Хто зустрів дітей коли вони всі потрапили в Нарнію?

Містер Бобер (англ. Mr. Beaver) — перший нарнієць, що зустрів всіх чотирьох дітей Певенсі. Він і його дружина прихистили дітей і розказали їм про Нарнію, перш ніж привести їх до Аслана («Лев, Біла Відьма та шафа»).

Як прізвище дітей які стали правителями Нарнії?

Лев, Біла Відьма й шафа Першою знаходить Нарнію і розповідає про неї іншим, але їй не вірять, потім все ж потрапляє в Нарнію з братами і сестрою. Дівчинка стає Королевою разом з братами Пітером і Едмундом і сестрою Сьюзен. Епоха правління Пітера, Сьюзен, Едмунда і Люсі стала золотою добою Нарнії.

Як діти потрапили в Нарнію?

Через бомбардування Лондона чотирьох дітей Певенсі (Пітера, Сьюзен, Едмунда і Люсі) відправляють до друга сім'ї, професора Дігорі Керка. Під час гри в хованки Люсі переховується в шафі, через який потрапляє в Нарнію, де знайомиться з фавном Тумнусом.

Хроніки Нарнії — 2. Лев, Чаклунка і стара шафа - Сторінка 8

— А тепер, — попросила Люсі, — будь ласка, розкажіть нам, що сталося з паном Тамнасом.

— Ох, — зітхнув пан Бобер, похитуючи головою, — погані, погані справи. Немає жодного сумніву: його схопила поліція. Мені розказувала пташка — вона бачила, коли це сталося.

— І куди його забрали? — спитала Люсі.

— Коли їх ото бачили, вони прямували на північ. Усім зрозуміло, що це значить.

— Але ми нічого не знаємо, — сказала Сюзан. Пан Бобер знову невесело похитав головою.

— Боюся, це означає, що його повели до її замку, — мовив він.

— І що з ним буде? — занепокоєно спитала Люсі.

— Бачиш, — поволі промовив пан Бобер, — важко сказати напевно. Але не знаю, чи бодай хто один із тих, кого туди забрали, повернувся звідтіля живий. Статуї. Кажуть, там повно статуй — на подвірї, на сходах, у залі. Живі істоти, яких вона… — він на хвильку примовк і здригнувся, — вона обернула у камінь.

— О, пане Бобре, — вигукнула Люсі, — чи не можемо… вважаю, ми мусимо щось зробити, аби його врятувати. Це жахливо. І все через мене.

— Дитино, я не маю жодного сумніву, що ви врятували б його, якби могли, — вступила у розмову пані Бобриха, — але марно навіть сподіватися проникнути у замок і повернутися звідтам цілою.

— А може, щось придумаємо, якусь хитрість? — запропонував Пітер. — Наприклад, перевдягнемось у мандрівних купців чи ще когось… або дочекаємося, коли вона вийде геть. Цей фавн урятував мою сестричку, ризикуючи своїм життям, пане Бобре. Ми не можемо кинути його напризволяще, щоб… щоби з ним таке сталося.

— Нічого з цього не вийде, сину Адамів, — заперечив пан Бобер, — вам навіть не варто пробувати. Але тепер, коли Аслан уже в дорозі…

— Так, розкажи нам про Аслана! — злилися воєдино кілька вигуків. І знову дітей охопило це дивне відчуття — як перші провісті весни, як добра новина.

— То хто такий Аслан? — поспитала Сюзан.

— Аслан? — повторив пан Бобер. — Як, ви не знаєте? Він Король. Володар цілого лісу. Але бачите, він нечасто тут буває. Принаймні, його ще не було ні за мого життя, ні за життя мого батька. Та до нас дійшли чутки, що Аслан повертається. Він уже в Нарнії і скоро поборе Білу Чаклунку Це Аслан, а не ви, порятує пана Тамнаса.

— А хіба вона так само не оберне його у камінь? — спитав Едмунд.

