоловіків, трансуретральної ендоскопічної маніпуляції або статевому контакті з випадковим партнером.

Розрізняють гострий та хронічний бактеріальний уретрит. Протягом гострого неспецифічного запального процесу відрізняється від клінічної картини гонорейного уретриту. Тривалість інкубаційного періоду може бути різною. Локальні ознаки запалення виражені негаразд яскраво. Характерний біль при сечовипусканні, свербіж, печіння, гнійні або слизово-гнійні виділення, незначний набряк слизової уретри та тканин, що оточують зовнішній отвір сечівника.

Необхідно пам'ятати, що на підставі клінічної картини та характеру відокремлюваного не можна проводити диференціальну діагностику бактеріального та гонорейного уретриту. Діагноз виставляється тільки при отриманні даних лабораторних досліджень, що підтверджують відсутність гонококів: бакпосів на наявність гонореї, ПЛР-діагностика та ін.

Хронічне запалення уретри зазвичай протікає малосимптомно. Відзначається незначна сверблячка і печіння при сечовипусканні, мізерні слизові виділення та висока резистентність до терапії.Короткий і широкий сечівник у дівчаток і жінок дозволяє інфекції вільно проникати в сечовий міхур, викликаючи цистит, який діагностується при проведенні УЗД сечового міхура. У чоловіків хронічний уретрит у деяких випадках ускладнюється колікулітом (запаленням насіннєвого горбка). Насіннєвий горбок - місце виходу вивідних проток простати і сім'явивідних проток. Його запалення може призводити до гемоспермії та розладів еякуляції.

Інфекційний агент потрапляє в сечівник з місцевого вогнища інфекції (в тазових органах, сечовому міхурі, простаті, насіннєвих бульбашках) або при інфекційному захворюванні (ангіна, пневмонія). Для вторинного неспецифічного уретриту характерно тривалий латентний перебіг. Пацієнти пред'являють скарги на слабку болючість при сечовипусканні, мізерні виділення з уретри слизово-гнійного характеру, більш виражені вранці. Діти болю при сечовипусканні нерідко відсутні. При огляді виявляється гіперемія та склеювання губок зовнішнього отвору уретри.

При проведенні двох-або тристаканної проби перша порція сечі каламутна містить велику кількість лейкоцитів. У другій порції кількість лейкоцитів зменшується, а третьої, зазвичай, відповідає нормі. Для попереднього визначення характеру мікрофлори проводиться бактеріоскопічне дослідження, що відокремлюється з уретри. Для уточнення виду інфекційного агента та його чутливості до антибактеріальних препаратів виконується посів відокремлюваного або змиву з уретри.

Сучасна урологія має в своєму розпорядженні ефективні методи терапії неспецифічного уретриту. Тактика лікування визначається залежно від типу збудника, вираженості симптомів, наявності чи відсутності ускладнень.Поєднання уретриту з циститом є показанням до комплексної терапії. При хронічному неспецифічному процесі прийом антибактеріальних препаратів доповнюється інстиляціями в уретру розчинів коларголу та нітрату срібла, проводяться заходи, спрямовані на нормалізацію імунітету. Результат терапії при вторинному уретриті багато в чому визначається ефективністю лікування основного захворювання (стриктури уретри, везикуліту, простатиту).

Гонорейний уретрит

Як правило, розвивається в результаті статевих стосунків із зараженим партнером, рідше – шляхом непрямого контакту через рушники, губки, білизну, нічні горщики. Причиною розвитку інфекції в дітей віком може бути спільне перебування з дорослим хворим, користування загальним туалетом.

Перші симптоми захворювання з'являються через 3-7 днів із моменту інфікування. В окремих випадках можливе збільшення інкубаційного періоду до 2-3 тижнів. Залежно від тривалості інфекції виділяють гостру (давність захворювання менше 2 місяців) та хронічну (давність захворювання більше 2 місяців) гонорею.

Гострий гонорейний уретрит зазвичай починається раптово. З'являються рясні жовтувато-сірі гнійні вершкоподібні виділення з уретри, різі, печіння та біль при сечовипусканні. При локалізації запального процесу у передньому відділі уретри стан пацієнта задовільний. Поширення запалення на задній відділ сечівника супроводжується гіпертермією до 38-39 °С та загальними ознаками інтоксикації. Болі при сечовипусканні стають більш вираженими.

