Що таке інактивована?

Інактивовані (з "убитих" збудників) вакцини — виробляють, вбиваючи культуру збудника хвороби. При цьому такий мікроорганізм не здатний розмножуватися, але спричиняє вироблення імунітету проти захворювання. Кеш

Як поділяються вакцини?

Вакцини бувають: ∎ живі; ∎ інактивовані; ∎ хімічні; ∎ анатоксини; ∎ синтетичні; ∎ генно-інженерні. Кеш

Який імунітет виробляється при введенні вакцини?

При вакцинації проти одних інфекцій формується довічний імунітет, наприклад, після введення 2 доз вакцини проти кору, паротиту, краснухи. Проти дифтерії, правця і кашлюка імунітет зберігається впродовж 7–10 років. Тому необхідне повторне введення вакцин проти цих захворювань.

Вакцини — Вікіпедія Інактивовані вакцини одержують шляхом впливу на мікроорганізми хімічним шляхом чи нагріванням. Такі вакцини є досить стабільними і безпечними, тому що не можуть спричинити реверсію ... See more

ВАКЦИНИ

ВАКЦИНИ (лат. vacca — корова) — імунобіологічні препарати з бактерій, вірусів або продуктів їх життєдіяльності, які застосовуються для активної імунізації людей і тварин з метою специфічної профілактики та лікування захворювань інфекційної етіології. Термін «вакцина» поєднує різні препарати (живі, інактивовані, субодиничні, рекомбінантні, синтетичні В.) та анатоксини (див. Анатоксин).

