Хто пише казку?

Казка́р — оповідач казки або письменник, який пише казку.

Як скласти свою казку?

Алгоритм створення казки:

1. Обираємо героя.
2. Визначаємо риси його характеру, мотиви й мету вчинків.
3. Вибір об'єктів взаємодії.
4. Опис дій головного героя, які він робить для досягнення мети. ...
5. Підбиття підсумку-результату змін героя (героїв) і виведення життєвих правил.
6. Придумування назви казки.

За що діти люблять казки?

Казки загартовують характер Поступово, без тиску з боку дорослих, діти вчаться відрізняти добро і зло, співпереживати позитивним героям, подумки проходити разом з ними через різні труднощі і випробування. «Казки не розповідають дітям про існування драконів.

Як створити оригінальну казку: 5 цікавих методів ТРВЗ

Казка – це невичерпне джерело народної мудрості та один з найпопулярніших жанрів словесності. Перебуваючи сьогодні, головним чином, у сфері дитячого фольклору, вона зберігає архаїчні елементи, водночас плекає ідеали краси, доброти, милосердя, засуджує жадібність, корисливість і нечесність.

Різні аспекти використання інструментарію для створення казок, їхня педагогічна спрямованість знайшли своє відображення і в системі ТРВЗ (теорія розв'язання винахідницьких задач), автором якої являється Г. С. Альтшуллер. Про елементи інструментарію ТРВЗ та можливості їх використання задля розвитку дошкільника через казку розповіла Юлія Комаринська , учителька хімії й біології.

Уроки, які дає казка для дітей – це уроки на все життя: основи дружби, відваги, співчуття. Які ще чесноти можна розвивати в дітей через казку:

• уміння слухати;
• уміння пізнавати;
• уміння порівнювати та зіставляти;
• уміння мислити словами;
• зв`язне мовлення;
• мислення, увагу;
• пам’ять;
• уяву;
• міміку обличчя та жести;
• естетичні відчуття;
• почуття гумору.

Класифікацією казок займався вчений Володимир Пропп. Він створив за життя працю «Морфологія казки», в якій виділив особливості цього жанру й структурував побудову казки. Його морфологічний підхід говорить про те, що кожен елемент працює узгоджено з іншими елементом, але не окремо від самої суті казки. Тобто, кожен елемент важливий і являє собою ціле.

Його методика полягала у тому, що він створив питання, які можна було використати до кожної казки:

1. Про кого буде наша історія? Жив –був….
2. Де (він) вона жив (ла) ……?
3. Яким був наш герой?
4. Що він любить робити? Чим займався?
5. І був у нього товариш. Хто?…
6. Чим друг допомагав герою?…
7. Одного разу наш герой вирішив подорожувати. Куди?….
8. Для чого? Навіщо?
9. Але у героя був ворог. Хто?
10. Як він шкодив нашому герою?… Товариш допоміг герою. Що він зробив?
11. Який магічний предмет дав йому друг в допомогу?
12. Як це допомогло герою?
13. Як був покараний ворог?
14. Чим все закінчилось?

Вісім казкових функцій Проппа

Пропп виділив 8 казкових функцій персонажа:

1. Від’їзд головного героя. Зав'язка казкового сюжету.
2. Заборона. Той хто від'їжджає, що-небудь забороняє герою.
3. Порушення заборони, яке тягне за собою біду для героя.
4. Отримання чарівної речі для того, щоб виплутатися з біди.
5. Спосіб досягнення мети. Щоб герой зумів виправити помилки, які сталися по причині порушення заборони, необхідно вирушити в дорогу.
6. Переслідування героя в дорозі.
7. Здобуття перемоги героєм за допомогою друзів, кмітливості, чарівних предметів.
8. Щасливий кінець. (Всі дійові особи збираються разом. Вороги переможені.)

Методи ТРВЗ для написання власних казок

«Магічна стежка»

Під час побудови цієї моделі використовується один з варіантів морфологічного аналізу. «Результат подорожі залежить від мети героя і висновків, які він зробив після взаємодії з іншими об'єктами».

1. Обираємо героя.
2. Визначаємо риси його характеру, мотиви й мету вчинків.
3. Вибір об'єктів взаємодії.
4. Опис дій головного героя, які він робить для досягнення мети. Послідовне фіксування змін, що відбуваються з ним при взаємодії з іншими об'єктами, опис реакції цих об'єктів.
5. Підбиття підсумку-результату змін героя (героїв) і виведення життєвих правил.
6. Придумування назви казки.

«Чарівний трикутник»

Складання казок конфліктного типу

1. Обираємо місце де відбуваються події.
2. Позитивний та негативний персонаж. Магічний предмет.
3. Визначаємо метод взаємодії (боротьби) за магічний об’єкт для досягнення своєї цілі.
4. Вирішення конфлікту (використання ресурсу).
5. Придумуємо назву казки.

