Де живе жук гнойовик?

Гнойові жуки поширені по всьому суходолу, крім Антарктиди. Вони полюбляють достатньо теплі і зволожені біотопи. Цих комах можна зустріти у природних та штучних лісах, степах, луках, сільськогосподарських угіддях і, навіть, у пустелях.

Яка користь від жуків для людини?

Значення жуків в природі Тварини виступають в ролі санітарів, так як в процесі своєї життєдіяльності вони допомагають розкладатися листю, деревині, залишкам рослин і тварин. Варто відзначити, що багато видів жуків завдають шкоди риб'ячій ікрі.

Жуки чи твердокрилі: фото, опис, цікаві факти • Світ Довкола

Колорадський жук

Колора́дський жу́к (Leptinotarsa decemlineata (Say, 1824)) — жук з родини Листоїди, серйозний з економічної точки зору шкідник картоплі. Довжина тіла приблизно 10 мм, забарвлення надкрил яскраво жовте або помаранчеве з п'ятьма поздовжніми темно-коричневими смугами на кожному з них. Вид у 1824 році описав Томас Сей на матеріалах, зібраних у Скелястих горах на Solanum rostratum. Походження цього жука не зовсім зрозуміле, але видається вірогідним, що Колорадо й Мексика є частиною його первинного ареалу на південному заході Північної Америки.

Зміст

Життєвий цикл [ ред. | ред. код ]

Природним кормом для колорадського жука слугувало листя Solanum rostratum, але разом з інтродукцією картоплі в межі природного ареалу виду сталася зміна харчової рослини. Інколи колорадський жук живиться також листям помідорів і баклажанів. Самка відкладає до 400 жовтувато-помаранчевих яєць, завдовжки приблизно 1,5 мм. Зазвичай яйця відкладаються купками (близько 30 яєць) на нижню сторону листка. Тривалість кожної стадії залежить від температури довкілля. За 4-15 днів з яєць виходять червонувато-коричневі личинки з двома рядами темно-коричневих плям на кожному боці, що живляться листками. Стадія личинки має чотири віки (тобто личинки линяють тричі). Личинка першого віку близько 1,5 мм завдовжки, останнього четвертого — близько 8 мм. Розвиток личинок першого-третього віку триває по 2-3 дні, четвертого — 4-7. Перед заляльковуванням кожна личинка впродовж кількох діб не живиться (стадія передлялечки, яку можна впізнати через низьку активність та бліде забарвлення). Передлялечки падають на землю, зариваються в ґрунт на кілька сантиметрів, де і заляльковуються. Залежно від температури, світлового режиму та якості кормової рослини імаго можуть з'явитися за кілька тижнів або ж впасти в діапаузу до весни. Імаго повертаються на харчові рослини, де паруються. Залежно від температурного режиму можуть давати до 3 поколінь за сезон. [1]

Вороги [ ред. | ред. код ]

Є багато відомих хижаків Leptinotarsa decemlineata, проте вони майже не впливають на розмноження жука. Хижаки включають павукоподібних (Phalangium opilio, який їсть яйця та дрібних личинок, Xysticus kochi, павук в СРСР [уточнити] , Peucetia viridans, Misumena й 2 види в родині Thomisidae, які їдять яйця і личинки), Neuroptera (Chrysoperla carnea і Chrysoperla rufilabris, які їдять яйця), Heteropterans (Perillus bioculatus, Podisus maculiventris, Oplomus dichrous, Oplomus severus, Stiretris anchorago, Perilloides confluens, Zicrona coerules, Pinthaeus sanguinipes, клопи, які харчуються личинками і яйцями), Coleoptera (Lebia grandis і щонайменше 8 інших видів Lebia, які їдять яйця, личинки і лялечки; Pterostichus chalcites і Calledia decora, які харчуються личинками; Coleomegilla maculata, Hippodamia convergens, Coccinella septempunctata, Coccinella transversoguttata, Harmonia axyridis, Aiolocaria miriabilis (в СРСР [уточнити] ); усі сонечка, які їдять яйця і личинки; Collops quadrimaculatus; Melyridae), Hymenoptera (оси Polistes, які харчуються личинками, мурахи роду Formica, які їдять дорослих особин і личинки).

У Сполучених Штатах Coleomegilla maculata є особливо значущим хижаком, який споживає яйця і дрібних личинок. Perillus bioculatus і Podisus maculiventris атакують личинок жука; Lebia grandis харчуються яйцями і личинками колорадського жука. Ентомофагів жука вивчав О. В. Прісний. В Україні заходи боротьби з шкідником розробляли київські ентомологи на чолі з М. П. Дядечком.

Поява в Європі [ ред. | ред. код ]

1877 року колорадський жук потрапив до Німеччини, де був знищений. Під час або одразу після Першої світової війни він прижився неподалік американської військової бази в Бордо (Франція) та почав поширюватися впродовж Другої світової війни, в Бельгію, Нідерланди та Іспанію. Під час та одразу після Війни його популяція надзвичайно зросла та він почав поширюватися на схід, і тепер зустрічається майже по всій Європі. Під час Другої світової війни націонал-соціалістський режим Німеччини використовував жука з пропагандистськими цілями, заявляючи, що жука скинули американські повітряні сили. Американців також звинувачувало і керівництво радянського окупаційного сектора Німеччини. До 1950 року колорадського жука знайдено майже на половині картопляних полів в Німеччині. В Європейському союзі вид є карантинним у Великій Британії, Ірландії, на Балеарських островах, Кіпрі, Мальті та в південній частині Швеції і Фінляндії (колорадського жука в цих країнах не виявлено).