Основним принципом одержання живих В. є атенуація, тобто зниження вірулентності мікроорганізмів при збереженні вихідної антигенності та імуногенності. В основу методу розробки живих В. закладено спрямоване культивування мікроорганізмів на живильних середовищах і пасажі на лабораторних тваринах або у культурі тканин. При культивуванні атенуацію збудника можна досягти: додаванням у живильне середовище речовин, які мають інгібуючі властивості (жовч, антибіотики та антисептики у суббактеріостатичних концентраціях); застосуванням «голодних» середовищ, які не відповідають за якісним складом потребам мікроорганізму; зміною оптимального температурного режиму. Так, відома туберкульозна В. БЦЖ була отримана Кальметтом і Гереном у результаті 236 послідовних пасажів вірулентного штаму Valle на картопляно-гліцериновому середовищі у присутності 10% жовчі, до якої чутливий збудник туберкульозу. Вакцинові штами мікроорганізмів мають бути апатогенними, тобто нездатними викликати інфекційне захворювання людей чи тварин, імунізованих ними. Для одержання вакцинових штамів вірусів застосовують метод багаторазових пасажів в організмі одного й того самого виду тварин або у культурах клітин. Класичним прикладом є жива В. проти сказу, одержана Луї Пастером шляхом пасажів вірусу вуличного сказу через мозок кролика. Живі В., моделюючи імунну відповідь, адекватну перенесеному захворюванню, мають істотні переваги перед іншими В. за цим показником. Однак живі В. мають і деякі недоліки: можливість реверсії вакцинового штаму в патогенну форму; гетерогенність мікробної популяції, серед якої можуть залишатися вірулентні мікроорганізми; труднощі при стандартизації. Розроблено живі В. на основі рекомбінантних штамів мікроорганізмів. Принцип одержання живих рекомбінантних В. полягає у використанні непатогенних бактерій і вірусів, у геном яких вбудовують гени протективних антигенів патогенних мікроорганізмів. Рекомбінантні штами виконують роль вектора (провідника), який експресує специфічні антигени патогенного мікроорганізму. Тому рекомбінантні В. називають векторними В. Як вектори застосовують, напр., вірус вісповакцини, непатогенні штами кишкової палички, сальмонели. На практиці використовують живі рекомбінантні В. проти гепатиту В, кліщового енцефаліту. Для профілактики інфекційних захворювань бактерійної та вірусної етіології широко застосовують інактивовані В. Важливою умовою ефективності цих В. є вибір інактиватора та оптимальних умов інактивації. Поняття «інактивований» стосується життєздатності мікроорганізмів, які входять до складу В. Серед перших інактивованих В. були В. проти сказу, віспи, ящура. Найбільш розповсюдженими фізичними методами інактивації мікроорганізмів є гамма- та ультрафіолетові промені, термоінактивація, фотодинамічна та ультразвукова інактивація. Із хімічних сполук для інактивації мікроорганізмів найчастіше застосовують формальдегід, бета-пропіолактон, глутаровий альдегід. Обов’язкова умова контролю інактивованих В. — перевірка стерильності. На відміну від живих, інактивовані В. піддаються стандартизації за кількістю мікробних тіл у певному об’ємі, за антигенністю та імуногенністю. Субодиничні (компонентні) В. — це імуногенні препарати, що являють собою хімічні компоненти, які вилучають із структури мікробної клітини або вірусу. До складу субодиничних В. можуть входити ізольовані зі структури мікробної клітини нуклеїнові кислоти (ДНК або РНК), рибосоми, білки, ліпополісахариди, глюцидоліпопротеїдні комплекси, які містять протективні антигени. Субодиничні В. мають безсумнівні переваги перед живими та інактивованими: вони менш реактогенні, характеризуються імуногенною спрямованістю, належать до очищених бактерійних і вірусних препаратів і, як правило, не викликають при імунізації побічних імунологічних ефектів. Рекомбінантні субодиничні В. готують з очищених білків, які продукують рекомбінантні мікроорганізми. Клоновані ДНК, які кодують протективний антиген, можна вводити в бактерії, дріжджі, клітинні культури з метою одержання антигену в кількості, достатній для виготовлення рекомбінантної субодиничної В. Типовим прикладом рекомбінантної субодиничної В. є антивірусна В. проти гепатиту В. Перспективним напрямком розвитку та удосконалення сучасної вакцинології визнана розробка синтетичних антигенів і В. Синтетичні В. — це ЛП, які містять штучно синтезовані пептиди, що імітують невеликі ділянки протективних антигенів мікроорганізму, які здатні індукувати імунну відповідь організму та захистити його від конкретного захворювання. Прикладом таких В. є синтетичні В. проти сальмонельозу та грипу. Для профілактики токсикоінфекцій застосовують анатоксини. Одним з основних критеріїв якості В. незалежно від способу їх отримання є регламентована реактогенність (до випуску допускаються тільки нереактогенні та малореактогенні В.). Для підвищення імуногенності антигенів, які входять до складу інактивованих, субодиничних, синтетичних В. і анатоксинів, застосовують ад’юванти. Ад’юванти (лат. adjuvare — допомагати) — це різноманітні за походженням і фізико-хімічними властивостями речовини: гель гідроокису алюмінію, алюмокалієвий галун, ліпіди, емульгатори, полімерні сполуки (мурамілдипептид, полівінілпіролідон, полісахариди бактерій). Механізм дії ад’ювантів полягає у створенні «депо» антигену в місці введення В. та неспецифічної стимуляції функціональної активності імунокомпетентних клітин (макрофагів, Т- і В-лімфоцитів). В., призначені для імунізації проти одного захворювання, називають моновакцинами (напр., холерна або черевнотифозна). Асоційовані В. — препарати, призначені для одночасної вакцинації проти декількох інфекційних захворювань (напр., вакцина АКДП, до складу якої входить антиген збудника кашлюка, правцевий і дифтерійний анатоксини). При обґрунтованому поєднанні компонентів асоційованих В. вони здатні виробляти імунітет до кожної інфекції, який практично не поступається імунітету, що формується внаслідок застосування моновакцин. В імунологічній практиці застосовують також термін «полівалентні В.». Це препарати, призначені для профілактики однієї інфекції, які містять декілька серотипів збудника. Напр., полівалентні В. проти грипу, лептоспірозу. Деякі В. застосовують також із метою терапії хронічних інфекційних захворювань. Особливе місце між профілактичними та лікувальними В. посідає антирабічна В., яку застосовують з метою запобігання захворюванню інфікованих осіб, що знаходяться в інкубаційному періоді. З лікувальною метою застосовують також аутовакцини, які виготовляють шляхом інактивації культур мікроорганізмів, вилучених у хворого. До В. обов’язкового застосування належать: жива В. для профілактики туберкульозу БЦЖ; В. проти поліомієліту; коклюшно-дифтерійно-правцева В. (АКДП-В.); жива протикорова В.; жива паротитна В.; В. проти гепатиту B. У ветеринарній практиці проводять щеплення тварин проти вірусних захворювань (сказ, хвороба Ауєскі, чума м’ясоїдних, віспа птахів, кіз, вірусний гепатит каченят, інфекційний ринотрахеїт великої рогатої худоби, ящур та ін.) і бактеріальних захворювань (ешерихіози та сальмонельози молодняка, лептоспіроз, сибірка, коліентеротоксемія свиней, пастерельоз та ін.).