«Чарівний екран»

Модель побудована на основі методу системного оператора, який під час роботи з дітьми називають «чарівним екраном». Серед казок можна виділити ті, сюжет яких ґрунтується на детальному описі різних періодів життя персонажа і змін, що відбуваються з ним.

1. Діти разом з вихователем продумують персонаж казки: характер, поведінку в дитинстві, найближче оточення в цей період.
2. Виявляємо негативного персонажа, який заважає головному та капостить.
3. Обговорюються вчинки героя який став дорослим та його рішення в складних ситуаціях.
4. Якщо обрали негативного героя, алгоритм зберігається, але під впливом зовнішніх чинників герой стає позитивним.
5. Формулюємо висновки: ніколи нічого не береться нізвідки і все взаємопов’язано та взаємозалежно.
6. Придумуємо назву казки.

Метод каталогу

Рекомендується використати для того, щоб навчити дітей складати логічно пов’язаний текст, в якому добро перемагає зло.

Дії повинні відбуватися в певному місці й часі.

1. Обираємо книгу за допомогою якої будемо складати казку.
2. Випадково обираємо об’єкт (персонажа) використовуючи книгу.
3. Діти з допомогою педагога збирають в «одне ціле» відповіді, які взяли з книг.
4. Придумуєте назву казки.

«Типове фантазування»

Сюжети казок можуть мати яскраво виражену етичну направленість. На основі опису цілей і вчинків героїв легко виводиться життєве правило (мораль), яке можна виразити прислів'ям або приказкою.

Даний тип казок близький за змістом до байки. Дошкільнята засвоюють суть казки: вона завжди чогось вчить.

1. Місце розгортання подій.
2. Перераховуємо об’єкти типові для цієї місцевості (не більше 7)/
3. Наділяємо об’єкт індивідуальними особливостями.
4. Описуємо життя об’єкта в цій місцевості.
5. Випадок (новий об’єкт, явище природи, активний прояв одним із персонажів своїх якостей).
6. Виділяємо ставлення кожного персонажу до випадку.
7. Моральне правило від мудрого об’єкту.
8. Назва казки.

• Педагог називає персонаж, діти згадують послідовність його дій по лінії розвитку сюжету.
• Обговорюються причинно-наслідкові зв'язки взаємодії персонажів.
• Підібрати антоніми до слів, що позначає риси характеру персонажів.
• Підібрати синоніми до слів, що позначає риси характеру персонажів.
• Вихователь перераховує риси характеру персонажа, а діти вгадують, про кого йде мова.
• Зображати персонажів і їх дії за допомогою схем.
• Відновити послідовність дій персонажа на основі схематичного зображення.

Більше деталей про ТРВЗ-інструменти можна дізнатись з вебінара Юлії Комаринської.

Відео доступне для перегляду в будь-який час. Нагадуємо, що кожний вебінар має програму підвищення кваліфікації, а також є можливість завантаження сертифіката з підвищення кваліфікації!

Будь ласка, оцініть новину!

Про кого можна скласти казку

Добірка мовних дидактичних казок

для створення позитивного емоційного настрою дітей

Щоб полегшити навчальний процес, учителі застосовують багато методів та прийомів. Одним із них є пояснення граматики, лексики, фонетики у вигляді навчальних лінгвістичних казок. Казка дидактична — один з різновидів навчальних текстів, які доцільно використовувати в роботі зі школярами. Учитель може читати їх на етапі мотивації навчальної діяльності (щоб викликати пізнавальний інтерес, позитивні емоції учнів), на етапі пояснення нового матеріалу (щоб пояснити сутність того чи іншого мовного явища), а також на етапі закріплення та осмислення нового матеріалу (для перевірки знань учнів; тоді доцільно казку читати з пропусками, які заповнюють та озвучують учні). Цікавим для учнів є завдання самостійно підібрати або скласти казку, яка ілюструє тему. Завдяки цим казкам діти відчувають зацікавлення і піднесення настрою під час занять. Нерідко такі казки супроводжуються ігровими діями.

Основні завдання дидактичних казок:

1. Мотивація інтересу учнів до вивчення складних тем і питань.

2. Активізація сприйняття через формування позитивного емоційного досвіду навчання.

3. Розкриття особистісних особливостей сприйняття учнем теми, що вивчається.

4. Використання ігрових елементів з дидактичною метою.

Казка про загадковий знак

Одного разу вирішила Фонетика дізнатися, як живуть звуки в її королівстві, чи все в них гаразд.

