Що святкують в Україні?

Традиційними святами в Україні є:

• Новий рік - 1 січня;
• Різдво Христове за юліанським календарем - 7 січня;
• Воскресіння Христове (Великдень);
• День матері - друга неділя травня;
• День Святої Трійці;
• День батька - третя неділя червня;
• Різдво Христове за григоріанським календарем - 25 грудня.

Коли свято жнив?

День подякиРедагувати

День подяки Богу
Інші назви	Свято жнив
Засновано	7 жовтня 2006 (Україна)
Тип	християнський
Дата	Третя неділя вересня[1][2]

День шахтаря, День врожаю, день українського сала: що відзн…

Свято врожаю в Україні

Серпень в народів Європи здавна є місяцем, сповненим свят, пов'язаних зі жнивами. Та чи все так просто: люди збирали плоди і дякували Матері Землі за врожай?

Частина обряду Обжинки так і виглядає - бо на ниві з пучечків незжатого колосся в'язали «бороду», біля якої залишали хліб, сіль і воду. Але колесо року має, окрім обрядово-землеробського, ще й духовний зміст, воно відзначено датами, адаптованими на сьогодні до релігійних свят, як то літнє чи зимове сонцестояння.

В поліському селищі Прибірськ в рамках фестивалю «Чорнобиль Ренесанс. Яблучний Спас», пригадали, як святкували Обжинки їх предки. І хоч зернові тепер збирає техніка, в центрі селища лунали ті ж пісні, що і сотні років тому, коли женці поверталися з поля.

Колесо року розповідає не тільки про час садити чи збирати пшеницю, одружуватись, воно розповідає про час, коли між світами тоншає грань. У серпні ми наближаємося до осені, а там і зима не за горами. Обжинки - не просто свято урожаю. Недарма так багато в обрядових піснях йдеться про рід.

Толока з піснями ходить по селу, гурт людей більшає. Лунає пісня "Зеленеє жито та й овес - тут зібрався рід наш увесь". Весь рід - це всі родичі всіх присутніх, нащадки й пращури. Це свято - для них. То запросини зимувати.

Принесений з поля сноп, який найчастіше називають Дідух, прикрашають калиною і перевязують червоною стрічкою.

Його потім зберігають у коморі, або клуні до Святого Вечора, а на Святий Вечір його з почестями вносять до хати, ставлять на лаві на покуті, де він проведе усю зиму. Саме в час перебування дідуха в оселі мають зійтися всі душі родичів. Тому на Багату кутю клали біля Дідуха ложки, а на ніч поруч ставили кутю з медом.

Сплетений із останніх колосків вінок накладали на голову найкращій жниці й шли на подвір'я господаря, співаючи обрядові пісні. Господар зустрічав на воротях, брав вінок і запрошував всіх до столу. І вінок цей - не лише прикраса, то віконце в інші світи, то символ роду в жіночій іпостасі. В багатьох регіонах його зберігали на покуті всю зиму, разом з Дідухом, на його зернятках дівчата ворожили.

Колись дуже дуже давно люди вірили, що ці символи допомагають повертатися у свій рід народжуючись. Потім вірили - що так душі предків проводять з ними темну частину року. З приходом християнства уявлення змінися, а звичай залишився - ось і несуть тепер символи роду у церкву освятити перед тим, як поставити в хаті на покуті.

Також на фестивалі охочі могли пригадати і спробувати, як наші предки ціпком молотили зерно. У багатьох в селі ще залишилися ті ціпки.

Олена Бакун, бібліотекар села Прибірськ, розповіла, що пам'ятає, як її бабця жала і молотила. А потім завжди кидала якусь частину зерна на поле та казала: "На кожного долю".

Ми змінюємося, змінюється світ, але в піснях і вишиванках живе частина нашої пам`яті, яка робить нас з різношерстої юрби народом. І знову, як колись, люди несуть по вулиці вінок і дідух, закликаючи всіх єднатися: і тих, хто чує їх зараз, і тих, хто співав цих пісень раніше, і тих, хто співатиме їх в майбутньому.