Хронічний гонорейний уретрит розвивається:

1. у хворих з нелікованим або не повністю вилікуваним гострим запаленням уретри гонококової етіології;
2. у пацієнтів із ослабленим імунітетом;
3. при залученні до запального процесу простати і задньої частини уретри.

Для хронічного запального процесу характерна слабка симптоматика. Пацієнтів турбує свербіж та незначне печіння в уретрі. Початок сечовипускання супроводжується нерізкими болями, що поколюють. Виділення з уретри убогі, слизово-гнійні, в основному вранці. Дослідження мазків свідчить про наявність гонококів та вторинної мікрофлори.

При хронічному гонорейному уретриті до процесу нерідко залучаються протоки парауретральних залоз. Запалення ускладнює відтік, призводячи до закупорки проток, розвитку інфільтратів, абсцесів та осумкованих порожнин. Загальний стан пацієнта погіршується, характерні різкі болі при сечовипусканні.

Проводиться мікроскопія виділень із уретри. Діагноз підтверджується за наявності гонококів (Neisseria gonorrhoeae) – грамнегативних бобоподібних аеробних диплококів. Стандартне дослідження складається з двох етапів, що включає фарбування за методом Грама і діамантовим зеленим (або метиленовим синім).

Діагностика зазвичай не викликає труднощів завдяки наявності характерних симптомів (болі при сечовипусканні, гнійне відокремлюване з уретри). Проводиться диференціальний діагноз гонорейного уретриту та запалення сечівника іншої етіології (трихомонадний, неспіцифічний уретрит і т. д.). Діагностичним критерієм є результати бактеріоскопічного дослідження. В анамнезі виявляється наявність статевих контактів із хворими на гонорею.

Лікування гонорейного уретриту проводять венерологи. Останнім часом спостерігається зростаюча резистентність збудників гонореї до пеніциліну. Найбільша ефективність відзначається при прийомі цефалоспоринів та фторхінолонів. Хворому рекомендують рясне питво.З раціону виключають алкоголь, жирну та гостру їжу.

Хронічний гонорейний уретрит є показанням до комбінованої терапії. Хворому призначають антибактеріальні препарати та місцеве лікування. При розростанні грануляційної тканини та клітинної інфільтрації (м'який інфільтрат) проводяться інстиляції в уретру розчинів коларголу та нітрату срібла. При переважанні рубцево-склеротичних процесів (твердий інфільтрат) виконується бужування уретри металевими бужами. Виражені грануляції щотижня припікають 10-20% розчином нітрату срібла через уретроскоп.

Через 7-10 днів після завершення лікування проводять бактеріоскопічне дослідження уретри, що відокремлюється. Якщо гонококи не виявляються, виконують комбіновану провокацію: біологічну (пірогенал або гоновакцину внутрішньом'язово) та хімічну (введення в уретру 0,5 розчину нітрату срібла). Також застосовується механічна (передня уретроскопія або введення бужа в сечівник), термічна (прогрівання індуктотермічним струмом) та аліментарна (вживання алкоголю та жирної їжі) провокація.

Потім щодня протягом трьох днів досліджують секрет передміхурової залози, нитки сечі та мазки з уретри. За відсутності лейкоцитів та гонококів провокацію повторюють через 1 місяць. Ще через місяць проводять третє, заключне контрольне дослідження. Якщо клінічні прояви відсутні, а гонококи не виявляються при посівах та бактеріоскопії, хворого знімають з обліку. Отриманий імунітет при гонореї не формується. Людина, яка в минулому перехворіла на гонорейний уретрит, може заразитися повторно.

При правильному, своєчасному лікуванні нового гонорейного уретриту прогноз сприятливий. При переході процесу у хронічну форму та розвитку ускладнень прогноз погіршується.Гонококовий ендотоксин має склерозуючу дію на тканині сечівника, що може призвести до формування стриктур (зазвичай множинних) у передній частині уретри. Найчастіші ускладнення хронічного запалення уретри при гонореї – вазикуліт, епідидиміт, хронічний простатит. Результатом простатиту може стати імпотенція, результатом епідидиміту - безпліддя в результаті рубцевого звуження сім'явивідної протоки.

