Що їдять жуки?

Вони звичайно невеликі (1—10 мм завдовжки). Дорослі комахи та личинки харчуються здебільшого мертвою деревиною, плодовими тілами грибів. Відомі знахідки цих жуків у балтійському та рівненському бурштині.

Хто де живе жук?

Жуки населяють суходіл та прісні води всієї земної кулі – від самих «мертвих» пустель до тропічних лісів і від екваторіальних областей до тундри. На Кавказі вони зустрічаються на висоті більше 3000 м, у горах Середньої Азії – до 4500, а в Гімалаях і в горах тропіків – до 5000-5500 м.

Який найбільший жук?

Імаго Вусач-титан гігантський — найбільший з відомих на Землі жуків. Розміри коливаються в межах 120-170 мм, проте середня довжина тіла становить 130 мм, значно рідше трапляються особини завдовжки 150 мм, а більших досягають лише пооднокі жуки.

Жук-олень

Жук-о́лень, або рогач звичайний (Lucanus cervus) — вид жуків роду Рогач (Lucanus) з родини рогачевих (Lucanidae), найвідоміший її представник.

Він є найбільшим з твердокрилих фауни України, досягаючи, разом з «рогами», 7,5 см завдовжки. Живе в дуплах старих та мертвих дерев в лісах та лісопосадках. Лісове господарство, зменшуючи кількість старих та мертвих дерев в лісах, знищує також житла цих комах, як і багатьох інших ксилобіонтів. Колись жук-олень був звичайним видом по всій Європі, тепер же його популяція постійно зменшується. Вид відносять до тих, яким загрожує вимирання, в Україні його внесено до Червоної книги.

Зміст

Будова тіла [ ред. | ред. код ]

Тіло жука-оленя складається з голови, грудей і черевця. Сегменти голови зливаються в єдину головну капсулу. На передньому кінці голови містяться рот, по боках розташовані два великих складних фасеткових ока, а між ними — три дрібних простих вічка. На голові є 4 пари придатків, які утворилися внаслідок еволюційних перетворень кінцівок. Перша пара придатків — вусики, які прикріплюються до верхньої частини голови. Вони складаються з багатьох члеників.

Решта придатків формують ротовий апарат складної будови. Він представлений верхньою і нижньою губами, а також верхньою і нижньою щелепами. Ротовий апарат призначений для захоплювання, утримування й подрібнювання їжі.

Величезні роги жука-оленя — це дуже розвинені верхні щелепи. У самки верхні щелепи зовсім маленькі не схожі на роги. Ротовий апарат жука-оленя, який живиться твердою рослинною їжею, називають гризучим.

Груди жука-оленя складаються з трьох сегментів: передньо-, середньо-, та задньогруди. На кожному з сегментів розміщено по парі ніг. Ноги жука утворені кількома члениками і закінчуються гострими кігтиками, які допомагають йому лазити по стовбурах дерев.

До грудей жука-оленя прикріплюються дві пари крил. Передні крила вкриті щільною кутикулою. Їх називають надкрилами. Вони призначені не для польоту, а для захисту тіла від ушкоджень. Задні крила тонкі і прозорі, розміщуються на задньогрудях. За їх допомогою жук літає. Крило складається з двох шарів, між якими утворюється щілина — продовження порожнини тіла. У крилі проходять нерви і дихальні трубки, розташування яких можна визначити за його жилками. Черевце жука-оленя складається з семи сегментів. У ньому містяться внутрішні органи.

Самці та самиці відрізняються за розмірами мандибул, що дозволяє дуже легко їх розрізняти.

Нестандартна зовнішність жука-оленя зробила його улюбленим об'єктом для зображення на поштових марках.

Біологія виду [ ред. | ред. код ]

Імаго з'являються в травні, літ до початку серпня, переважно ввечері. Вони не їдять, лише п'ють інколи сік, що витікає з поранень на стовбурах дерев. Самки відкладають яйця на гниючу деревину.

Личинки сліпі, С-подібні. Живляться гниючою деревиною стовбурів дерев. Тіло личинки кремового кольору прозоре з помаранчевими ногами та головою, з двома рядами коричневих цяток. За допомогою ніг личинки здатні стрекотати, що забезпечує їх комунікацію між собою. Личинки линяють декілька разів, та перетворюються на лялечку. Тривалість личинкової стадії 4-6 років.

Ареал [ ред. | ред. код ]

Поширений по всій території України. [1]

Примітки [ ред. | ред. код ]

1. ↑ В. В. Мартынов. Контрольный список пластинчатоусых жуков (Coleoptera: Scarabaeoidea) фауны Украины // Известия Харьковского энтомологического общества. — 2012. — Т. 20, Вып. 2. — С. 11-44. (рос.)