Жінка-УКРАЇНКА

«Вроди, Боже, хліб смачний, подаруй нам мир святий»

(про «спасову бороду», обжинковий вінок, «квітку» та інші жниварські обряди)

Швидко минає літечко й уже у розпалі передвісник золотої осені – серпень, коли закінчуються основні роботи у полі. Вінець важкої річної праці хлібороба – жнива – споконвіку в Україні відзначалися урочисто, велично: піснями, обрядами, святковими дійствами. На цю благодатну пору припадає одне з найбільших церковних свят – Преображення Господнє, інакше Спаса, тобто Спасителя, який спокутує гріхи наші та рятує нас від усіляких бід, негараздів, лиха і хвороб. Тому воно оповите численними апокрифічними сказаннями й легендами. В одній з них говориться про подію земного життя Ісуса Христа – його чудового Преображення. Це бачили Його учні апостоли Петро, Іоан та Яков, з якими Христос піднявся на високу гору Фавор в Галілеї й став молитися. Тут на мить його обличчя засяяло, мов сонце, а одяг став білий, як сніг. З’явилися пророки Ілля та Мойсей, почали розмовляти з Христом. Світла хмара осяяла їх, і голос із неба промовив: «Це Син мій улюблений… Його слухайтесь!». Свідчення євангелістів і ця подія стали основою для запровадження свята у IV ст. н. е. для Православної церкви. Преображення Господнє за церковним календарем не таке вже давнє. Воно прийшло в Київську Русь із Візантії разом із християнством. Цей День відзначається в Україні також і грекокатоликами.

19 серпня за новим стилем у храмах святять фрукти й овочі, обжинкове колосся, щоби з благословенням їх споживати й дякувати Спасові за те, що дав нам хліб святий. А в основі цього величного християнського і водночас народного свята – урочистості на честь завершення врожаю, збирання плодів, які в народі завжди шанували. У залежності від часу їх визрівання, його справляють тричі: перший Спас – водяний, медовий або Маковея – 14 серпня, другий – яблучний – 19 серпня, третій – горіховий – 29 серпня. Народ запримітив: із першого Спаса починали відлітати у теплі краї ластівки й стрижі: «Ластівка весну зачинає, осінь викликає». Якщо на другого Спаса сухо, то й осінь буде суха, лагідна, якщо дощ, то осінь буде мокра. І, якщо журавлі відлітають до третього Спаса, то на Покрову буде мороз, а якщо не відлітають, то пізніше. І, нарешті, широковідоме: «Прийшов Спас – готуй рукавиці про запас». Адже в окремих районах України, зокрема в середній смузі, в цей час вже починалися приморозки.

Традиційно в Україні готувалися до свята заздалегідь і дуже сумлінно. Насамперед, робили «трійцю» – потрійну свічку, прикрашену засушеним зіллям – зеленосвятським, купальським, маковійським. Господар брав першу для «трійці» свічку, примовляючи: «Пресвята, родюча земле наша, ниви, сади, городи – світ Сонця вам!»; далі – другу: «Праведне Сонце, Місяцю ясний, зорі світлі, небо пречисте! Будьте милостиві до людей і до худібки!»; потім – третю: «Ліси, вода, повітря чисте, всі душі праведні – всім вам на добро, на пожиток!». Закінчивши з «трійцею», господарі вибирали в саду найкращі плоди, щоб їх посвятити. Церква не дозволяє їсти до Спаса яблук, груш, слив батькам, у яких померли діти, бо, за біблейською легендою, на тому світі пресвята Діва Марія не дасть малим яблучка, грушки і сливки, а у полі не виросте гарний врожай. Після освячення ця заборона знімалася.

Дівчата напередодні Спаса, увечері, плели вінки на голову та віночки з колосся на хрест у церкву. Все у храмі, в хаті і на подвір’ї нагадувало про свято врожаю. Освятивши дари природи і прийшовши додому, сідають за «спасівський обід» – розговлятися. Споживають овочі, фрукти, мед, при цьому слід перехреститися і подякувати Богові за врожай. Освячений вінок лежить посеред столу й аж увечері його підвішують під образами. З цього вінка, як і з торішнього «дідуха», господар має вим’яти трохи зерна і посвятити осіннє насіння, змішавши його зі свіжовимолоченим житом.

Спас – День поминання померлих. Ця українська традиція – відголосок прадавнього поклоніння душам предків. За народною міфологією, це їхній третій виступ на світ у весняно – літню пору: вони з’являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса. Саме на цю астрономічну дату припадає давньоукраїнське свято на честь закінчення жнив – «обжинки». Адже народ наш одвіку хліборобський. І ще в добу родового побуту нашими пращурами був створений культ хліба – він має надзвичайну шану і вважається символом святості, щастя, здоров’я та багатства.