Трихомонадний уретрит

Симптоми трихомонадного уретриту з'являються через 5-15 днів після інфікування. Характерний легкий свербіж, помірні білуваті пінисті виділення з уретри. Діагноз підтверджується при виявленні трихомонад (Trichomonas vaginalis) у нативних та забарвлених препаратах. Досліджують уретри, уретральний зішкріб або центрифугат свіжовипущеної першої порції сечі. У нативних препаратах добре видно рухи джгутиків трихомонад.

Нерідко при дослідженні нативного препарату (особливо у чоловіків) рухливі трихомонади виявити не вдається. Збільшити достовірність дослідження можна за допомогою додаткових методів (мікроскопія пофарбованих мазків, дослідження посівів).

Застосовують специфічні протитрихомонадні препарати, найефективнішими з яких є метронідазол, орнідазол та тинідазол. Схема лікування залежить від стану хворого, вираженості симптомів, наявності ускладнень та супутніх інфекцій, що передаються статевим шляхом. Самолікування неприпустимо, оскільки може сприяти переходу гострого процесу до хронічного.

З метою запобігання повторному інфікуванню одночасно проводять лікування постійного статевого партнера пацієнта. Під час терапії та протягом одного-двох місяців після її закінчення хворому рекомендують рясне питво, виключають із раціону гостру їжу та алкоголь.При резистентному хронічному запаленні призначається як загальна, і місцева терапія. Протягом 5-6 днів пацієнту проводять інстиляцію 1% розчину трихомонациду тривалістю 10-15 хвилин.

У ряді випадків у чоловіків трихомоноз протікає безсимптомно або супроводжується дуже мізерною симптоматикою. Хворі часто не підозрюють про своє захворювання, і поширюють інфекцію серед своїх статевих партнерок. У 15-20% випадків при хронічному трихомонадному уретриті розвивається простатит, що погіршує стан хворого і утруднює лікування.

Хламідійний уретрит

Як інфекційний агент виступає ряд серотипів Chlamydia trachomatis. Хламідії розташовуються внутрішньоклітинно, що для вірусів, але наявність певних ознак (ДНК, РНК, рибосоми, клітинна стінка) дозволяє класифікувати ці микроогранизмы як бактерії. Вражають епітеліальні клітини уретри, шийки матки, піхви та кон'юнктиви. Передаються статевим шляхом.

Хламідійний уретрит зазвичай протікає мляво, малосимптомно. Запальний процес в уретрі в деяких випадках супроводжується ураженням суглобів та кон'юнктивітом (уретро-окуло-синовіальний синдром, хвороба Рейтера). Діагностичним критерієм є наявність у забарвленому зіскрібку з сечівника напівмісячних внутрішньоклітинних включень.

Лікування. Проблеми при лікуванні хламідіозу пов'язані з недостатньою проникністю клітинних мембран для більшості антибіотиків. Характерними є повторні маніфестації після проведених курсів лікування. Для підвищення ефективності антибіотики широкого спектру дії комбінують із кортикостероїдними препаратами (дексаметазон, преднізолон). Максимальна доза преднізолону – 40 мг на добу, курс лікування – 2-3 тижні.Протягом курсу терапії дозу гормонів поступово знижують до повного скасування.

Кандидамікотичний уретрит

Як збудник виступають дріжджоподібні гриби. Запалення уретри грибкової етіології трапляється рідко, зазвичай є ускладненням після тривалого лікування антибактеріальними препаратами. Іноді розвивається після статевого контакту з жінкою, яка страждає на кандидамікотичний вульвовагініт. Ризик зараження збільшується за наявності в анамнезі запальних захворювань чи ушкоджень уретри.

Для кандидамікотичного уретриту характерна стерта симптоматика. Пацієнти пред'являють скарги на незначне печіння, слабкий свербіж, білуваті мізерні виділення з уретри. Мікроскопія при гострому процесі виявляє велику кількість дріжджоподібних грибів. При хронічному запаленні у зразку переважають нитки міцелію. Терапія полягає у відміні антибактеріальних препаратів та призначенні протигрибкових засобів (ністатин, тербінафін, флуконазол).