Хто був гетьманом після Дорошенко?

Що зробив гетьман Петро Дорошенко?

Будучи гетьманом Петро Дорошенко провів ряд важливих реформ – встановив митну лінію, карбував власну монету, провадив колонізацію незалежних земель, утворив новий Торговицький полк, здійснював заходи по реорганізації внутрішнього життя українських земель. Кеш

Кого Петро Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережжя?

8 червня Петра Дорошенка обрано гетьманом всієї України. Дорошенко призначив Дем'яна Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України.

Дорошенко Петро Дорофійович як гетьман України. Реферат

Народився 1627 року в Чигирині в родині козака. Внук Михайла Дорошенка, гетьмана реєстрового козацтва у 1625—1628 роках. У двадцять років призначений козаком гетьманської сотні. Був освічений, добре знав латинську й польську мови, історію, мав добрий хист промовця, пройшов дипломатичну школу у Богдана Хмельницького, виконував важливі доручення гетьмана. 1649 року записаний до реєстру Війська Запорозького як писар Чигиринського полку.

1657 року Хмельницький призначив його полковником прилуцьким. Після смерті Богдана Хмельницького був на боці Івана Виговського, який виступив проти спілки України з Росією. 1660 року, ставши чигиринським полковником, Дорошенко разом з іншими старшинами домагається у Москві відміни деяких невигідних для України статей Переяславської угоди.

Того самого року він був серед тих, хто підписав Слободищівський трактат про вихід України зі складу Росії та приєднання її до Польщі. 1663 року, за гетьмана Павла Тетері, був генеральним осавулом, з 1665 року — полковником Черкаського полку. Пізніше, коли Тетеря зрікся булави, Дорошенко при сприянні татар став наказним гетьманом. На початку 1666 року на Раді у Чигирині був обраний гетьманом Правобережної України.

Ставши гетьманом, веде наполегливу боротьбу за возз’єднання Правобережної та Лівобережної України. У боротьбі з поляками за Правобережну Україну з допомогою татар знищив загони Маховського на Поділлі та виступив проти війська Яна Собеського. Після антимосковського повстання на Лівобережжі, під час якого було убито Івана Брюховецького, ставленика Москви, 8 червня Дорошенка було проголошено гетьманом України по обидва боки Дніпра.

У січні 1667 року Польща та Московія підписали Андрусівський мир, за яким за Польщею визнавалося Правобережжя, за Московією — Лівобережжя. У зв’язку з наступом поляків Дорошенко повернувся на Правобережжя, у той час його противники на Лівобережжі обрали гетьманом України призначеного Дорошенком наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного.

В умовах спровокованої його противниками боротьби всередині України з гетьманом Петром Суховієм, а потім з його наступником Михайлом Ханенком, Дорошенко 1669 року почав шукати допомоги у турецького султана й підписав з ним угоду, за якою Порта брала козаків під свій захист.

1672 року Дорошенко здійснив великий похід проти Польщі з допомогою турецьких військ і розгромив військо Ханенка з його польськими помічниками. Польща зреклася Поділля на користь Туреччини і України, що стала згідно з Бучацьким миром, підписаним 5 жовтня 1672 року, самостійною державою. Дальші плани Дорошенка об’єднати обидві частини України під владою одного гетьмана зустріли опір обраного після Дем’яна Многогрішного гетьмана Івана Самойловича.

1674 року почалася війна, і московський воєвода Г. Ромодановський разом із Самойловичем у червні 1674 року обложили Чигирин. На допомогу Дорошенку прийшли турецькі війська, і Самойлович з Ромодановським відступили. На короткий час Правобережну Україну було повернуто під владу Дорошенка, але населення зруйнованого кількарічною війною краю у вирішальний момент не підтримало Дорошенка, якому закидали його спілку з турками, що спустошували й грабували українські землі.

Розчарований в турецькій протекції й зневірений у подальшій боротьбі, Дорошенко зрікається булави. Сірко від імені царя прийняв від нього клейноди, але Москва вимагала ще й присяги від нього, на що Дорошенко не погоджувався. Знову у вересні 1676 року обложили Чигирин, й він після короткого бою здався Самойловичу.