Протипоказання для вакцинації: гострі інфекційні захворювання, загострення хронічної інфекції, у т. ч. туберкульозна інтоксикація, алергічні хвороби; захворювання ЦНС: енцефаліти, енцефалопатії, судомний синдром; хронічні захворювання паренхіматозних органів — нирок, печінки; тяжкі захворювання серцево-судинної системи, у т. ч. гіпертонічна хвороба II, III ступеня; імунодефіцитний стан; злоякісні пухлини і СНІД. Не можна застосовувати В. раніше ніж через 30 днів після одужання від грипу, ангіни, ГРВІ. В. слід зберігати у темному місці при температурі 2–10 °С (у холодильнику). Порушення правил зберігання В. призводить до підвищення їх реактогенності та зниження імуногенності.

Сергеев В.А. Вирусные вакцины. — К., 1993; Медуницын Н.В. Вакцинология. — М., 2004.

Інактивовані вакцини приклади

Імунопрофілактика – це метод індивідуального чи масового захисту населення від інфекційних хвороб шляхом створення або підсилення імунітету. Вона може бути специфічною (вакцинація/імунізація), спрямованою проти конкретного збудника, та неспецифічною (активація імунної системи в цілому медикаментозними чи немедикаментозними засобами). Природна активна імунізація відбувається в результаті контакту з мікроорганізмами під час інфекції, а природна пасивна імунізація – в разі потрапляння антитіл у плід через плаценту чи в організм новонародженого з молозивом/молоком матері.

Історія імунопрофілактики
Введення невеликої кількості вірусу натуральної віспи під час вдиху через ніс чи безпосередньо завдяки кільком підшкірним ін’єкціям (варіоляція) для вироблення в організмі опірності захворюванню стали практикувати в Х-ХІ ст. в Центральній Азії. Згодом таку практику було поширено по всьому світу: назальний спосіб введення все ширше застосовували в Азії та Африці, а підшкірні ін’єкції – в Європі. В 1721 р. варіоляцію стали проводити в Англії. Саме в цій країні в 1798 р. Едвард Дженнер після вивчення випадку успішного захисту від натуральної віспи завдяки варіоляції вірусом коров’ячої віспи (нетяжкого захворювання) почав робити щеплення від натуральної віспи. Вони стали першими систематичними заходами боротьби із захворюванням за допомогою імунізації. В 1885 р. Луї Пастер створив першу вакцину для захисту людини від сказу. Анатоксини від дифтерії та правця стали застосовувати на початку ХХ ст., протитуберкульозну вакцину Кальметта – Герена (БЦЖ) – в 1927 р., поліовакцину Солка – в 1955 р., вакцини від кору та паротиту – в 60-х рр.

Вакцинація (імунізація)

