Як описати моркву?

Опис Морква являє собою зонтичне дворічна рослина. У перший рік дає коренеплід і зелень, а на другий – кущ, який випускає багатопроменеві парасольки з червоними, білими або жовтими квітками, що утворюють надалі дрібні насіння (плоди) еліптичної форми. Коренеплід має форму усіченого конуса, циліндра або веретена.

Що лікує морва?

Ягоди містять багато харчових волокон, клітковини, які здатні нормалізувати роботу ЖКТ, покращити роботу кишківника, знизити ризик появи спазмів, здуття живота. Та сама клітковина регулює рівень холестерину у крові, тим самим підтримуючи роботу серця та кровоносної системи.

Кому не можна їсти моркву?

Кому не можна їсти моркву Лікар-дієтолог Ольга Корабльова розповіла РИА Новости, що моркву небажано вживати при хворобах печінки: якщо орган нездоровий, то не може засвоїти каротин. Серед протипоказань до вживання моркви - виразкова хвороба шлунка або кишківника та ентерит (запалення стінок тонкої кишки).

10 цікавих фактів про моркву

Морква один з найбільш улюблених інгредієнтів класичної Української кухні, але що ми знаємо про цей овоч? Ми заглибилися в його історію та біологію і виявили 10 цікавих фактів про моркву, які неодмінно вас здивують.

1. Морква - дворічна рослина і в перший рік життя формується смачний та корисний коренеплід, а на другий рік вона цвіте білими квітами. Морква має дуже дрібне насіння, в одній чайній ложці налічується до двох тисяч насінин.
2. Сьогодні моркву можна побачити по всьому світ, але перші згадки про її культивацію походять з півдня Центральної Азії. Близько трьох тисяч років тому її вирощували на території Афганістану, Туркменістану та Ірану. Згодом вона потрапила до Малайзії, а в дванадцятому столітті до Європи. Дика морква це бур'ян, який поширений по всій території України.
3. Ранні предки сучасної моркви мали фіолетове коріння. Такий незвичний колір морквини зумовлений наявністю в ньому синіх пігментів антоціанінів. Коренеплід був досить жорстким та мав гіркуватий присмак і знадобилось тисячі років селекції, щоб отримати солодку, менш жорстку оранжеву морквину, до якої ми так звикли. Темно-фіолетову моркву вирощують та використовують в кулінарії до сьогодні.

Різноманітні сорти моркви

4. До шістнадцятого століття були виведені сорти позбавлені антоціаніну, які мали жовтий або білий колір. На цьому експерименти не припинились і завдяки старанням селекціонерів з'явилась оранжева морква, батьківщиною якої вважаються Нідерланди.
5. Оранжевий колір моркві придає висока концентрація пігменту бета-каротину, який є попередником вітаміну А та має потужні антиоксидантні властивості.
6. Морква є найбагатшим джерелом бета-каротину, який перетворюється в нашому організмі на вітамін A і тому вона дуже корисна для зору та імунної системи. Та не варто їсти надто багато моркви оскільки вона може зафарбувати вашу шкіру в жовто-оранжевий колір.
7. Хоч більшість овочів поживніші, якщо їх їсти сирими, приготована морква корисніша ніж свіжа. Вона має жорсткі клітинні стінки, які утримують корисні речовини та ускладнюють їх перетравлення і тому з сирої морквини ми отримуємо лише близько 3% бета-каротину, але якщо її приготувати то засвоюється до 40%.

Кількість вітамінів в моркві

8. Морква на 88 відсотків складається з води та в ній дуже мало крохмалю, що робить її незамінною при дієтичному харчуванні. Також вона багата на марганець, кальцій, калій та вітаміни C, K і B6.
9. Окрім кулінарії моркву також використовують в медицині та косметології. Вона нормалізує обмін речовин та має антисептичні, протизапальні та знеболюючі властивості, а також вона дуже корисна для зору і допомагає при захворюваннях рогівки ока.
10. Як не дивно, але в деяких країнах Європи моркву вважають фруктом. В Португалії з моркви готують смачне варення, джем та мармелад які експортується по всьому Євросоюзу. За європейським законодавством варення можна варити тільки з фруктів і тому моркву тут класифікують як фрукт.

Якщо ви знайшли помилку в нашій статті, будь ласка, повідомте нам.