Гуляючи парком, вона раптом почула, що за деревом хтось плаче. Вирішила Фонетика дізнатися, хто це такий засмучений і через що так голосно плаче. Коли вона зазирнула за дерево, то побачила голосний звук [о], який сидів і витирав сльози своїми маленькими рученятами.

— Чому ти плачеш? Хто тебе образив? — запитала Фонетика.

Ковтаючи сльози, звук [о] підвів на неї свої круглі очі й запитав:

— Чому нас, голосних, у словах часто вигукують так, нібито б’ють чимось? Це образливо! Усім голосним це не подобається, але вони терплять і мовчать. Вони бояться засмутити тебе своїми скаргами. А я сьогодні так злякався, що не втримав сльози.

— А що з тобою сьогодні трапилося?

— Уранці якийсь хлопчисько так вигукував мене в слові сонечко, що я ледь не оглух і дуже злякався.

Фонетика засміялась і почала заспокоювати його:

— Вислухай мене, маленький! Якщо ти добре поміркуєш, то згадаєш, що коли той хлопчик радісно і голосно вигукував слово сонечко, тобі не було боляче і ти не відчував образи, тобі просто було лячно від того, що тебе вигукують так голосно.

— Мабуть,— погодився звук, усе ще голосно схлипуючи,— але коли мене вигукували, наді мною повис камінь, і я боявся, що він упаде.

— Усі голосні звуки часто вигукують голосно, але це роблять лише в певних випадках. Камінець, який ти бачив над головою,— це знак наголосу (’).

Якщо ти чуєш, що тебе вигукнули голосніше, ніж інші звуки, отже, ти наголошений. Цей знак у мові дуже потрібен, адже завдяки йому слова вимовляють правильно, і Іноді наголос може змінювати зміст слова (наприклад, слово замок). Якщо наголосити звук [а], ітиметься про великий, гарний, стародавній будинок, а якщо звук [о] — про пристрій для замикання дверей.

Тепер ти зрозумів, що нічого страшного з тобою не відбувається?

— Тоді розкажи своїм друзям все, про що сьогодні дізнався, і заспокой їх.

Було це дуже давно. Жили собі у незвичайному царстві звуки. І все було б добре, коли б у ньому панував закон-порядок. Але його на той час не було, тому звуки були незадоволені від того, що вимовляли їх так, як кому заманеться (літер тоді ще зовсім не було). Вирішили звуки обрати собі царя. Голосні — обрали собі звук [а], а приголосні — звук [б]. Кому з них бути царем? Точилися суперечки. Приголосних було більше, тому вони перемогли. Царем став звук [б]. Звісно ж, він сильніше любив приголосних, догоджав їм. Коли збирав звуки на нараду, то приголосні сиділи на найпочесніших місцях, а голосні завжди розташовувалися десь у куточку.

Не захотіли голосні терпіти приниження. Змовилися й утекли. У царстві учинився переполох, замість слів виходили якісь дивні звукосполучення.

Зрозуміли приголосні, що без голосних їм не обійтися . Пішли вони на розшуки. Багато царств обійшли та все даремно. Приголосні розподілилися на групи та продовжили пошуки. Одного разу втомлені [л], [ф], [в], [т] сіли перепочити. Раптом вони почули дивні слова, складені тільки з голосних. Зрозуміли [л], [ф], [в], [т], що у цьому маленькому царстві мешкають голосні.

Тоді звуки вирішили намалювати себе і своїх друзів на папері. Утворилися дивні слова. Ш. н. вн. г. л. сн. Пр. с. м. в. б. ч. н- н. п. в. рт. йт. сь. Ч. к …м.

Листочки з дивним текстом розвісили по всьому царству. Коли голосні побачили написи, то одразу здогадалися, що мало бути на місці пропусків. Кожен голосний звук намалював себе. І всі голосні вирішили повернутися.

Щоб бути у злагоді, звуки вирішили об’єднатися в Абетку. Відтоді вони почали позначатися певними літерами. Хоча було і таке, що однією літерою могли позначатися два звуки (щ) або дві літери могли позначати один звук [дз], [дж]. Літери і звуки про все мирно домовились і видали чіткі закони-правила. Царем обрали звук [а], а царицею стала літера А. В абетці ця літера займає найпочесніше місце.

В королівстві Фон жили-були Голосні та Приголосні звуки. Голосних було мало — усього шість, але їх дуже любили Слова. Кожний Голосний звук дуже шанували. Особливо гарно звучали вони у піснях. У Голосні звуки був закоханий Наголос, а на Приголосні навіть уваги не звертав.

Одного разу найбільш заздрісний звук [з] почав думати-гадати, як би провчити Голосні звуки. Він звернувся за допомогою до свого брата звука [с]. Зібрали вони всі звуки на збори. Звук [с] почав суперечку з Голосними, які почати виправдовуватися. Усі звуки посварилися. Найбільш чутливий звук [О] сказав ображено: «Облиште суперечки! Якщо Приголосні звуки такі горді та зарозумілі, то хай обходяться без нас. Я і всі мої брати дуже ображені, тому ми залишаємо вас».