Імунізація (лат. іmmunis – вільний, звільнений від будь-чого) – найефективніший і економічно вигідний захист від інфекцій. Вона полягає у введенні заданого антигену в неагресивній формі, але в імуногенних дозах для індукції захисної імунної відповіді та формування імунної пам’яті. Імунізація забезпечує активну та пасивну біологічну стійкість до певних інфекційних захворювань.
Штучна активна імунізація передбачає створення імунітету шляхом введення вакцин (вакцинний антиген – ослаблений чи вбитий патоген, або штучно синтезований білок, який ідентичний білку патогена) чи анатоксину (обеззараженого бактеріального токсину, який зберігає свої антигенні властивості). При інфекціях з довгим інкубаційним періодом, наприклад при сказі, активна імунізація дає змогу запобігти захворюванню навіть після зараження. Залежно від типу антигена активна імунізація сприяє формуванню високо-специфічного тимчасового чи постійного імунітету.
Штучна пасивна імунізація – це введення сироваткових препаратів і γ-глобуліну (імуноглобулінів). За допомогою пасивної імунізації можна швидко створити тимчасовий імунітет тривалістю 1-6 тиж. Повторна пасивна імунізація не підсилює імунітет і часто супроводжується ускладненнями. Її найчастіше проводять після контакту із збудником та за неможливості активної імунізації. Серед мікроорганізмів, з якими можна успішно боротися за допомогою вакцинації, можуть бути віруси (наприклад збудники кору, краснухи, паротиту, поліомієліту, гепатиту В, сказу) чи бактерії (збудники туберкульозу, дифтерії, кашлюку, правця, гемофільної інфекції). Сьогодні в усіх країнах світу, що розвиваються, проводять регулярну вакцинацію проти кору, поліомієліту, дифтерії, правця, кашлюку та туберкульозу. До основного пакету вакцин, що є стандартом протягом багатьох років, додали кілька нових. Це імунізація проти гепатиту В, яка доступна дітям у 147 зі 192 країн – членів ВООЗ; від Haemophilus influenzae типу b (Hib), яка рекомендована в тих країнах, де є засоби для її проведення (здійснюють у 89 країнах). Вакцина від жовтої лихоманки доступна приблизно в двох третинах країн, де є ризик виникнення осередків зазначеної інфекції. Регулярну імунізацію проти краснухи проводять в 111 країнах. Програми імунізації можуть стосуватися підлітків і дорослих (залежно від конкретного захворювання), а також новонароджених і дітей молодшого віку.

Шляхи введення вакцин

Вакцини зазвичай уводять парентерально (підшкірна чи внутрішньом’язова ін’єкції), незалежно від природного шляху потрапляння збудника в організм людини. Виключенням є лише жива вакцина проти поліомієліту, яку вводять пeрорально – так само як проникає збудник. Крім двох зазначених способів імунізації для деяких типів вакцин вивчають можливість використання аерозолів (при цьому вакцина має потрапляти в організм людини через слизову оболонку носа). Є аерозольні форми, наприклад вакцини проти кору, грипу та респіраторно-синцитіального віруса (збудника бронхіоліту у дітей).
Ревакцинація
Вакцинація буває як одноразовою (кір, паротит, туберкульоз), так і багаторазовою (поліомієліт, адсорбована кашлюково-дифтерійно-правцева вакцина; АКДП). Ревакцинація – захід, спрямований на підтримку імунітету, виробленого завдяки попереднім щепленням. Повторна імунізація сприяє досягненню вираженішої імунної відповіді та підвищенню стійкості організму до збудника.

«Турова» вакцинація

План «турової» вакцинації («catch-up») включає одномоментну початкову імунізацію населення, що її проводять для швидкого переривання ланцюга передачі інфекції за різкого підвищення захворюваності. Такі кампанії проводять у короткі строки (від 1 тиж до 1 міс). Зазначені заходи за координації МОЗ України здійснюють місцеві органи охорони здоров’я з використанням засобів масової інформації.

Види вакцин

Живі вакцини – містять ослаблений живий мікроорганізм. Прикладом можуть бути вакцини проти поліомієліту, кору, паротиту, краснухи чи туберкульозу. Можуть бути отримані шляхом селекції (БЦЖ, проти­грипозна).

Інактивовані (вбиті) вакцини – містять вбитий цілий мікроорганізм (наприклад цільноклітинна вакцина проти кашлюку, інактивовані вакцини проти сказу, вірусного гепатиту А). Їх вбивають фізичними (температура, радіація, ультрафіолетове випромінювання) чи хімічними (спирт, формальдегід) методами. Такі вакцини реактогенні, тому їх застосування обмежене.

Хімічні – містять компоненти клітинної стінки та інших частин збудника, як наприклад в ацелюлярній вакцині проти кашлюку, кон’югованій – проти гемофільної або менінгококової інфекції.