Час жнив розподіляється на три етапи: зажинки, власне жнива і обжинки. До кожного періоду народ створив різноманітні за змістом і характером обрядові пісні, що виконувалися на початку роботи, під час збирання врожаю, і, нарешті, – на завершення праці на ниві. Коли дожинали жито, женці співали: «Зажурилися стодоли, що не повнії сторони, сторони. » або «Кружали женчики, кружали, жито, пшеницю не вижали. ». За дожинковими традиціями, характерними для багатьох слов’янських народів, існував звичай залишати в полі жмуток невижатого збіжжя. Він називався «Велесовою» або «Спасовою бородою», а в деяких місцевостях – «цаповою бородою», «козою», на Поліссі – «перепілкою». Ще кажуть «Іллі на бороду». Чому саме йому? Бо у наших предків серед багатьох богів чи не найшанованішим був Бог скотарства, багатства, усілякого достатку – Велес. Йому віддавали шану і подяку за гарний врожай. Припускають, що він був духом предків, тому пізніше став скотарським богом. Із часом, зі зміною світогляду і віри, з прийняттям християнства, давнє українське свято на честь збирання врожаю, хліба, овочів, якими треба було запасатися на зиму, поступово змінювало своє первісне значення, наповнювалося християнським змістом. Бог урожаю перевтілився на Спаса, «Велесова борода» замінилася «Спасовою» або «Іллєвою».

У своїй книзі «Звичаї нашого народу» Олекса Воропай цікаво й розлого описує давні жниварські звичаї і обряди. Суть «бороди» він пояснює тим, що вона є останнім притулком польового духа, який у слов’янській міфології уявлявся у вигляді кози. На Волині «борода» так і називається – «коза», що вважається символом родючості. А чому «перепелиця»? Це теж ніби остання схованка для птаха. Обряд проводився дуже цікаво. Жінки з чотирьох сторін серпами розпушують землю. Стебла заламують на схід сонця, пригинаючи колоски до землі, закручують їх від низу до верху й пов’язують червоною стрічкою. Далі виминають із колосся трохи зерна й сіють його поміж стеблами «бороди», при цьому приказую¬чи: «Роди, Боже, на всякого долю – бідного і багатого, вдовиці й сироті». Всередину колосся ще клали хлібину, дрібку солі, ставили жбан із водою. Це щоб у господі не переводився хліб. Подекуди женці йшли танечним колом навколо «бороди» і приспівували: «Оце тобі, «борода», хліб, сіль та вода!». Парубкам наказували пролазити через ту «бороду», щоби були багаті, і при цьому добряче пхали їх нижче спини. Після цього женці кидали через голову назад себе серпа. Якщо він падав гострим кінцем у землю, то наступного року буде врожай, а якщо тупим кінцем або держаком, то це погана прикмета. Так роблять тричі.

Відправляючи обряд з «бородою», люди намагалися повернути землі її плодючу силу. Адже не випадково існувало повір’я, що від жниць енергія землі ховається в останніх стеблах жита і пшениці. Разом із невижатими жмутками залишалася на полі урожайна сила до наступного року, а коли заламували колосся, вона передавалася землі. Тому й вважалося, що найбільшу силу мають колоски останнього снопа, «квітки», обжинкового вінка – їх зерна за¬вжди намагалися посіяти. У той же день, коли закінчуються жнива, женці ходять по полю і збирають колоски, а потім складають їх у «квітку», вінок або невеликий сніп – Рай («дідух»). Другим яскравим обрядовим моментом обжинків був вінок із жита чи пшениці, що символізував щедрий врожай та успішне завершення жнив. Закосичений маками, волошками, калиною, вінок прикрашав найкращу дівчину – «княгиню» – вправну і гарну собою. Найстарший жнець підперезував її перевеслом із колосся і урочисто клав їй на голову вінець.
На Поділлі, крім вінка, ще плететься «квітка» – п’ять чи шість невеличких снопиків висотою близько 30 см, сплетених разом, що знизу розділяються на три пучки, тому мають гарну опору. Зовні це справді нагадує квітку. Процесія женців на чолі з «княгинею», у якої на голові вінок, а в руках «квітка», поряд із хлопцем, який ніс останній сніп – Рай, ішла з поля з піснями. Дорогою лунало:

Зашуміла діброва,
Залящала дорога,
Господареві женці йдуть,
Золотий вінок несуть.
Як заходять женці в село, то чується:
Наше село веселе,
Ми віночок несемо.
Ми віночок несемо
Не з золота – з яриці,
З одної пшениці.