— О Господи, сину Адамів, що ти таке кажеш! — розреготався пан Бобер. — Обернути його в камінь? Та якщо вона не впаде відразу і зможе поглянути йому у вічі, то й це буде добре. Більше від неї годі очікувати. Принаймні я в цьому певний. Ні-ні. Він скрізь наведе лад, як ото мовиться у древньому переданні:

Враз пощезне сила зла, коли з'явиться Аслан,

А від реву його вмить жаль і смуток відлетить,

Зблисне ж іклами всіма — стріне смерть свою зима,

Щойно гривою трусне — весну-красну поверне*.

Переклала Мар'яна Савка. (Прим. ред.)

Та ви самі все зрозумієте, коли його побачите.

— А ми його побачимо? — спитала Сюзан.

— Донько Єви, та ж для цього я вас сюди й привів! Я маю запровадити вас туди, де ви з ним зустрінетесь, — сказав пан Бобер.

— Він… він — людина? — поцікавилася Люсі.

— Аслан — людина?! — якось трохи суворо прорік пан Бобер. — Очевидно, що ні. Я казав вам, що він Король лісу і син Великого Володаря-Що-Живе-За-Морем. Невже ви не знаєте, хто є Королем Звірів? Аслан — Лев… великий Лев.

— О-о-о! — вихопилося в Сюзан. — А я думала, що він людина. А він… небезпечний? Мені трохи страшно, я боюся левів.

— Звичайно, страшно, мила, — сказала пані Бобриха. — А що ж ти собі гадала? Якщо знайдеться хтось, хто може з'явитись перед Асланові очі і щоб коліна у нього не затремтіли, то це або великий сміливець, або просто дурник.

— Виходить, він усе-таки небезпечний? — спитала Люсі.

— Небезпечний? — перепитав пан Бобер. — Хіба ви не чули, що вам казала пані Бобриха? Чи ж мова йшла про безпеку? Так, він небезпечний. Але він добрий. Він — Король, кажу ж вам.

— Я дуже хочу його побачити! — вигукнув Пітер. — Навіть якщо буде дуже страшно, коли він підійде до мене.

— Добре, сину Адамів, — задоволено крекнув пан Бобер і з розмаху так гупнув лапою по столі, що всі горнята й тарілки аж підстрибнули із дзенькотом. — Ти побачиш його. Маємо вістку, що зустріч відбудеться завтра, якщо встигнемо, біля Камінного Столу.

— Я покажу вам, — відповів пан Бобер. — Униз по ріці. Добрячий шмат дороги. Я вас туди заведу.

— Ой, а як же бідний пан Тамнас? — захвилювалась Люсі.

— Найпевніший шлях допомогти йому — зустрітися з Асланом, — мовив пан Бобер. — Коли він буде з нами, ми негайно почнемо діяти. Але й без вас справа не зрушиться з місця. Про це каже інше древнє передання:

В ту мить, коли Адама плоть і кров

У Кеа-Перевел зійде на трон,

Розтане зла і мороку покров.

Переклала Мар'яна Савка. (Прим, ред.)

Тепер, коли він наближається і ви вже тут, ясна річ, все має скоро сповнитися. Ми чули, що Аслан колись уже бував тут — давно-давно, ніхто не може сказати коли. А от із вашого роду тут ніколи нікого досі не було.

— Чекайте, пане Бобре, щось я не второпаю, — про-мовив Пітер, — виходить, що Чаклунка не є людиною?

— Вона б дуже хотіла, аби ми у це повірили, — відказав пан Бобер, — бо якраз на цій підставі і проголосила себе королевою. Але вона не донька Єви, а походить від вашого прабатька Адама, — тут пан Бобер поштиво уклонився, — вашого прабатька Адама першої дружини, яку звали Ліліт[1]. Ліліт, як відомо, була із джинів. Це, так би мовити, з одного боку. А ось з іншого вона споріднена із велетами. Ні-ні, у жилах Чаклунки немає жодної краплі людської крові.

— Тому вона така зла, правда, тату Бобре? — сказала пані Бобриха.

— Цілковита правда, мамо Бобрихо, — відповів пан Бобер. — Очевидно, щодо людей є дві точки зору (хай не ображаються на це наші гості). Але не може бути двох думок про тих, які схожі на людей, та не є ними.

— Колись я знала добрих гномів, — промовила пані Бобриха.