Зникли Голосні у царстві. Припинили співати пісень. Інакше почали говорити. Приголосні ледве могли порозумітися між собою, сумно стало жити.

На третій день після цієї пригоди до королеви Фонетики завітала сестра Орфографія. Вона була обурена, коли почула, як розмовляють у королівстві її сестри.

«Це ж сором на цілий світ! Я не можу гостювати у такому королівстві!» — сказала Орфографія Фонетиці на прощання.

Довелося Приголосним звукам перепросити своїх Голосних побратимів. Відтоді живуть вони в мирі та злагоді, утворюючи різні слова.

Як приголосні звуки дізналися, що вони відрізняються один від одного

Пiсля того як Фонетика допомогла голосним i приголосним звукам вирiшити суперечку, вона була впевнена, що все в її королiвствi налагодилось. Але не все так просто.

Одного дня приголоснi звуки прийшли до не i попросили допомогти їм розiбратися з деякими непорозумiннями.

— Будь ласкава, королево, — сказали вони, — допоможи нам розiбратися, чому з нами часто трапляються непорозумiння. Ось, наприклад, сьогоднi ми хотiли, щоб пiшов сильний дощ, бо нашi квiти почали в’янути вiд спеки, i пiшли за допомогою до голосних. Ми дуже поспiшали, і, мабуть, через це хтось нечiтко вимовив слово злива, тому замiсть дощу з’явилась величезна слива. А вчора ми збиралися посадити в саду гриб, а натомiсть ледь не захворiли на грип. Що ж таке вiдбувається?

— У цьому, друзi, нема нiчого дивного, — вiдповiла Фонетика.

— Хоч усi ви приголоснi, та не всi однаковi. Такi звуки як в, м, л, н, р, й завжди при вимовi будуть звучати дзвiнко, тому що голос у них переважає над шумом, їх ще можна назвати сонорними (звучними), бо в них багато голосу. Звуки б, д, г, з, ж, ґ, дз, дж теж дзвiнкi, але сонорними їх не назвеш, тому що при їх вимовi шум переважає над голосом. Саме цi звуки, якщо нечiтко вимовляються, можуть плутатися через те, що у них є парнi звуки. Спробуйте вимовити їх пошепки, i ви почуєте цi парнi приголоснi: п, т, х, с, ш, к, ц, ч — це глухi звуки, бо при їх вимовi є тiльки шум. До цих звукiв вiдноситься ще один — звук ф, але в нього немає пари серед дзвiнких звукiв.

— А що ж нам робити, щоб уникнути такої плутанини? — розгубилися звуки.

— Для того, щоб уникнути непорозуміння, вам треба за допомогою голосних звукiв змiнити слово таким чином, щоб пiсля звука, в якому ви сумнiваєтесь, стояв голосний звук, i тодi ви чiтко почуєте, який саме звук у словi (гриб — гриби).

— А що нам робити, коли слово не можна змiнити?

— Тодi, — вiдповiла королева, — треба звернутися до орфографiчного словника по допомогу.

Для того щоб звукам було легше розбиратися в тому, про що розповiдала Фонетика, вона подарувала їм такi таблички-пам’ятки:

В одному місті Фонетика жила сім’я на прізвище Алфавіт. У цієї родини було 6 голосних дочок і 26 приголосних синів. Згодом народилося останнє дитя — тридцять третє. Воно було незвичайне: маленьке, беззвучне, мовчазне. За його м’який характер так і назвали немовля — М’який знак.

Дитинча було мале й безпомічне і, звичайно, нічого не вміло робити. А робота у старших братів і сестер була нелегка — складати слова. І маля, дивлячись на роботу старших, хотіло також складати слова, та старші часто проганяли брата, кажучи, що він лише заважає. І тільки брати Д, Т, З, С, Ц, Л час від часу дозволяли М’якому знаку постояти біля них, коли вони складали нові слова. Усі ж інші брати його лише проганяли, а він ображався й плакав.

Якось у черговий раз образившись на літеру Ш, яка страшно нашипіла на малого, коли той хотів постояти біля неї у слові «туш», він вирішив піти з Алфавіта. Відсутність наймолодшого помітили лише тоді, коли почали смішно говорити. Наприклад: «Я согодні поїду до батка» або «я согодні бадорий».

А М’який знак, швидко чимчикував у невідомому напрямку і весело наспівував:

Тією дорогою їхав король із сусідньої країни,

побачив малого та й питає:

— Хлопчику, а ти дійсно хочеш працювати?