Після цього оселився в Сосниці, потім його вивезли у почесне заслання в Московію, де він деякий час був воєводою у В’ятці (1679—1682), а потім жив до смерті у 1698 році в подарованому йому царем селі Ярополчому поблизу Москви. Петро Дорошенко став гетьманом у критичній ситуації, коли Україна, після марних намагань Івана Виговського і Юрія Хмельницького зберегти залишки державного гетьманського устрою й цілісність української території, опинилася у вирі спровокованого польським та московським урядами протистояння правобережної та лівобережної старшини.

Незважену роль у цьому протистоянні відігравали представники вищого православного духівництва, які, замість того щоб сприяти об’єднанню українців на платформі загальнонаціональних інтересів, встрявали в групові конфлікти й підтримували одних гетьманів всупереч іншим.

В Україні наростали суперечності між заможним козацтвом та старшиною з одного боку і низовим козацтвом та селянами й міщанами з другого. Використовуючи невдоволення козацтва політикою старшини, Іван Брюховецький вів промосковську політику й висловлювався за ліквідацію гетьманства й створення Українського князівства на чолі з царевичем Федором.

У квітні 1662 року противник Москви Я. Сомко домігся проголошення себе гетьманом на раді у Козельці, але пробув ним лише місяць. Зрікається влади правобережний гетьман Ю. Хмельницький і на початку 1663 року стає ченцем Ірденського монастиря. Гетьманом стає П. Тетеря, який намагається вести самостійну політику. Але у березні московський уряд домагається скликання чорної ради, й 17—18 червня під Ніжином більшість козаків за "підтримки" восьмитисячного московського війська обрала гетьманом Івана Брюховецького, а його суперників було страчено.

З поділом України на польську та російську сфери впливу по обидва береги Дніпра серед козацтва та старшини ще більше загострювалося прагнення відродити минулу славу часів Хмельницького й об’єднати дві частини України під владою одного гетьмана. Усунувши двох суперників, Василя Дрозденка та Стефана Опару, Дорошенко стає гетьманом у серпні 1665 року і вдається до ряду активних заходів, щоб зміцнити своє становище. Він часто скликає генеральні ради, на яких намагається враховувати думку рядового козацтва.

Щоб уникнути замахів і переворотів, Дорошенко організовує 20-тисячний корпус найманців-сердюків, що підлягали йому особисто. Спершу гетьман орієнтувався на Польщу, але, після підписання в січні 1667 року поляками та московитами Андрусівського миру, за яким Україна розділялася між обома державами на Правобережну, під Польщею, та Лівобережну, під Москвою, він рішуче відкинув пропольський курс і вирішив відродити один з давніх проектів Богдана Хмельницького — союз з Оттоманською Портою. Восени 1667 року Дорошенко за допомогою турків здійснив похід на західноукраїнські землі, щоб включити їх до складу козацької держави.

Ян Казимир внаслідок цього походу змушений був надати Дорошенкові на Правобережжі широку автономію, але успіх було зведено нанівець тим, що харківський полковник Іван Сірко та кошовий Іван Ріг напали на Крим і союзник Дорошенка калга-султан Гірей пішов на примирення з поляками.

Наприкінці 1667 року Дорошенко ще вів переговори з московським урядом про відновлення у повному обсязі прав і вольностей Війська Запорозького і об’єднання обох частин України. Йому навіть вдалося схилити на свій бік Івана Брюховецького, який почав розуміти своє хитке становище під рукою Москви і в лютому 1668 року закликав населення Лівобережної України піднятися на боротьбу проти московської неволі. До березня більшу частину Лівобережжя було звільнено від московського війська.

У червні П. Дорошенко здійснив похід у Лівобережну Україну, в результаті якого козаки, незадоволені політикою І. Брюховецького, вбили його і обрали гетьманом об’єднаної України Петра Дорошенка. Спираючись на турків, Дорошенко почав зміцнювати державу, намагаючись позбутися зверхності як поляків, так і московитів за допомогою вірних йому полків та сердюцького війська.

