Яка головна ідея повісті В Нестайка чарівний талісман?

Ідея – возвеличення дружби, порядності, чемності, сили волі, вміння виявляти мужність і долати будь-які перешкоди, бути чесним перед самим собою. Основна думка – людину прикрашає не одяг, а вчинки, манера поведінки, ставлення до оточуючих, вміння прощати зло і відповідати на нього добром.

Чому Сашка називали Маруси ком?

Насправді він Сашко. Але в ранньому, синьоокому, як пише Андрій Лопата, дитинстві мати запинала його хусточкою і він був схожий на дівчинку. Тато жартома прозвав його Марусею. Ім'я приліпилося, і став він Марусиком.

Чому Марусик і Циган посварилися?

Журавель розповів йому про те що сталось, на що Циган спитав чому вони не сказали знімальній групі нічого про Гришу Пасічного – місцеву знаменитість. Тут Марусик несподівано розсердився і сказав, що Циган просто заздрить йому. Хлопці посварились і розійшлись. Кеш

Аналіз (паспорт) твір "Чарівний талісман" Всеволод Нестайко Аналіз (паспорт) твір "Чарівний талісман" Всеволод Нестайко. Тема: історія про пригоду трьох нерозлучних друзів. Ідея: возвеличення щирої дружби, чесності у стосунках з іншими людьми та ...

«Чарівний талісман» Всеволод Нестайко

— Та хай йому! Ото як прийшов я учора надвечір з лісу додому, там уже обстановка була неспокійна. Хоч паніки ще й не було. "Не бачив?" — питають. "Не бачив. Ми, — брешу, — посварилися трохи. Вони кудись подались. А куди, не знаю". Година минула, дві. Смеркло. Матері ваші дедалі більше нервують. Батьки, правда, тримаються. Тільки сопуть похмуро. А тоді раптом бачу, підходить твій, Цигане, батько до твого, Марусику, й каже… Хрипло так, приглушено: "Нате вам, сусіде, того білета лотерейного, везіть в ощадкасу". І простягає. А той здивовано: "Та ви ж збиралися вранці самі. Чого ж…" — "Не було коли… — І рукою махнув. — Беріть, ви ж просили". Твій, Марусику, брови як насупить: "Ні, — каже, — не хочу!" — "Та нате ж. " — "Не хочу і все…" Той дає, а той не бере. Той дає, а той не бере. І обидва червоні, очі ховають, одвертаються. Просто як діти. Тоді твій, Марусику, замахав-замахав руками і втік у хату. А твій побачив мене й до мене: "На, синку, матері оддаси!" Силою білета мені в руку вклав і пішов. Я — до матері. А вона: "Та ти що! Не хочу! — І теж руками замахала. — Хай учителька цим займається! Таїсії Миколаївні оддаси…" Отак. — Журавель усміхнувся й простягнув лотерейний білет Сашкові Цигану. — На! Сам Таїсії Миколаївні оддавай.

Сашко Циган почервонів і одсахнувся:

— Ну й що? А тепер я до нього й торкатися не хочу.

— Марусику… — ступив крок Журавель.

— Ні! Ні! Ні! Мене не вплутуй! Я взагалі був проти. — І Марусик відскочив, наче Журавель тримав у руці не папірець, а палаючий факел.

— Ну, знаєте… — почав був Журавель. Та Сашко Циган перебив його:

— Не гарячкуй. Білет у тебе, то хай у тебе й полежить. А там видно буде…

— От-от! Вірно! — підхопив Марусик, — А зараз гайда додому. Ато…

Журавель не вмів сперечатися.

…Додому вони поверталися повз Бакай, найкоротшим шляхом. Щоб швидше. І зловісне страшне чорне озеро не здалося їм зараз ні страшним, ні зловісним.

Коли вони вже наближалися до Бамбурів, Марусик важко зітхнув.

— Не дрейф! — зрозумів його зітхання Сашко Циган. — Ну, подумаєш, потиличників пару дадуть. А навіть як і більше… Зате…

— А я й не боюсь. Подумаєш, — знову зітхнув Марусик. — Просто маму жалко. Як вони переживали, мабуть…

Потиличників не було. Були сльози, зойки і голосіння. Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу.

А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.

І решта батьків теж заспішила на роботу.

А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з'явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.

З розгону вгнався на подвір'я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.

Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але…

— Ех, люди добрі, — жалібно скривився поштар. — Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен…

— Що таке? — сполошилася Циганова мати, Ганна Трохимівна.

— Ох, краще б ви не від мене почули…

— Та що таке? Кажи вже! — нахмурився Павло Максимович.

— Та от… у газеті вчорашній поправка. У таблицю лотерейну вкралася помилка. Замість трійки вісімка була надрукована. — І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету.

Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав, — і раптом… зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха.

— Га-га-га-га! Га-га-га-га-га. А ми тут мало не той… не… Га-га-га-га-га!