— Тоді сідай на коня й поїдемо до мене в палац.

— Я з Алфавіту, — швидко відповів хлопчик.

— А це що за місто? Вперше чую.

— Писати, читати, — гордо відповів М’який знак.

— О, ти мені якраз і потрібен! — вигукнув король.

А то не просто король, а король на ім’я Слово — найвеличніший у тих краях.

Приїхали вони в королівство Правопис. Сподобалася М’якому знаку дочка короля — Орфографія. Була вона гарна, схожа на матір свою Графіку.

Приступивши до роботи, М’який знак складав дивовижно красиві слова, усі вони були м’якими і лагідними: тінь, осінь, олень, день. Орфографія зацікавилась і почала більше спілкуватися з М’яким знаком.

Одного разу долетіла до королівства Правопис звістка про місто Фонетику й про їхню дивну мову. Згадав про своїх братів і сестер М’який знак. Стало йому шкода своїх родичів, і вирішив він повернутися додому, але дочка короля не хотіла розлучатися зі своїм коханим і поїхала за ним слідом.

Усі були дуже раді приїзду меншого брата, а Орфографію призначили королевою. З тих пір дружно живе Орфографія з М’яким знаком та усією родиною Алфавіту в місті Фонетика.

Казка «Чому м'який знак не товаришує з шиплячими»

М’який знак часто вихвалявся:

— Я такий м’який, такий добрий! Зі мною радісно й приємно всім! Іноді приголосний такий твердий, такий сердитий, а варто мені стати з ним поруч, як він одразу пом’якшується.

— Геть, хвалько! — зашипіли шиплячі. — М’який! Добрий. Та ти жодного звука передати не можеш. Ти всього – навсього знак! — шиплячі зневажливо зашипіли знову.

— Краще не передавати жодного звука, ніж так шипіти, як ви, злючки- колючки! — вигукнув з обуренням М’який знак. Відтоді ніколи більше не ставав після них.

— Краще не передавати жодного звука, ніж так шипіти, як ви, злючки-колючки! — вигукнув з обуренням М’який знак. Відтоді ніколи більше не ставав після них.

Жили-були на світі двоє близнюків. Одного звали И, а іншого — Е. Вони були так схожі між собою, що часом, використовуючи це, любили жартувати. І тоді у багатьох словах замість звука [и] чувся звук [е], і навпаки, замість звука [е] — звук [и]. Так було і цього разу. Ось погляньте, у слові зима чується звук [е], в слові весна чується звук [и] тощо.

Та ось, де не візьмись, з’явився дядечко Наголос. Близнюки побоювалися свого старого родича, бо він був дуже серйозний.

Щойно дядечко Наголос «погукав» близнюків, відбулося диво: близнюки стали на свої місця, а самі слова змінилися: була зима — тепер зими, була весна — тепер весни, було село — тепер села тощо.

Відтоді, коли близнюки починали бавитися, міняючись місцями в словах, з’являвся дядечко Наголос і швидко наводив лад.

Казка про Антонім, Синонім та Омонім

В одному чудовому місті під назвою Мовознавство жила одна багата жінка. Звали її Лексика, а багата вона була тим, що мала трьох гарних синів. Звали їх Антонім, Синонім та Омонім. Кожен з них уже мав свою власну родину, проте всі вони жили разом, в одному прекрасному будинку, тільки на різних поверхах.

Найкраще жилося родині Синоніма, бо, хоча він і мав найбільше дітей, проте все в його родині було дружньо та злагоджено, адже всі вони підтримували один одного. І якщо комусь з родини Синонімів було сумно, то всі також були зажурені, невеселі. Або навпаки, коли хтось один сміявся, то всі його підтримували: реготали, заливалися сміхом. Отож хоч і були в цій родині усі з різними іменами, проте такі близькі за характером та вдачею.

У сім’ї Антоніма не все було добре та злагоджено, як у його брата Синоніма. Причиною сварок та непорозумінь були постійні розбіжності в поглядах, адже в родині панувала звичка протирічити один одному. Через це родині нічого не вдавалося зробити спільно. Якщо один працював, то інший обов’язково бив байдики, якщо комусь у родині було холодно і він зачиняв усі двері й вікна, то комусь обов’язково раптом ставало жарко, і він поспішав відчиняти вікна. Так виникали сварки, що доходили аж до бійок. Так і жили Антоніми, весь час маючи протилежне значення.

Т а найгірше жилось Омоніму, бо в його родині панувало суцільне непорозуміння. Деякі члени родини мали однакові імена, але були зовсім різними (лист паперу та лист дерева, коса дівоча та коса — гостре знаряддя праці). І якщо батько кликав когось одного із синів, то обов’язково приходив і другий. Ніхто в родині не міг вирішити цю проблему, адже ніхто нічого не розумів — все було так заплутано.