Але й тоді, як уже не раз було в Україні, занепокоєна зростанням гетьманської влади частина старшини почала її підривати, переходячи на бік суперників Дорошенка. У серпні 1668 року татари зробили спробу замінити Дорошенка за допомогою запорозького писаря А. Суховія. Дорошенко розправляється з новим противником, але натомість поляки висунули свого ставленика Михайла Ханенка й захопили Правобережжя. Виступивши проти поляків та Ханенка Дорошенко замість себе залишив наказним гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного.

Після цього Москва, скориставшись вигідною для себе ситуацією, рушила на Лівобережжя і змусила Дем’яна Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність російського царя. У серпні 1668 року Дорошенко здійснює ще одну спробу за допомогою Туреччини зламати хід подій.

Він посилає до Стамбула посольство з проектом угоди, яка могла забезпечити єдність українських земель від Вісли, Перемишля й Самбора до Севська й Путивля у межах однієї держави. У березні 1669 року Корсунська рада дала згоду на прийняття Україною турецького протекторату і підтвердила гетьманство Дорошенка по обидва береги Дніпра. Водночас Дорошенко намагався досягти порозуміння з Дем’яном Многогрішним. У своїх листах до нього він писав про руйнування Гетьманщини, про заслання Москвою патріотів-українців до Сибіру, пропонував скликати раду всієї України для вирішення долі вітчизни, щоб відновити її цілісність.

Водночас він продовжував гнучку дипломатичну політику з московським та польським урядами. Надзвичайними зусиллями Дорошенкові на короткий час вдалося згуртувати навколо себе частину козацької старшини, зміцнити державні інституції й знайти оптимальний варіант узгодження своєї влади і влади старшини скасуванням інституту чорних рад. Але ні Московська держава, ні Польща, ні Туреччина не бажали створення незалежної самостійної України.

Влітку 1672 року під час війни між Туреччиною і Польщею, в якій Дорошенко став на бік турків, Україна стала ареною жорстоких і спустошливих військових дій, які перетворили її в руїну. Спілка з ненависними більшості українського населення "бусурманами" підірвала владу Дорошенка і його популярність серед народу. У 1675—1676 роках, під час битви за Чигирин, Дорошенко опинився на боці турків і змушений був воювати проти козацького війська, підвладного Москві.

Зрозумівши безнадійність ситуації і хиткість свого становища, він у вересні 1676 року складає свої повноваження і здається московському урядові. Відтоді аж до гетьманування Івана Мазепи Україна не мала більше зверхників, які б так палко й послідовно обстоювали ідею державної самостійності. Політична та військова експансія Польщі, Туреччини та Росії спричинила руйнування Правобережної України. Спустошливі напади турків і татар, міжгетьманські та міжстаршинські усобиці і чвари призвели до знищення сотень населених міст, сіл і містечок, до запустіння великих територій, через що цей період дістав в історії назву "Руїна".

А на Лівобережжі відбувався цілеспрямований і жорсткий наступ московської влади на вольності Війська Запорозького, знищення останніх державних інституцій і церковної самостійності. Дорошенко пережив і свого союзника Івана Сірка, що помер 1680 року, і свого противника Івана Самойловича, що скінчив життя 1687 року в Сибіру.

Поховали Дорошенка у центрі села Ярополчого, під правим крилосом дерев’яної церкви великомучениці Параскеви, на могилі поклали камінь, який зберігся донині. Від шлюбу Дорошенка в Ярополчому походить дружина О. Пушкіна — правнучка гетьмана Наталія Гончарова.

Османська Україна Петра Дорошенка

Петро Дорошенко був обраний гетьманом України 18 (28) серпня 1665 року за підтримки кримських мурз. Перед тим гетьман Павло Тетеря втік до Польщі, а ще один володар булави — Степан Опара був заарештований за зраду та відправлений новообраним гетьманом Дорошенком польському королю «на знак вірності».