На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.

Кузьма-поштар, нічого не розуміючи, вирячився на цих дивних людей, які весело реготали, почувши таку невеселу новину.

— Сусіде! — загукав Павло Максимович своїм громовим голосом до Семена Семеновича. — Ну, сусіде! Це треба відзначити! Це треба відзначити! Неодмінно.

Години через дві надвечірні Бамбури знову сповнилися дзвінким співом. Тільки пісні були вже не ті, що напередодні.

"Ой, сусідко, сусідко, сусідко…" — обнявшися і, мов голубки, прихиливши одна до одної голови, виводили Ганна Трохимівна та Марія Омелянівна.

А Павло Максимович та Семен Семенович густими голосами басили: "По опеньки ходила…" Тільки замість "По опеньки ходила, козубеньку згубила" співали: "По опеньки ходили, "Запорожця" згубили…" І при цьому сміялися, аж захлинались (так їм подобався їхній жарт).

Хлопці дивилися на своїх батьків з ніжністю.

Які вони все-таки складні люди…

у якому ви знайомитеся з кіногрупою, а також з феноменальним талантом шестикласника Гриші Пасічного. "Ех ти! Артист!" Сварка

Пригода з лотерейним білетом потроху почала забуватися. Життя, як пишуть у романах, входило в свою звичну колію. І про чарівний талісман, про жаб'ячу лапку, не згадували.

Журавель про неї, здається, зовсім забув. А Сашко Циган вирішив, що Марусик, мабуть, просто боїться загадувати. І махнув рукою: боїться то боїться, його справа.

Якось Сашко Циган поїхав з батьком на мотоциклі у район. Після тієї пригоди з виграшем машини батько Сашка Цигана помітно подобрішав і став часто катати сина на мотоциклі.

Марусик і Журавель сиділи на колодках біля воріт і лузали насіння.

І враз побачили, як дорогою, здіймаючи куряву, прямо до них мчить машина.

Бровко аж зайшовся, шалено рвучись на прив'язі.

Не доїжджаючи до воріт, машина спинилася. То була "Волга" з шашками — таксі. Тільки на лобовому склі косо застромлена довгаста табличка з написом "Кінозйомочна".

Марусик раптом зблід як полотно. Та Журавель не помітив цього. Вся його увага була зосереджена на машині.

Троє дверцят відчинилися одночасно — як у кіно, коли ловлять злочинців і з машини вискакують детективи. Вийшли четверо: троє чоловіків і одна жінка.

Жінка була вже немолода, але вдягнена, як студентка, — у потертих джинсах, майці з емблемою авторалі й у велосипедній шапочці з довгим козирком.

Височенний, з двома фотоапаратами на шиї чолов'яга захоплено сплеснув руками й вигукнув:

— От село! Писанка! Ельдорадо!

— А що я вам казав! Що? — самовдоволено зареготав товстун у білому капелюсі, збитому на потилицю. — Курнатовський сказав — значить, все! Завжди слухайте Курнатовського. На вибір натури без Курнатовського їхати неможливо. А з Курнатовським завжди буде все гаразд!

Третій з чоловіків, худенький, щупленький, у великих темних окулярах, кисло кривився і мовчки крутив носом.

— Гелію Борисовичу, а вам що, не подобається? — спитала жінка.

— Ммм… — невиразно промурмотів Гелій Борисович.

— Не слухайте його! Цим художникам ніколи не догодиш. Таке село! — Курнатовський здійняв догори руки. — Та гарнішого села нема на всій планеті!

— Тож-то й воно! Надто вже гарне. Неприродно, — скривився Гелій Борисович.

— Операторові подобається, режисеру подобається, мені подобається… Це головне. А дивіться, які типажі! Ми тут ще й головного героя знайдемо, — Курнатовський жестом показав на Журавля й Марусика.

І спершу жінка, а за нею й чоловіки попрямували до хлопців.

— Здрастуйте, хлопці! — підкреслено щирим голосом, яким завжди розмовляють городяни з сільськими хлопцями, привіталася жінка.

Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як з хреста знятий.

— Ми з кіностудії, — сказала жінка. — Я — режисер. Це — головний оператор. Це — художник. А це — директор картини. Знімаємо фільм для дітей. Про пригоди сільських хлопчаків. Шукаємо натуру, тобто село, де б можна було проводити натурні зйомки. І кандидатів на ролі заодно шукаємо. Як тут у вас, є гарні хлопці, жваві, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре? Га?

— Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить, — Курнатовський кивнув на Марусика. — Точно за сценарієм. Кирпатий, веснянкуватий… Абсолютно.

Тепер уже перезирнулися кіношники.

Довготелесий оператор глянув на Марусика і підняв угору одну брову. Що це мало означати — чи схвалення, чи сумнів, — важко було сказати…

(Продовження на наступній сторінці)