Морква

Морква — їстівний коренеплід моркви посівної, багатий на вітаміни та мікроелементи. За змістом каротину морква поступається лише солодкому перцю. Моркву і морквяний сік призначають хворим на гіпо- та авітаміноз А. Експериментально встановлено, що морква активізує внутрішньоклітинні окислювально-відновні процеси, регулює вуглеводний обмін, має антисептичну, протизапальну, знеболюючу і ранозагоювальні властивості. Лікування морквяним соком рекомендують при захворюваннях, пов'язаних з порушенням мінерального обміну (жовчнокам'яна хвороба, метаболічні поліартрити), показано вживання морквяного соку в перші дні після інфаркту міокарда, а також для вагітних жінок, матерів-годувальниць, дітей. Свіжий морквяний сік використовується також при анемії, гипоацидних гастритах. Однак свіжа морква і морквяний сік протипоказані при загостренні виразкової хвороби і ентеритах.

Морква показана при захворюваннях кон'юнктиви і рогівки ока, порушеннях мінерального обміну, поліартритах, остеохондрозі, сечокам'яної і жовчнокам'яної хвороби. Морква має м'які проносними і сечогінними властивостями, тому її вживають при захворюваннях шлунково-кишкового тракту і нирок.

З насіння моркви отримували препарат «даукарини», який був сумою флавоноїдів і мав спазмолітичну, судинорозширювальну дію на коронарні і периферичні судини, розслаблював гладку мускулатуру, надавав заспокійливу дію на центральну нервову систему. Даукарин застосовували при хронічній коронарній недостатності, що виявляється болями в області серця і за грудиною в спокої або після фізичного напруження.

У народній медицині морква дика застосовується як протиглисний і проносний засіб, а також для виведення з організму радіоактивних речовин.

Історія [ ред. | ред. код ]

Сучасна садова морква є нащадком дикої, яка і зараз росте в горах Афганістану (стародавньої Бактрії). Коріння дикої моркви тонке, гірке, зазвичай фіолетового кольору. Тож спочатку люди вживали в їжу не коренеплоди, а соковиту зелень моркви. А згодом — і її насіння. На думку дослідників це сталося наприкінці IV тисячоліття до нашої ери.

Смак морквяної зелені бактрійцям до смаку і вони почали не лише збирати її в навколишніх горах, а й вирощувати вподобану рослину самі. «Окультурену» моркву в бактрійців запозичували й сусідні народи. І вже через кілька століть (швидкість для тієї доби надзвичайна) її вирощували не лише в Азії, а й в Європі. Насіння моркви було знайдене серед залишків неолітичних селищ швейцарських Альп і на Британських островах. Можливо, з нею були знайомі і перші індоєвропейці, адже її українська назва походить від індоєвропейського слова «морк» — ним наші далекі пращури, однак, позначали будь-яке їстівне коріння, не обов'язково моркву.

Згадок про моркву в єгипетських папірусах знайдено не було. Кілька малюнків, які віддалено її нагадують, можуть зображувати якійсь інший коренеплід. Не згадують моркву і месопотамські джерела. В переліку рослин, що росли в саду вавилонського царя Мардукаплаіддіна II, вказані 67 найменувань, але чи є серед них морква напевно не відомо.

Першим серед цивілізованих народів давнини, який точно вживав моркву, вважають давніх греків. Вони ж першими звернули увагу на її коріння, що за даними джерел мало білий колір. Смак моркви залишався гірким — тому використовували його здебільшого як замінник редьки (і то лише в разі її відсутності). Найвідоміший грецький лікар Гіппократ радив кілька разів виварювати моркву перед вживанням. При цьому греки вважали, що морква «притягує кохання», — можливо з огляду на фалічну форму її коріння. А насіння моркви використовували як ліки і як «антидот» — зокрема для протиотрути, яку пов'язували з іменем понтійського царя Мітрідата VI і яка вже в давнину отримала назву «мітрідат».

Солодка морква відома з римської доби. Найвідоміша розповідь про «солодкуватий їстівний корінь» належить Діоскориду, який жив вже за правління імператора Нерона. Римські автори — Колумелла, Апіцій, Пліній Старший — також залишили чимало повідомлень про моркву, проте вони часто називали її одним іменем з пастернаком — теж білим коренеплодом, хіба що більшим за розміром. Покласти край плутанині намагався Гален, але без великого успіху — дві рослини плутали аж до середньовіччя.

Відомо, що морквою любив ласувати імператор Тиберій, якому привозили її до Риму аж з долини Рейну. А наступник Тиберія, Калігула, якось влаштував оргію, учасників якої годували лише стравами з моркви — нібито таким чином володар вирішив перевірити, чи справді це коріння «притягує кохання». Втім, не варто вважати, що їли її лише імператори. Зображення моркви збереглися на малюнках і мозаїках в Остії, Помпеях та Фісдрусі й підтверджують, що морква була доступною для всіх верств суспільства [1] .