— Я також, коли ти вже про них згадала, — відповів її чоловік, — але дослівно кількох, та й то вони найменше скидалися на людей. А взагалі моя вам порада: якщо стрінете когось, хто збирається стати людиною, але не став, або колись нею був, а зараз не є, або мав бути людиною і все ж не людина, уважно пригляньтеся до нього і міцно тримайтесь за руків'я свого топірця. Отому Чаклунка завжди вистежує справжніх людей у Нарнії. Вона пантрувала на вас багато років і якби довідалась, що ви тут і вас четверо, то навіть не знаю, що учинила б од злості.

— Чому? Що це має до справи? — запитав Пітер.

— Бо є ще одне пророцтво, — відповів пан Бобер. — Там, у Кеа-Перевел, — це замок на березі моря біля самого гирла нашої річки, який міг би бути столицею цілої країни, якби все було так, як належить, — отож, у Кеа-Перевел стоять чотири трони. І з давніх-давен відомо, що коли двоє синів Адамових та двоє доньок Євиних посядуть оті чотири трони, тоді не тільки закінчиться панування Білої Чаклунки, але і їй самій прийде кінець. Ось чому ми з такими пересторогами добиралися сюди: дізнайся вона про вас чотирьох — ваші життя важили би не більше за мій вус.

Діти були так поглинуті розповіддю пана Бобра, що весь той час нічого більше не помічали. Після останніх слів господаря запала тиша, і Люсі раптом спохопилась:

Якусь мить усі були настільки вражені, що ніхто не міг промовити і слова, а далі посипались питання:

Діти метнулись до дверей і стали шукати його надворі. Там знай густо падав сніг, а зелений лід ставка геть сховався під товстою білою ковдрою. З вершини греблі, де ото стояла хатинка бобрів, ледве було видно берег. Усі бігали довкола будиночка, по самі литки провалюючись у пухкий сніг, й гукали: "Едмунде! Едмунде!" — аж похрипли. Але сніг, здавалося, приглушував їхні вигуки, бо навіть луна не озивалась у відповідь.

— Який жах! — вимовила Сюзан, коли вони у повній безнадії нарешті повернулися до хатки. — Ліпше б ми сюди взагалі не приходили.

— Що ж нам тепер робити, пане Бобре? — запитав Пітер.

— Що? — перепитав пан Бобер, який уже натягнув на себе валянки. — Забиратись звідси як стій, ось що. Не можна гаяти ні хвилини!

— Нам потрібно розділитися на групи, — запропонував Пітер, — і розійтися у різних напрямках. Той, хто його знайде, відразу повернеться сюди і…

— Які ще групи, сину Адамів? — перебив пан Бобер. — Для чого?

— Як це для чого? Ясна річ, щоб шукати Едмунда!

— Ба нащо його шукати? Немає в цьому жодної потреби, — відмовив пан Бобер.

— Та що Ви таке кажете? — підняла брови Сюзан. — Він не міг відійти далеко. Ми повинні його знайти. Що Ви мали на увазі, коли казали, що шукати не варто?

— Немає змісту провадити будь-які пошуки, — стояв на своєму пан Бобер, — бо ж відомо, куди він подався!

Діти вражено перезирнулися.

— Невже ви досі не зрозуміли? Він пішов до неї, до Білої Чаклунки. Він усіх нас зрадив.

— Та ні, не може бути! — вигукнула Сюзан. — Він не міг такого зробити!

— Справді? — перепитав пан Бобер й обвів усіх трьох пильним поглядом. І чомусь те, що вони збиралися сказати, завмерло у них на устах, бо раптом кожному стало цілком очевидно, що Едмунд так і вчинив.

— Але як він знайшов дорогу? — здивувався Пітер.

— Чи бував він раніше у цій країні? — запитав пан Бобер. — Тобто чи був він тут колись сам?

— Так, — ледь чутно вимовила Люсі. — Боюся, що так.

— А розповідав вам, що робив, кого бачив?

— Ні, не розповідав, — відказала Люсі.

— Згадаєте мої слова, — похитав головою пан Бобер. — Він уже стрічався з Білою Чаклункою і перейшов на її бік. Вона показала йому свій замок Не хотілося говорити про це раніше (зрештою, він ваш брат, та й узагалі…), проте коли я лиш побачив його, то подумав собі: "Непевний". Мені відразу стало ясно, що він був разом із Чаклункою і частувався у неї. Коли б ви побули у Нарнії довше, то теж без труднощів змогли б розпізнавати таких людей — по очах.