Анатоксини – вакцини, що містять інактивований токсин (яд), який продукують бактерії. Після оброблення токсичні властивості зникають, але залишаються імуногенні. Прикладом може бути вакцина проти дифтерії та правця.

Векторні (рекомбінантні) вакцини – вакцини, отримані методом генної інженерії. Сутність методу полягає в тому, що гени вірулентного мікроорганізму, які відповідають за синтез протективних антигенів, вбудовують у геном «нешкідливого» мікроорганізму. Останній під час культивації продукує та накопичує відповідний антиген. Векторними є рекомбінантна вакцина проти вірусного гепатиту В, ротавірусної інфекції.

Асоційовані вакцини – вакцини різних типів, які містять кілька компонентів (АКДП) та комбіновані вакцини на основі АаКДП (з ацелюлярним кашлюковим компонентом; DTPa).
Сьогодні щеплення дітей може бути проведене різними типами вакцин. В усьому світі перевагу віддають використанню комбінованих вакцин, одна ін’єкція яких захищає від кількох хвороб (Інфанрикс, Пентаксим, Пріорикс тощо).

Як діють вакцини?

Зазвичай вакцини постачають імунну систему нешкідливими копіями антигена: фрагментом поверхневої оболонки бактерії/віруса чи неактивним різновидом токсину, на який імунна система реагує як на «чужорідний». Як тільки антиген виявлено імунною системою, білі кров’яні клітини (В-лімфоцити) починають виробляти антитіла (імуноглобуліни), що мають бути прикріплені саме до цього антигена. Продукується багато копій антитіл, які блокують його поширення. Функція імуно­глобулінів різних класів (IgM, IgE, IgA та підкласів IgG) полягає в боротьбі організму з інфекцією (профілактика, обмеження початкової інфекції та подальшої віремії чи бактеріємії, а також знешкодження інфікованих клітин через клітинну цитотоксичність, що залежить від наявності антитіл, або через комплемент-опосередкований лізис). У випадку зовнішньоклітинної інфекції специ­фічному антитілу потрібна сильна підтримка Т-лімфоцитів-хелперів 1-го типу CD4+ (Тh1). Крім того, антитіла значно полегшують розпізнавання та знешкодження агента, що проник, для інших структур імунної системи, в тому числі фагоцитів і кілерних клітин. У разі справжнього інфікування виробляється ще більше антитіл, які, в міру їх прикріплення до намічених мішеней, можуть безпосередньо заблокувати активність штаму віруса чи бактерії і тим самим перемогти інфекцію. Імунна система має здатність «запам’ятовувати» та зберігати імунітет до вірусів чи бактерій на роки, десятиріччя або навіть на все життя, тому готова перемогти наступну інфекцію і навіть зробити це швидко. Така здатність є значною перевагою імунної системи: для вироблення ефективного захисту від мікроба, що вперше потрапив в організм, потрібно від 7 до 12 днів, а за цей час (якщо людина не щеплена проти зазначеного патогена) може розвинутися серйозне захворювання та навіть смерть.

Ефективність вакцинації

Результатом щеплення є формування специфічного післявакцинального імунітету, на розвиток якого впливають:
• чинники, що залежать від самої вакцини (чистота препарату, період життя антигена, доза, наявність протективних антигенів, кількість уведень);
• чинники, що залежать від організму (стан імунної реактивності, вік, наявність імунодефіциту, стан організму в цілому, генетична схильність);
• чинники, що залежать від впливу зовнішнього середовища (харчування, умови роботи та побуту, клімат, фізико-хімічні чинники середовища).
Імунізацію населення проти інфекційних захворювань потрібно проводити відповідно до Національного календаря щеплень, який регламентовано наказом МОЗ України № 48 від 03.02.2006 р. «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів».
Ефективність імунізації є найвищою в разі дотримання зазначених у календарі вікових строків вакцинації та ревакцинації. Хоч вакцини і захищають організм від певних мікроорганізмів, жодна з них не дає 100% ефекту. Так, ефективність деяких вакцин незначна через генетичну мінливість патогена. Цим пояснюють ті випадки, коли навіть за дотримання всіх правил вакцинації все-таки настає захворювання [3].