Якось Лексика відвідала своїх синів, зрозуміла їхні проблеми й вирішила допомогти їм. Вона викликала своїх сестер — Лінгвістику та Етимологію, щоб ті допомогли з’ясувати значення слів — синоніми, антоніми, омоніми.

Швидко в країні запанував лад, адже з’явилися словники, заглянувши до яких можна було легко зрозуміти значення слова та дібрати до нього синонім чи антонім.

Казка про частини мови

Одного разу частини Мови — діти одної матері — зав'язали суперечку. Вони ніяк не могли з'ясувати, хто з них найважливіший. Іменник поважно і гордовито промовив:

—Годі вам хвалитися! Скажіть, хто приносить найбільше користі нашій матері Мові? Безумовно, що я. Без мене ніхто не мав би імені. Я даю назви всім істотам, предметам, подіям, яких одягаю у свої сім відмінків, два числа, три роди і чотири від міни. І в реченні можу виступати будь-яким членом.

Тут його перебив Прикметник:

—Гов, Іменнику! Я маю таке саме право. І, здається, без моєї прикмети ти не був би такий гарний і зрозумілий. Я прикрашаю всіх осіб і всі предмети. Візьмемо, на приклад, речення: «Надійшла весна». Воно бідне й просте. А запроси мене до цього речення і побачиш, яке воно гарне: «Надійшла весна прекрасна, багатобарвна, тепла, ясна». Візьми в тямки, що я вказую і на приналежність предмета певній особі. У реченні виступаю означенням і присудком.

У розмову вступив Числівник, що збирався якраз іти до каси:

—От сидіть тихо. Без мене не знаєте, в якому році ви народилися, скільки років живете на світі. Ану, спробуйте без мене купити в крамниці-бубликів, цукерок чи ще щось. Серед вас я не пасу задніх, бо також маю відмінки, числа, а часом і три роди. У сполученні з Іменником буваю в реченні головним або другорядним членом.

Слухав це Займенник, і йому урвався терпець:

—Не тільки ви, а й я маю відмінки, роди й числа. Але скажіть мені, хто вас замінює, як іноді вас немає в реченні? От тоді я заступаю і тебе, Іменнику, і тебе, Прикметнику, і тебе, Числівнику, вказую на особи і предмети, на їх кількість та ознаки. З моєю допомогою присвоюють собі значення особи багато істот і неістот. А як про всіх вас запитати в реченні без мене? Хіба я так само в реченні не граю роль підмета, присудка, означення і додатка?

—То все байки,— озвалося Дієслово.— Ви разом ледарі. Без мене ви тільки байдики б'єте, лежите на місці, як гнилі колоди. Я є тим механізмом, що вас усіх за пускає в дію. От, наприклад, іменник завод. Чи знаєте без мене, що він робить або що з ним діється? Ні. А мої три часи в однині і множині, думаєте, не мають великої вартості? Хто знає, чи була б нині написана історія, коли б не мій минулий час. Окрім цього, своїм майбутнім часом потішаю старих і малих, малюю перспективу завтрашнього життя. У реченні також виступаю головним і другорядним членом.

Прислівник, що весь час крутився біля Дієсловав, і собі взяв слово:

—Дерете носа, не знати чому. Хіба тому, що кожна людина може змінювати вас, як їй заманеться. А я не з тих! Себе викривляти в різних відмінках, числах і родах не дам! От ще тримаюсь Дієслова, і з Прикметником я трохи родичаюсь. У реченні можу бути лише обставиною.

—Отак, брате! — вигукнув Прийменник.— Я також належу до тих, які нізащо не дадуть себе змінювати. Яким народився, таким буду назавше. То лише слабкодухі, такі, як Іменник, Прикметник, Числівник, Займенник і Дієслово змінюють своє обличчя. Правда, я роблю їм послугу. Пояснюючи їх або зв'язуючи, я уточнюю думку з реченні. Подумайте самі, чи хто-небудь зрозуміє без мене таке речення: «Учень іде. школи». А покличте мене, і стане зрозуміло: йде він до школи чи зі школи.

—І нащо піднімати стільки галасу? — стиснув плечима Сполучник, що проходжався поміж усіма.— Я не дам себе змінити так само, як Прислівник і Прийменник. Зарубайте собі на носі, що я вас усіх з'єдную і без мене не одне з вас ходило б, як загублене телятко.

— А чи обійдетесь ви без мене, коли в реченні треба щось заперечити або обмежити?— відстоювала себе Частка.— Я допомагаю Дієслову утворити форми умовного і наказового способу, висловити запитання, оклик, сумнів та інші почуття.

