Де жив Митько?

Для Сергія та Митька — це прекрасна нагода, адже вони зможуть вмовити своїх батьків відпустити їх до села Юрківка, де живе бабця Митька. Річка, ліс, привільне і незалежне життя чекають на хлопців.

Хто став приманкою для химери з озера?

назва смоли дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам'яніла. Хто виступив приманкою для Химери з озера? Юпітерка.

Хто такий дядько Гнат?

Дядько Гнат. "розчервонілий вусатий здоровань", який грав на тромбоні. Позаминулого року дядько Гнат грав на мандоліні. Тоді було тихо і приємно. Гнат Діденко, по-вуличному Фа-Дієз, закінчивши вісім класів, став завідуючим клубом.

The Spy Who Loved Me Parachute Jump | James Bond 007 Our clip of the day is this classic stunt. Nobody does it better. This iconic opening for The Spy Who Loved Me was captured by second unit director John Glen (who went on to direct five Bond films) and filmed on Mount Asgard in Auyuittuq National Park, …

Хто впав до ями

Тести до твору Ярослава Стельмаха

"Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера"

Українська література 6 клас

1. Який предмет викладала Ірина Семенівна?

2. Яке завдання на літні канікули отримали хлопці?

а) Зібрати колекцію лікарських рослин

б) Зібрати гербарій рідного краю

г) Зібрати колекцію метеликів

3. Як називалось село, до якого мріялиь поїхати хлопці?

4. Хто проживав в омріяному селі?

а) Бабуся Митька б) Бабуся Сергійка

в) Бабуся Василя г) Бабуся Ірини Семенівни

а) Василь і Сергій б) Митько і Василь

в) Митько і Сергій г) Митько і Трохим

6. Хто в селі насміхався з хлопців?

а) Дядько Гнат б) Дід Трохим

7. Зі слів Миті хто любить сіно?

а) Назва смоли дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам'яніла.

б) Назва комахи, на яку полювали хлопці

в) Назва озера, біля якого відпочивали хлопці

г) назва Химери, яка жила в озері

9. Які книжки хлопці брали в бібліотеці?

а) Фантастику б) Математику

10. Хто виступив приманкою для Химери з озера?

12. Що зробили хлопці з Василем Трошем, коли відкрилася правда?

в) Подякували г) Заспокоїли

Хто впав до ями

— Та стривай. Щось ти вже сильно теє, перегнув.

— Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.

— Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

— Авжеж, — зрадів Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше в о н о здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».

— Ху, ну і ну, — стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні.

— Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

— Та ти що — кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе.

— Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.

— А що ж, — згодивсь я. — Можна й подушку.

— Візьми в курені. Заодно й курку давай.

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшися, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

— Ти бачив таке? — дратувавсь Митько. — Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.

— Ай, Митю, — зауважив я. — В тебе, як у жаби, виходить.

— Ко-ко-ко-ко-ко, — дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалася за стовбуром.

— Тьху ти! — спересердя сплюнув Митько. — Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.

— Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

— Звичайно, — згодивсь товариш. — Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути — і то не було вільної хвилини.

— А хто обіцяв юшку у казанку над полум’ям? — усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

— Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим от, — кинув на озеро, — буде тобі й юшка, буде і свисток.

Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.

— Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

— Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви…

Лісом щось прямувало до нашої пастки.

— Ніби не повзе, — мовив Митько. — Здається, навіть іде.

— Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

— От лиха година! — крикнув я, вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі?

— Та здається, — озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши нагору. — Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?

— А це, дідусю… — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

— Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

— От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

— Молочка, — облизнувсь Митько. — І багато?

— Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б…

— Авжеж, — хитав головою дід. — Ну, як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня.

— Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? — піддобрювались ми.

— Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?

— Є, дідуню, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

— Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

— Лопатка? — зашарівсь Митько.

— Еге ж, лопатка. Он вона лежить.

— А й справді, лопата, — дурнувато гигикнув я.

— А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

— От-от, черви. На риболовлю, — випалив Митько.

— Та ні, не дуже, щось кльову не було.