Вже наприкінці осені за підтримки кримців і поляків Дорошенкові вдалося встановити контроль над Правобережжям і допомогти татарам приборкати ногайський заколот, виконуючи міжнародні зобов’язання. Але вже менш ніж за рік, намагаючись протидіяти зближенню Московії та Речі Посполитої, Петро Дорошенко спільно з ханом Аділь Ґераєм розпочинає бойові дії проти коронної армії.

Османський протекторат як протидія Андрусівській угоді

30 січня (9 лютого) 1667 року московсько-польська війна 1654–1667 років офіційно завершилася підписанням Андрусівської угоди, за якою територію української козацької держави розділено по Дніпру. Київ з околицями також переходив під владу царя, а Запорізька Січ мала перебувати під спільним контролем обох держав.

Це перемир’я підштовхнуло Військо Запорізьке до альянсу з Османською імперією та Кримським ханством проти Речі Посполитої й Московії. Власне, перемовини про такий союз були проведені ще навесні 1666 року. Але тоді цей союз передбачав підтримку слабшого проти сильнішого — тобто коаліцію османів, кримців і козаків з Польщею проти Москви, або з Москвою проти Польщі. Тепер же козацька держава могла спиратися лише на Османську імперію як на гаранта свого суверенітету і територіальної цілісності.

У липні 1667 року гетьман Петро Дорошенко направив посольство на чолі з Михайлом Радкевичем-Портянкою до Османської імперії на переговори про перехід під владу Порти. У січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя московського і Королівської Величності з цього часу не бувати». Згодом уряд Петра Дорошенка висунув такі умови підданства османському володареві та залежному від нього кримському ханові: по-перше, Україна не повинна сплачувати данину; по-друге, султан не має права усувати гетьмана, якого обирали на генеральній раді; по-третє, прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; по-четверте, зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманщини, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; по-п’яте, козацька держава мала об’єднати весь православний «руський народ» від Києва до Перемишля та Самбора, до Вісли та Німана і до Севська та Путивля, де «всі є козаки»; по-шосте, султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; по-сьоме, Константинопольського патріарха мають вільно обирати на архієрейському соборі й він перебуватиме на престолі до своєї смерті.

11–12 (21–22) березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорізького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українського санджака, до якого увійшли території трьох «козацьких народів» — запорізького («жовтого очерету»), лівобережного («барабашського») і правобережного («поткальського») козацтва.

За крок до створення Київського патріархату

У той же час, 6 березня 1668 року, вселенський патріарх Мефодій надав ставлену грамоту митрополиту Йосипу Нелюбовичу-Тукальському як єдиному митрополитові Київському, Галицькому та Всієї Русі та екзарху константинопольського престолу. Ставлену грамоту було адресовано «ясновельможному його милості панові Петру Дорошенку, великому гетьману та всьому правовірному і славному воїнству його Запорізькому». Митрополит також отримав привілей від султана на Київську митрополію і розпорядився в усіх українських православних церквах не поминати московського царя як глави держави. Згодом, у червні 1671 року, обговорено було план, щоб у разі успіху військової кампанії Османської імперії проти Речі Посполитої проголосити Тукальського патріархом Київським і Всієї Малої, Червоної та Чорної Русі.

Польсько-турецька війна 1672–1676 років

У 1671 році, зібравши нову армію, великий візир Османської імперії Фазіл Ахмед Кепрюлю вирішив розпочати війну проти Речі Посполитої. У 1671 році, за підтримки Петра Дорошенка, стартувала військова кампанія. Спочатку вона відбувалася неквапливо, утім, 1672 року великий візир підійшов до Кам’янця, який було захоплено 27 серпня. Після цього взяв в облогу Львів та зрештою змусив короля Михайла I Вишневецького укласти Бучацький мирний договір, згідно з яким Османська імперія отримала Поділля, частину Галичини та підтвердила протекторат над Правобережною Україною. Річ Посполита зобов’язувалася сплачувати щорічну данину у 22 тисячі злотих.