— І все ж, — голос Пітера тремтів од хвилювання, — треба йти його шукати. Хай там що, але він наш брат, навіть якщо ото вчинив як свиня. Зрештою, він іще малий.

— Отже, він пішов до замку Чаклунки? — поспитала пані Бобриха. — То невже ви не усвідомлюєте, що єдиний спосіб урятуватися самим і допомогти йому — втекти від неї?

— Чому Ви так гадаєте? — не зрозуміла Люсі.

— Та тому, що їй треба схопити вас чотирьох — вона ж ні на мить не забуває про чотири трони у Кеа-Перевел.

Хроніки Нарнії — 2. Лев, Чаклунка і стара шафа

Моя люба Люсі, я вигадав цю історію для Тебе, та коли починав її писати, не уявляв, що дівчатка ростуть швидше, аніж книжки. І тепер Ти надто велика для казок, а доки цю книжку буде видрукувано й оправлено у палітурку, геть подорослішаєш. Але якогось дня Ти станеш дорослою настільки, щоб знову почати читати казки. Тоді видобудеш оцей томик з горішньої полиці, обтрусиш з нього пилюку і згодом розповіси мені, що Ти про нього думаєш. На той час я, можливо, буду занадто тугий на вухо, аби чути, і занадто старий, аби розуміти Твої слова, і все ж залишатимусь Твоїм люблячим хресним батьком.

К С. Люїс

Розділ 1. Люсі зазирає в шафу

Були собі колись четверо дітей і звали їх Пітер, Сюзан, Едмунд та Люсі. Історія ця розповідає, що трапилося з ними, коли під час війни через повітряні нальоти їх відіслано з Лондона. Вони зупинились у будинку старого професора, який мешкав геть на окраїні за десять миль від найближчої залізниці та за дві милі від найближчої пошти. Він не мав дружини і жив у дуже старому будинку разом з економкою пані Макреді та трьома служницями (їх звали Айві, Марґарет і Бетті, однак вони більше не стрінуться нам у цій історії). Професор був дуже старий чоловік Біле волосся рясно куйовдилося на його голові, а нижню частину обличчя ховала буйна борода. Професор одразу сподобався дітям. Правда, того вечора, коли зустрів їх у дверях, він виглядав так дивно, що Люсі (яка була наймолодша) навіть трішки злякалась, а Едмундові (який був трохи старший за неї) зробилося смішно і він удав, ніби витирає носа, аби це приховати.

Тільки-но вони сказали професору "надобраніч" і піднялись на горішній поверх, де мали ночувати, як хлопці пішли у дівчачу кімнату і разом заходились усе це обговорювати.

— Жодного сумніву: нас залишили самих, — сказав Пітер. — Ліпше просто бути не може. Той старий дозволить нам робити все що завгодно.

— Мені здається, він милий дідок, — зауважила Сюзан.

— Та досить уже! — вигукнув Едмунд, який був стомлений, однак намагався робити бадьорий вигляд, а це завжди псувало йому настрій. — Досить балакати про це.

— Про що? — підняла брови Сюзан. — А й справді, тобі пора в ліжко.

— О, вже заговорила як мама, — невдоволено відповів Едмунд. — Та хто ти така, аби вказувати, коли я маю лягати спати? Сама йди.

— А може, справді ліпше всім піти спати? — сказала Люсі. — Бо напевно дістанемо на горіхи, коли почують, що ми тут розмовляємо.

— Ніхто не почує, — відповів Пітер. — Кажу вам, у цьому будинку ніхто не звертатиме уваги на те, що ми робимо. Зрештою, тут нас не чутно. Від тієї вітальні сюди іти десять хвилин, до того ж через стільки сходів і коридорів.

— Що це за галас? — зненацька підхопилась Люсі. Цей будинок був значно більшим за ті, у яких вона будь-коли гостювала, і від думки, що всі оті довжелезні коридори і незліченні двері провадять у порожнісінькі кімнати, у неї мурашки по шкірі поповзли.