—Гай, гай, які часи тепер настали,— сказав засмучений Вигук.— Діти одної матері не можуть погодитися. Ох, коли б я вмів говорити зрозуміліше, я б навчив вас розуму та довів до згоди. А то я тільки від радості, горя, страху, здивування можу піднести голос.

Почувши суперечку між дітьми, до хати увійшла усміхнена і по-святковому прибрана їх рідна мати Мова.

—Не сваріться, мої любі діти. Кожен з вас мені потрібний і важливий. Коли б не ви, мої соколята, не була б я така гарна і мила людям у піснях, у розповідях, у розмові й на письмі. Хай віднині панують між вами дружба і згода.

Усі частини Мови взялися за руки і в один голос пообіцяли:

—У дружбі і злагоді будем здорові і щастя дамо нашій матері МОВІ.

—

Як Дієслово з Іменником посварилось

Одного разу до Дієслова прийшла несподівана думка: «Я найважливіша частина мови». Чому, запитаєте Ви, дієслово так вирішило? А тому, дорогі друзі, що на Свято рідної мови до нього завітав «Хитрий Лис» Прикметник. Ось що він йому запропонував: «Друже Дієслово, а чи ти знаєш, що ти найважливіша, найгарніша та найпрацьовитіша частина мови!»

- Та що це ти таке кажеш, брате Прикметнику? – здивувалося Дієслово.

- А ти сам розсуди. Без тебе речення вже й не речення, а казна-що, і не можна з нього зрозуміти, чи робилось там щось, чи щось робиться?

- Як це? – не переставало дивуватися Дієслово.

- А ось так, послухай речення: Галя квіти . теплою водичкою.

- Що теплою водичкою? – запитало Дієслово.

- Ось бачиш, не зрозуміло. Чи вона поливала чи полила, чи, може, взагалі вона їх ошпарила, – засміявся Прикметник.

- Так, ти правий! – гордо мовило Дієслово. – Що ж ти пропонуєш, Прикметнику?

- Та так, що ж я можу запропонувати такій поважній частині мови, звичайно, бути царем над усіма частинами мови.

- Хто ж мене царем проголосить? І як на все це подивиться наш брат Іменник.

- Наших маленьких друзів: Займенника Прийменника та Сполучника – я беру на себе, – гордо мовив хитрун Прикметник. Іменника ми приборкаємо, довірся мені, – прищурив своє праве око Прикметник та й пішов так швидко, як і прийшов.

О, ось тепер Дієслово міркувало собі, як на його прекрасній голові засяє корона величі царської.

Прикметник тим часом побіг до Іменника і став йому нашіптувати: « Ой Іменничку, щось там лихе задумав наш спільний братик Дієслово. Хоче, щоб його царем проголосили!»

- Та ні, то все побрехеньки, – відсахнувся Іменник.

Ось я тобі братику правду кажу, хоче, хоче, сам мені казав сьогодні, що він основна частина мови, найголовніша!

- Звісно без дієслова речення втрачає сенс, але коли без мене, воно теж незрозуміле, – заперечив Іменник.

- Так-так, от і я кажу, що тобі треба царем бути, – крикнув наостанок і побіг «хитрий лис» Прикметник до Прийменника, Займенника.

Прислівника, Числівника та Сполучника, що мешкали разом і вели спільне господарство.

І ось зібралася Рада частин мови, щоб вирішити головне питання: хто ж найважливіший – Дієслово чи Іменник? Кому царем бути?

Одні кричать: «Іменнику!», інші «Дієслову!» А Прикметник тільки посміхається, що таку кашу заварив.

Мабуть і зараз би вони сперечались, якби не чарівниця, ім’я якої Зв’язна Мова. Прилетіла вона на своєму вірному коні Тексту і мовила: «Ви, братики, послухали хитруна Прикметника, який гарно говорить, але заздрить всім вам і тому вирішив вас пересварити. Ти, Дієслово, важлива частина мови, без тебе не можна зрозуміти, яка дія відбувається чи відбулася, але поміркуй, чи мало б ти таку вагу, якби не було Іменника, чи можна було б зрозуміти, про що чи про кого говориться в реченні? А без інших частин мови, чи гарним було б наше мовлення, чи зрозумілою думка, чи вірно передавалась би дійсність? Чи згодні ви, друзі, зі мною?»

- І справді, чого ми тут репетуємо? – засміявся веселун Займенник, його підтримали інші.

- А ти, Прикметнику, будеш суворо покараний, віднині тобі вічно слугувати Іменнику в реченні, хоч ти гарна частина мови, але тобою треба користуватись дуже обережно! – суворо сказала чарівниця Зв’язна Мова.

З того часу між усіма частинами мови панує мир та злагода.

Казка про підмет і присудок

П осварились якось Підмет із Присудком.