За цим договором, всупереч бажанню Дорошенка, під пряму владу султана переходив Кам’янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і частково Брацлавського й Уманського полків козацької України. Ця адміністративна одиниця проіснувала під султанською владою до 1699 року. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, якого призначали у Стамбулі. Еялет поділявся на санджаки, яким підпорядковувалися менші округи — нахії. Спочатку було утворено Кам’янецький, Барський і Язловецький, а трохи згодом Меджибізький санджаки.

За Бучацьким договором 1672 року, держава Війська Запорізького перейшла під булаву Дорошенка «у старих кордонах» (Брацлавське і Київське воєводства). Але поляки не поспішали виконувати свої зобов’язання. Польський сейм так і не визнав Бучацького договору. Через це 1673 року розпочалася нова польсько-турецька війна за Україну, що завершилася підписанням 17 жовтня 1676 року Журавненського мирного договору, який дещо послаблював умови Бучацького.

Наступ Москви і капітуляція Петра Дорошенка

Поки тривали бойові дії на заході, 17 (27) березня 1674 року в Переяславі відбулася козацька рада лівобережних козаків-сепаратистів за участю білгородського воєводи Григорія Ромодановського і представників десяти правобережних козацьких полків, на якій московському ставленику Іванові Самойловичу було надано право називатися титулом Дорошенка — «гетьманом обох боків Дніпра».

Окрім цього, на територію Війська Запорізького ще з січня 1674-го розпочався наступ московських військ, які 2 серпня обложили Петра Дорошенка в Чигирині — столиці Війська Запорізького. Москалів та сепаратистів підтримали мешканці Ладижина й Умані. Довідавшись про ситуацію, султан Мегмед IV розпорядився надати Дорошенкові допомогу. 19 серпня султан здобув Ладижин, а 4 вересня Умань. Жителі обох містечок були страчені або забрані в ясир як зрадники і бунтівники, згідно з нормами тогочасного османського права.

На жаль, внаслідок воєнних поразок і втрати популярності через дії османів, позиції Дорошенка слабшали, і, щоб не загинути, він був змушений за посередництва запоріжців на чолі з Іваном Сірком розпочати переговори про перехід під владу московського царя.

На початку вересня 1676 року гетьман Війська Запорізького Петро Дорошенко здав Чигирин військам Ромодановського та Самойловича. А 19 (29) вересня, у супроводі своєї старшини та мешканців столиці й околиць (2000 осіб загалом), Дорошенко переправився через Дніпро і прибув до табору Івана Самойловича і боярина Григорія Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману свої «військові клейноди» та присягнув на «вірне та вічне підданство» новому цареві Федору Олексійовичу.

З нагоди капітуляції Дорошенка вулицями Москви пройшла святкова процесія, а самого колишнього гетьмана оселили в Сосниці на Чернігівщині. Утім, уже 8 (18) березня наступного, 1677, року, за наполяганням московського уряду, колишній очільник козацької держави був змушений вирушити до царської столиці.

Згодом почесному полоненому Петрові Дорошенку дозволили привезти з України родичів і дружину — Єфросинію Яненко-Хмельницьку. 1680 року він прийняв пропозицію стати воєводою в Устюзі Великому. Тоді ж йому були надані і вотчини. Після смерті дружини колишній гетьман одружився з Агафією Єропкіною і вів життя поміщика аж до смерті 1698 року. Правнучкою Петра Дорошенка та Агафії Єропкіної була дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова.

Польсько-московська співпраця

Польсько-московська коаліція виявилася дієвим інструментом протидії Османській імперії та козакам. Втративши можливість ситуативно підтримувати одного з цих двох північних сусідів, Порта змушена була відмовитися спочатку від українського Лівобережжя на користь Москви в 1681 році, а потім і від частини Правобережжя на користь Польщі в 1699-му. Абсолютно непередбачуваним у 1660-х роках наслідком угоди Варшави й Москви стало поступове посилення Московської держави, експансія якої в наступні півтора століття призвела до зникнення і Кримського ханства, і Війська Запорізького, і Речі Посполитої, і значного послаблення Османської імперії.