— Це лише птах, дурненька, — мовив Едмунд.

— Сова, — підтримав його Пітер. — Тут, певно, дуже гарне місце для птахів. Гаразд, я йду спати. А завтра розпочнемо оглядини. У таких закутках, як цей, можна надибати що завгодно. Бачили гори, повз які ми проїжджали? А ліси? Мабуть, там є орли. Й олені. І яструби.

Та ранок привітав їх сірою мжичкою, такою густою, що крізь неї не те що гори й ліс, а й струмочок у саду годі було розгледіти.

— Ну аякже, сьогодні якраз треба було цього дощу! — невдоволено сказав Едмунд.

Вони щойно поснідали разом із професором і піднялися до кімнати, яку він їм відвів. Кімната була довга і низька, з двома вікнами в один бік і двома в інший.

— Не бурчи, Еде, — зупинила його Сюзан. — Б'юсь об заклад, що за годинку-півтори випогодиться. Та й так не все погано. Тут є радіо і купа книжок.

— Але не для мене, — відповів Пітер. — Я збираюся докладно обстежити будинок.

Усі приєдналися до Пітера і з цього й розпочалися їхні пригоди. Будинок професора здавався нескінченним, у ньому було повно всяких несподіваних закапелків. Перші двері, у які діти поткнулися, вели до порожніх опочивалень. Утім, це не стало для малих дослідників несподіванкою. Проте далі вони опинились у довжелезній залі, завішаній картинами, і там виявили крицеві обладунки і зброю. У наступній кімнаті по стінах вились зелені рослини, а в кутку стояла арфа. Потім діти спустились на три сходинки, тоді піднялись на п'ять — і відкрили малесеньку залу з балконом. Далі пішли кімнати із книгами. Багато книг були старовинні, деякі більші за Біблію у церкві. Невдовзі діти зазирнули у зовсім порожню кімнату, у якій стояла лише велика шафа для одягу, що мала ще дзеркало на дверях. Оце й усе, ну хіба ще порожня пляшка з голубого скла на підвіконні.

— Тут нічого немає, — сказав Пітер, і всі діти вервечкою вийшли геть — всі, окрім Люсі. Вона залишилася, позаяк подумала: "А що коли відчинити шафу?" — хоча була майже впевнена, що вона зачинена. На превелике її здивування, дверцята дуже легко відхилились і звідтам викотилось дві кульки нафталіну.

Заглянувши всередину, дівчинка побачила кілька довгих шуб, які там висіли. А для Люсі не було нічого ліпшого, ніж запах і дотик хутра. Вона одразу пропхалася поміж шубки і задоволено потерлася об них личком. Дверцята, звісно, Люсі лише прихилила, бо знала, що дуже нерозумно було б ото самій зачинитися у шафі. Згодом вона просунулась іще трошки і виявила там ще один ряд шуб. Було так темно, що дівчинка витягла вперед руки, аби не гепнутись чолом об дерев'яну стінку. Люсі ступила ще крок, потім ще один і ще один, сподіваючись нарешті її намацати, але їй це ніяк не вдавалося.

"Ого, яка величезна шафа!" — подумала Люсі, рухаючись далі і відводячи обома руками вбік поли шуб, щоб зробити собі місце. І тут відчула, як під ногами щось зарипіло. "Дивно, невже тут стільки нафталіну?" — подумала вона і нахилилась, аби помацати його. Але замість твердого і гладкого дна шафи рука знайшла унизу щось м'яке, сипке і дуже зимне. "Що за чудасія?" — пробурмотіла дівчинка і ступила ще кілька кроків уперед.

Наступної миті до неї дійшло, що об її обличчя й руки треться не м'яке хутро, а щось тверде й шорстке, ба навіть колюче. "Ой, воно геть як галузки!" — вигукнула Люсі. Тепер вона побачила перед собою світло, але не за півметра, де мала би бути стінка шафи, а десь далеко попереду. Щось холодне і м'яке сипалось на неї згори. Через якусь хвильку дівчинка зрозуміла, що стоїть у лісі серед ночі, під ногами лежить сніг і в повітрі кружляють сніжинки.