З V сторіччя відома морква помаранчевого кольору — принаймні такою її зображували автори візантійських «видань» класичної праці Діоскорида. Втім, цілком можливо, що насправді йшлося про коріння жовтого кольору. Солодку моркву згадували Ісидор Севільський та Павло Егінський — поважні енциклопедисти раннього середньовіччя. За середньовіччя вона отримала поетичну назву «мережив королеви Анни». Моркву згадував і славнозвісний «Капітулярій про маєтки» Карла Великого (на відміну від римлян — недвозначно відрізняючи її від пастернаку), і англосаксонські тексти часів Альфреда Великого, нею харчувалися і вікінги.

У VIII або ж IX сторіччі в Арабському халіфаті, під владою якого опинилися величезні території від Атлантичного Океану до кордонів Індії, з'явилася червона морква — як результат схрещування римського різновиду з білим корінням із фіолетовим бактрійським. Отриманий гібрид виявився соковитішим, хрусткішим і солодшим за обох попередників. Народні легенди стверджували, що білий корінь насправді набув кольору крові християнських мучеників, загиблих від рук «невірних».

У Візантії, за повідомленнями Симеона Сета, вирощували і червону, і жовту моркву — остання, вочевидь була прямим нащадком «римської». Про таке ж кольорове розмаїття, але вже в мусульманській Іспанії, писав у XII сторіччі й андалузький вчений Абу Закарія Ібн аль-Аввам. Жовта (або ж навіть зелена) морква, за його словами, була менш смачною та поживною, але доступнішою для бідних, які часто вживали її «замість хліба».

В тому ж XII сторіччі червона морква з'явилася в Італії. Звідти вона потрапила до Франції, Німеччини, Польщі, а в XV столітті — і до Англії

До Китаю червоні коренеплоди потрапили за часів панування в країні монголів, які самі запозичили їх з Персії. Приблизно в цей же час морква поширилася й в Індії.

Перша дружина англійського короля Генріха VIII Катерина Арагонська, скажімо, змушена була відряджати посланців до Нідерландів, бо на Британських островах не було фахівців, здатних вирощувати моркву «за правилами». «Морквяною столицею» Нідерландів в цей час було містечко Горн. Головним здобутком його селекціонерів було виведення нового сорту моркви, багатшого за інші на бета-каротин. Завдяки цій своїй властивості її корінь мав яскравий помаранчевий колір.

З часом з'явилася підлабузницька версія, за якій місцеві садівники свідомо намагалися вивести саме помаранчевий коренеплід — адже це був «родовий» колір Вільгельма Нассау, принца Оранського, ватажка Нідерландів в боротьбі за незалежність проти Іспанії. Але насправді це не більше, ніж легенда. Перший помаранчевий сорт моркви у Горні з'явився ще до початку повстання.

В незалежних Нідерландах селекційна робота з морквою тривала. З'являлися все нові й нові сорти помаранчевих коренеплодів, пристосовані для різних потреб — від подачі на стіл до годування худоби. В XIX сторіччі відомий французький селекціонер Луї Вільморін створив власні сорти — «нант» і «шантане». Навчилися вирощувати навіть коренеплоди різних форм — від «кулі» до «веретена». Втім головною перевагою помаранчевої моркви була здатність довгий час не псуватися при зберіганні і перевезенні на великі відстані. Завдяки цього до кінця XIX сторіччя вона «витіснила» моркву всіх інших кольорів з масового виробництва в Європі та Америці.

Лише наприкінці XX століття, з поширенням ідей органічного землеробства та здорового харчування різнокольорова морква почала повертатися на ринки [1] .

Примітки [ ред. | ред. код ]

Література [ ред. | ред. код ]

• Benjamin, L. R.; McGarry, A.; Gray, D. (1997). The root vegetables: Beet, carrot, parsnip and turnip. The Physiology of Vegetable Crops. Wallingford, UK: CAB International. с. 553–580. ISBN978-0-85199-146-7.
• Bradeen, James M.; Simon, Philipp W. (2007). Carrot. У Cole, Chittaranjan. Vegetables. Genome Mapping and Molecular Breeding in Plants 5. New York, NY: Springer. с. 162–184. ISBN978-3-540-34535-0.
• Rubatsky, V. E.; Quiros, C. F.; Siman, P. W. (1999). Carrots and Related Vegetable Umbelliferae. CABI Publishing. ISBN978-0-85199-129-0.
• Simon, Philipp W.; Freeman, Roger E.; Vieira, Jairo V. та ін. (2008). Carrot. Vegetables II. Handbook of Plant Breeding 2. New York, NY: Springer. с. 327–357. ISBN978-0-387-74108-6.