— Ти одягаєш часто мою маску, — сказав Підмет, — а мені це не подобається.

—Звідки ти взяв? Коли це буває?

—Коли і ти іменник, і я іменник. Спробуй розібратися, хто є хто. А я не хочу бути тобою.

— Нащо мені твоя маска іменника? Я й сам іменник.

Д овго сварилися Підмет з Присудком, та раптом з'явився розділовий знак Тире.

— Я примірю вас, — сказав він, — стану між вами, і ніхто вже вас не сплутає.

З того часу і стоїть пан Тире між підметом-іменником і присудком- іменником, якщо між ними немає зв’язки. А між підметом-іменником і присудком-прикметником не хоче стояти, бо вони й так не сваряться.

Казка про будову слова.

В країні Морфології жили – були маленькі непосиди:

Префікси, Корені, Суфікси, Закінчення. Жили вони мирно і весело. Любили подорожувати до сусіднього королівства Лексикології. Але один із законів цього королівства проголошував: «Ворота до наших володінь відчинені тільки для слів!» тому для подорожей жителі Морфології поєднувались у слова. Одного разу Префікс НАД, Корінь Вечір, Суфікс Н і Закінчення І вирішили теж податися до Лексикології. Для цього вони утворили слово Надвечірні.

Та заплакало тоненьким голоском Закінчення І:

- Я не хочу стояти останнім!

І стало на місце Префікса.

- Оскільки моє місце невільне, то я стану замість Суфікса, - обізвався Префікс.

- А я стану на місце Кореня! – Мовив Суфікс. І Кореню нічого не залишилося іншого, як стати на місце Закінчення.

Дивіться, що з цього вийшло, давайте прочитаємо.

У такому порядку вони і вирушили. Але ворота королівства Лексикології для них не відчинилися.

- Подивіться на себе! Хіба є таке слово «Іннадвечір» - промовила до них королева Лексикології.

Довго сперечалися між собою Префікс, Корінь, Суфікс і Закінчення. І вирішили піти за порадою до королеви Морфології.

- Не треба сперечатися, друзі! Все повинно мати своє місце, - привітно мовила Морфологія.

- Корінь – виражає значення слова, він у нього найважливіша частина. Без нього не може обійтися жодне слово. Префікс і Суфікс допомагають йому утворити слова з новим значенням. Префікс стоїть перед Коренем, а Суфікс – після нього.

- А я? – розгублено запитало Закінчення.

- А ти гарна і важлива частина слова! Без тебе слова не можуть змінювати свою форму і поєднуватись у реченні. Тому твоє місце в кінці слова, - відповіла Королева.

З цього дня більше ніколи не сперечалися Префікс, Корінь, Суфікс та Закінчення. І слово Надвечірні знову набуло попереднього звучання, має певне значення і перед ним відчинився засув на воротах Королівства Лексикології. А королева Морфології подарувала кожній частині слова свій знак. Спочатку закінченню , потім дарун

Казка про українські префікси

Жили у країні Граматиці українські префікси. Було їх дуже багато: Роз-, Без-, Під-, Над-, Від-, Між-, Перед-.

І були вони поважними, і пишалися собою, бо служили Українській мові - одній з найчарівніших мов світу.

Ш анували префікси порядок, вони завжди знали, де й коли стати, як змінити слово, як грамотно писатися.

Але в кожній сім'ї бувають проблеми.

Префікси З- і С-, жваві пустуни, були великими друзями, їх завжди бачили разом. Як вітер, гасали вони наввипередки по палацу. Тільки й чути було: з-з-з-, с-с-с-. Не в одного з поважних префіксів аж голова йшла обертом від того гасання.

А коли кликали всіх до роботи, З- і С- створювали такий безлад у країні! Уявляєте, як вони з розгону, не задумуючись, ставали коло якогось Слова! Хто перший добіг, той і став. Так, кого хочеш, можна збити з пантелику!

Поважні префікси часто соромили пустунів, закликали їх бути серйознішими, відповідальнішими, - одним словом, виховували. Особливо обурювалися префікси Роз- і Без-. "Ми теж можемо вимовлятися нечітко, але ж пишемося завжди однаково, бо інакше це було б неповагою до себе та й до інших префіксів взагалі!"

Але вмовляння не допомагали. І тоді префікси зібрали Велику наукову раду. Вони виступали з доповідями, сперечалися.

І нарешті ухвалили ПРАВИЛО:

- префікс С- пишеться перед буквами К, П, Т, Ф, X,

- префікс З- пишеться перед усіма іншими буквами.

І все. З того часу префікси З-, С- і пишуться за такими правилами. Бо ПРАВИЛА є обов'язковими для виконання. Хіба що невігласи цього не знають. Але у нас таких немає!