■ сучасний ареал колорадського жука; ■ первісний ареал колорадського жука; ■ первісний ареал картоплі

Примітки [ ред. | ред. код ]

Див. також [ ред. | ред. код ]

Література [ ред. | ред. код ]

• Воловник С. В. Наши знакомые незнакомцы. 2-е изд, доп. — Днепропетровск: Промінь, 1990, с. 36—45. — https://www.zin.ru/Animalia/Coleoptera/rus/voseve83.htm[Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.]

Посилання [ ред. | ред. код ]

• Colorado Potato Beetle Leptinotarsa decemlineata (Say, 1824)[Архівовано 2 березня 2007 у Wayback Machine.] (англ.)



• Колорадский жук[Архівовано 23 березня 2013 у Wayback Machine.] (рос.)



• Bodnariuk, B. and B. Scholtens 2013. «Leptinotarsa decemlineata» (On-line), Animal Diversity Web[Архівовано 10 серпня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Leptinotarsa_decemlineata

Жук-олень

Жук-о́лень, або рогач звичайний (Lucanus cervus) — вид жуків роду Рогач (Lucanus) з родини рогачевих (Lucanidae), найвідоміший її представник.

Він є найбільшим з твердокрилих фауни України, досягаючи, разом з «рогами», 7,5 см завдовжки. Живе в дуплах старих та мертвих дерев в лісах та лісопосадках. Лісове господарство, зменшуючи кількість старих та мертвих дерев в лісах, знищує також житла цих комах, як і багатьох інших ксилобіонтів. Колись жук-олень був звичайним видом по всій Європі, тепер же його популяція постійно зменшується. Вид відносять до тих, яким загрожує вимирання, в Україні його внесено до Червоної книги.

Зміст

Будова тіла [ ред. | ред. код ]

Тіло жука-оленя складається з голови, грудей і черевця. Сегменти голови зливаються в єдину головну капсулу. На передньому кінці голови містяться рот, по боках розташовані два великих складних фасеткових ока, а між ними — три дрібних простих вічка. На голові є 4 пари придатків, які утворилися внаслідок еволюційних перетворень кінцівок. Перша пара придатків — вусики, які прикріплюються до верхньої частини голови. Вони складаються з багатьох члеників.

Решта придатків формують ротовий апарат складної будови. Він представлений верхньою і нижньою губами, а також верхньою і нижньою щелепами. Ротовий апарат призначений для захоплювання, утримування й подрібнювання їжі.

Величезні роги жука-оленя — це дуже розвинені верхні щелепи. У самки верхні щелепи зовсім маленькі не схожі на роги. Ротовий апарат жука-оленя, який живиться твердою рослинною їжею, називають гризучим.

Груди жука-оленя складаються з трьох сегментів: передньо-, середньо-, та задньогруди. На кожному з сегментів розміщено по парі ніг. Ноги жука утворені кількома члениками і закінчуються гострими кігтиками, які допомагають йому лазити по стовбурах дерев.

До грудей жука-оленя прикріплюються дві пари крил. Передні крила вкриті щільною кутикулою. Їх називають надкрилами. Вони призначені не для польоту, а для захисту тіла від ушкоджень. Задні крила тонкі і прозорі, розміщуються на задньогрудях. За їх допомогою жук літає. Крило складається з двох шарів, між якими утворюється щілина — продовження порожнини тіла. У крилі проходять нерви і дихальні трубки, розташування яких можна визначити за його жилками. Черевце жука-оленя складається з семи сегментів. У ньому містяться внутрішні органи.

Самці та самиці відрізняються за розмірами мандибул, що дозволяє дуже легко їх розрізняти.

Нестандартна зовнішність жука-оленя зробила його улюбленим об'єктом для зображення на поштових марках.

Біологія виду [ ред. | ред. код ]

Імаго з'являються в травні, літ до початку серпня, переважно ввечері. Вони не їдять, лише п'ють інколи сік, що витікає з поранень на стовбурах дерев. Самки відкладають яйця на гниючу деревину.

Личинки сліпі, С-подібні. Живляться гниючою деревиною стовбурів дерев. Тіло личинки кремового кольору прозоре з помаранчевими ногами та головою, з двома рядами коричневих цяток. За допомогою ніг личинки здатні стрекотати, що забезпечує їх комунікацію між собою. Личинки линяють декілька разів, та перетворюються на лялечку. Тривалість личинкової стадії 4-6 років.

Ареал [ ред. | ред. код ]

Поширений по всій території України. [1]

Примітки [ ред. | ред. код ]

1. ↑ В. В. Мартынов. Контрольный список пластинчатоусых жуков (Coleoptera: Scarabaeoidea) фауны Украины // Известия Харьковского энтомологического общества. — 2012. — Т. 20, Вып. 2. — С. 11-44. (рос.)