Люсі трішки злякалась, але водночас відчула тремку допитливість і захоплення. Дівчинка озирнулась через плече і там, поміж темними стовбурами дерев, ще змогла розгледіти відкриті дверцята шафи і навіть вловити відблиск порожньої кімнати, з якої ото сюди потрапила. (Звісно, вона залишила дверцята відчиненими, бо знала, що треба бути геть дурненькою, аби самій зачинитися у шафі.) Здавалося, там, позаду, був іще день. "Я завжди можу повернутися назад, коли щось буде негаразд", — подумала Люсі. Вона рушила вперед, рип-рип по снігу, через ліс, до отого світла. Хвилин за десять вона підійшла до нього зовсім близько і виявила, що світив вуличний ліхтар. Дівчинка спинилася, щоб його роздивитися, дивуючись, як це ліхтар міг опинитися посеред лісу, і розмірковуючи, що їй робити далі, коли почула дріботіння чиїхось кроків. А невдовзі з-поміж дерев виринула якась дивна істота і підійшла до ліхтаря.

Це створіння було трішки вищим за Люсі. Над головою воно тримало парасолю, білу від снігу. Горішня частина його тулуба нагадувала людину, але ноги були як у цапа — з чорним і блискучим волоссям, та ще замість стіп виднілися цапині копита. Хвоста Люсі спершу не зауважила, бо той химерний чоловічок підтримував його разом із парасолею, аби не волочився по снігу. Чоловічок цей мав червоного вовняного шалика навколо шиї, шкіра теж була трішки червоняста. Він мав дивне, але приємне маленьке личко з клинцюватою борідкою та кучерявим волоссям, з якого визирали два ріжки. В одній руці, як уже мовилося, він ніс парасолю, а в іншій — кілька пакунків, загорнутих у брунатний папір. З отими пакунками і присипаною снігом парасолькою він виглядав достеменно так, мовби ходив купувати різдвяні подарунки. Це був фавн. Коли ж він уздрів Люсі, то від несподіванки випустив з рук геть усі свої речі.

Розділ 2. Що Люсі там знайшла

— Добривечір, — привіталася Люсі. Проте фавн кинувся збирати свої пакунки, отож відповів не одразу. Коли ж нарешті дав собі раду, легенько вклонився.

— Добривечір, добривечір, — мовив він. — Даруйте, не хочу бути настирливим, але, якщо я не помиляюся, Ви донька Єви?

— Мене звати Люсі, — відповіла дівчинка, не зовсім його розуміючи.

— Пробачте, але ж Ви, так би мовити, дівчина? — спитав фавн.

— Ну звичайно, я дівчинка, — погодилась Люсі.

— Звісно, людина, — відповіла Люсі, трохи збентежена.

— Так-так, усе правильно, — сказав фавн. — Який же я дурний! Але я ніколи раніше не бачив ні синів Адама, ні доньок Єви. Чудово! Що й казати… — і тут він спинився, немов збирався повідомити щось таке, чого не належало, однак вчасно спам'ятався. — Я вражений, просто вражений, — повторював далі він. — Дозвольте відрекомендуватись: мене звати Тамнас.

— Я дуже рада, що зустріла Вас, пане Тамнасе, — сказала Люсі.

— Чи можна поцікавитись, о Люсі, донько Єви, як Ви потрапили до Нарнії? — поспитав пан Тамнас.

— До Нарнії? А що це таке? — здивувалась Люсі.

— Країна Нарнія, — відповів фавн, — у якій ми зараз перебуваємо, — це всі землі між ліхтарем та великим замком Кеа-Перевел, що на узбережжі Східного моря. А Ви? Невже Ви прийшли з диких лісів Заходу?

— Я… я пролізла через шафу з порожньої кімнати, — відповіла Люсі.

— Ах, — сумно зітхнув пан Тамнас, — якби я пильніше вивчав географію, коли був малий, то, без сумніву, знав би все про ті дивні країни. А тепер уже запізно.

— Але це зовсім не країна, — стримуючи усмішку, сказала Люсі. — Це ось за мною, принаймні, якщо я не помиляюсь. І там зараз літо.

— Тимчасом, — розповідав пан Тамнас, — у нас в Нарнії завжди зима.