Підходячи до двору господаря, женці співають:

Несемо вам полон
Ізо всіх сторон,
І з гір, і з підгір’я
На господарське подвір’я.
З подвір’я – на стодоли,
Зі стодоли – до комори,
З комори – на низоньку,
В щасливу годиноньку.

Нарешті, перед хатою господаря виконується пісенне звертання:

– Вийди, господарю, в цей час,
Викупи вінок у нас,
Дай нам таляр битий
За цей вінок витий.

– Відімкни, пане, нові ворота,
Несем віночок з щирого золота.
Ой, зайди, пане, хоч на ганочок,
Ой, викуп, викуп золотий віночок.

Перед ворітьми господарі радо вітають процесію й запрошують усіх до хати. «Княгиня» здоровить господарів і при цьому говорить: «А дай, Боже, щоб ми на другий рік діждалися жито жати, жито – пшеницю і всяку яриницю . ». Двоє женців знімають вінок з «княгині» і кладуть на голову господареві. У відповідь господар дякує женцям, а дівчину – «княгиню» обдаровує грішми й говорить: «Пошли, Боже, щоб і на тебе в церкві щасливо зложили вінець!». Після цього старші женці передають господарю сніп – Рай, потім квітку – китицю з колосся. На Різдво цей сніп буде «дідухом». Вінок вішають на образах, сніп – Рай ставлять на покуть, а під ним – хліб–сіль, воду та мед чи горілку. Це все чекає на Спаса (колишнє свято врожаю) і буде святитися у храмі разом із фруктами, городиною та медом – воском. Слід зазначити, що обряди, про які йдеться, проводяться під час колективної праці, коли обжинки робляться «толокою» – на неї господарі запрошували якомога більше женчиків, «щоби було більше щастя на ниві». Їм усім цього дня намагалися якнайкраще догодити, «щоби вони благословили й накликали добробут». Багатші наймали на обжинки музик. Посадовивши за стіл гостей, частували їх кращими стравами; прислуговували їм самі господарі, які, за традицією, за стіл не сідали. Після вечері, у супроводі жнивних пісень, урочисто заносили сніп – Рай до стодоли, де він залишався до Вілії – Святої Вечері. Особливо виділяється в обжинках величальна тематика. Величають господаря, господиню, «бороду», вінок, ниву, женців. Тепер величання сприймається як урочистий, святковий прийом. Але колись, у сиву давнину, кожне вимовлене слово було наповнене магічно – заклинальною силою до природи з проханням допомогти виростити добрий врожай – через побажання здоров’я, добробуту, гарного збіжжя, гараздів сім’ї. Кажуть, нині земля стала гірше родити, бо люди забули заповіти предків, не дотримуємося тих законів народної мудрості й тисячолітнього досвіду, переданого нащадкам від хліборобів – оріїв, стародавніх мешканців Подніпров’я, які з часів Трипільської культури (VІІ тис. років тому) вирощували високі врожаї пшениці.

Через віки дійшла до нас чиста джерельна вода жниварської традиції. Її органічний зміст співзвучний і нашому часові. Адже завжди жнива були, є і будуть найбільшою святістю, бо уособлюють в собі не тільки матеріальні статки, а й духовну потребу.
А завершальним акордом обжинкового циклу є величальна:

Віншуємо Вас вінком,
Житнім колоском!
Щоб ви дочекали сіяти і орати,
І женців збирати.
Щоб вам родило стільки кіпок,
Як у небі зірок.
Щоб вам уродило стільки стіжків,
Як у вінку колосків.
Щоб ви були багаті на бджоли і вівці,
На гроші і червінці!
Щоб був мир в Україні
І в кожній родині!
Щастя нам усім при здоров’ї
Хліб спожити та на кращий заробити!
Щоб у всіх на столі завжди
Був величний коровай наш пшеничний!
Дай, Боже!

З книги Ольги Рутковської «Забуте і воскресле» – Київ, 2007. – С. 54 – 60